Друкарня від WE.UA

Харківські Хроніки. Руйнація. Книга 1. Глава 5.

Глава 5. Не мої флешбеки

Щось ми з тобою поквапились, мій любий читачу. Хоч я і розумію, що навіть у швидкому темпі до фіналу дуже далеко, та є маленькі часточки цієї історії, що заслуговують на окрему увагу. Так, я розповідатиму довше і більше. Зате картина стане чіткішою, повнішою, насиченішою усіма фарбами і спектрами емоцій.

Було згадано про те, що у Харка на правій щоці з’явився шрам. Це пов’язано з одним випадком, про який варто розповісти. Не хочу грати у “зіпсований телефон”, тому просто надам тобі записи із щоденника Харка. Тільки витягну їх із запиленої шухляди…

***

15 серпня 2045 року

Команда була готова до виконання місії. Андрієм знайдено коди для вимкнення камер. Ціль: пожежа на сховищі зброї правоохоронців. Виконавець: Харко. Місце: Округ 2, приблизно метро 23 серпня. 

Давно я не вів цей щоденник, та іноді варто сюди щось записувати, щоб спогади не вимивались, мов береги моря. Хоча що я можу знати про море, коли я там не був!? Хіба що “Харківське море”, фестиваль. На якому я теж не побував. Бо розставив свої пріоритети. 

Вчора я пішов на завдання. Один. Не хотів нікого піддавати такому ризику. Адже поки люди під моїм захистом - я відповідальний за них. 

“Глибока ніч стояла над нами, і зорі світили нам із піднебесся…”. І саме такої глибокої ночі я ледь не завалив усю місію. Може, це справді об’єктивно важче, ніж ми собі уявляли. Або ж це я повний йолоп. Ледь не попав у перестрілку, спотворив своє і без того не вельми привабливе обличчя… Хоча як спотворив, просто місцевий п’яний художник полоснув армійським ножем, коли побачив, як я крадусь на сховище. От і мінус просто вимкнення камер, а не перехоплення. Але інакше було неможливо.

Спробую згадати і описати як воно було: почув голос Андрія у навушнику, який сповістив про вимкнення камер; мій вихід з метро, легка пробіжка по дорозі під світлом вуличних ліхтарів. Усе відчувалось надто виразно: і холод асфальту під ногами, тягуче напруження у грудях. Наче саме місто дихало важко, наче воно спостерігало за кожним моїм кроком. Треба було одягнутись тепліше. І обрати кросівки замість сандалей. Дідько. “Злиття з натовпом”. А якщо я не хочу зливатися із сіро-червоною масою, яка просто пливе за течією? Так шкода, що іноді це життєво необхідно. Буквально від цього залежить ймовірність пробудження зранку серед “своїх” чи серед “чужих”. 

Я пройшов три перехрестя. Буквально однакових. Дикий виноград так само обвивав ліхтарі та найближчі будинки. Ніби попав у дзеркальний лабіринт, тільки не бачу свого відображення. А, побачив. Але тільки у калюжі після недавнього дощу. 

Доводиться орієнтуватися по пам’яті. Адже з паперовою важко лишатися немопіченим, а з Google - видам себе. Та і не тільки. Давно тут не був, тож все тримається на інтуїції. За хвилин 20 я таки дійшов до пункту призначення. Щось “круки” навіть не приховують нічого, ніяких важливих об’єктів, все на виду. Вони б ще двері навстіж відкрили і повісили табличку “Ласкаво просимо”. 

Я звернув у бік, де не працював жоден ліхтар, і саме там він і виринув — той «художник». Бухий до невмінозу. Здається, ніби його реальна особистість стерлась і вилізло моральне уродство, яке він в тверезому стані заперечує. 

  • Гей, ти що робиш?! Та я тобі пащеку розіб’ю, — пролунало з його рота.

Звідки тхнуло так, ніби він роками полощеться самогоном. Він розмахнувся ножем не так, щоб вдарити, а щоб налякати. Тільки от руки п’яного іноді влучають туди, куди тверезі й не дотягуються. Метал ковзнув по щоці, гарячий спалах — і я зрозумів, що цей вечір уже залишить слід назавжди.
Якби ж я крався тихіше, якби ж я втік, якби ж ухилився… Забагато “якби ж”. Що є то є. Як там кажуть, “шрами прикрашають чоловіка”. Маячня, як на мене. Шрами не прикрашають нікого. Незалежно від того зовнішні чи внутрішні. Я відштовхнув його різко, майже інстинктивно. Він упав на мокрий асфальт. Кров стікала мені на підборіддя, у вухах дзвеніло. Хотів добити? Ні. Я не вбивця. Але і здати він мене цілком міг. Хоча хто повірить у байки маловідомого старого художника, що славиться не картинами, а історією перебування у мавп’ятнику. Він міг привернути забагато уваги незважаючи на те, що на вулиці ми були самі. А є ще ті, хто може спостерігати з вікон… Мене огорнула паранойя. Стиснув щоку долонею і почав шукати вікно. Андрій у навушнику шипів: “Птах, що за шум? Ти відхиляєшся від маршруту. Камери чисті, працюй.”. Я видихнув крізь зуби, щось пробурмотів про форс-мажор і, зціпивши біль, повернувся на курс.

Попереду був сховок, такий собі короб із бетону й металу. Без прикрас, без показної охорони. І саме це лякало найбільше — бо те, що лежить у відкритому доступі, зазвичай найбільш охоронюване. Закон підступності: “Хочеш щось сховати - поклади на саме видне місце”. Я вдихнув на повні груди. Кров на щоці вже підсихала, залишаючи неприємну стягнутість шкіри. Цей шрам ще довго нагадуватиме, як усе могло піти зовсім інакше. “Гаразд, працюємо”, — сказав я сам собі й зробив перший крок до вікна. Розбити? Ні. Сигналізація. Що робити? 

Я завмер на кілька секунд. Кожна зайва мить — шанс, що хтось вийде на перекур, чи камера знову оживе, чи просто сусід у халаті визирне у вікно, і вся місія піде коту під хвіст. Я зняв рукавиці, обмацав бетон навколо рами. Тріщини, вибоїни, все звичне для старих будівель. І раптом пальці зачепили дрібний зазор унизу. Вікно нещільно закрите. Відсунув трохи сильніше — рипіння здалося гучнішим за вибух. Я зупинився, дослухаючись. Тиша. Поволі просунув руку, підчепив, і — клац! — вікно відкрилось. Я втягнувся всередину, ковзнув плечем, намагаючись не торкнутись нічого зайвого. Усередині пахло металом, мастилом і пилом. Типовий склад. Типово… занадто типово. Рівні ряди ящиків, дерев’яних і металевих. Жодних позначок. Нічого, що кричало б “зброя”. І від того стало лише тривожніше. 

— Птах, доповідь. — голос Андрія тихо тріщав у навушнику.

— Усередині. Сховище виглядає чистим. Але надто чистим…

Я на мить завмер. Тіні від ламп здригалися на стінах, ніби хтось ворушився між ящиками. Стиснув зуби. Це все нерви. Або ж ні? Я дістав із рюкзака напівпорожню каністру з бензином. Сірники — в кишені. Працювати швидко. Діяти холодно. Будь-яка дрібниця може зірвати все. Я відкрутив кришку, запах різко вдарив у ніс. Полив кілька ящиків, утворюючи смугу до дверей. Пальці трусились. Я вже збирався креснути, коли десь усередині почулося клац. Ніби замок. Ніби хтось ще був тут. Звук був занадто чітким. І тоді з темряви між рядами ящиків виринув силует. Ліхтарик мигнув. 

— Хто тут?.. — пролунав низький голос, і кроки почали наближатися.

Я ледь дихав. Сірник у пальцях більше нагадував зброю, ніж полум’я. Секунда — і він натрапить на мене. Коли кроки наблизились зовсім, я навмисно зачепив ногою ящик. Охоронець (чи хто він там був?) інстинктивно повернув голову туди, де пролунав шум. А я вже креснув сірником і жбурнув його на бензинову смугу. Спалахнув вогонь. Неначе блискавка впала просто під ноги. Полум’я пішло швидко. Чоловік закричав, відскочив, почав гасити — марно. Почав кликати підмогу. Я кинув каністру і рвонув назад до вікна. Полум’я вже піднімалося стіною за моєю спиною, жар обпікав, наче ще один ніж різав мою шкіру. Я вистрибнув назовні, приземлився на коліна, подряпав руки об асфальт. Але був живий. Полум’я вихоплювало нічне небо, наче хотіло вирвати шмат темряви. Сховище горіло. Завдання виконано.

— Птах?! — Андрій мало не кричав у навушнику.

 — Я — на волі. Об’єкт у вогні. Місія завершена.

Я піднявся на ноги. Кров на щоці вже злиплась. Тепер цей шрам був більше ніж рана — це був підпис під моїм рішенням. Пробігши кілька кварталів, я зупинився і глянув на відблиски пожежі над дахами. Але це було ненадовго. Треба було повертатися на базу. Я спустився у метро. 

— Я вмикаю камери назад, - повідомив Андрій. 

— Прийнято, Мерлін.

Статті про вітчизняний бізнес та цікавих людей:

  • Вітаємо з Різдвом Христовим!

    Друкарня та платформа WE.UA вітають всіх наших читачів та авторів зі світлим святом Різдва! Зичимо всім українцям довгожданого миру, міцного здоровʼя, злагоди, родинного затишку та втілення всього доброго і прекрасного, чого вам побажали колядники!

    Теми цього довгочиту:

    Різдво
  • Каблучки – прикраси, які варто купувати

    Ювелірні вироби – це не тільки спосіб витратити гроші, але і зробити вигідні інвестиції. Бо вартість ювелірних виробів з кожним роком тільки зростає. Тому купуючи стильні прикраси, ви вигідно вкладаєте кошти.

    Теми цього довгочиту:

    Як Вибрати Каблучку
  • П'ять помилок у виборі домашнього текстилю, які псують комфорт сну

    Навіть ідеальний матрац не компенсує дискомфорт, якщо текстиль підібрано неправильно. Постільна білизна безпосередньо впливає на терморегуляцію, стан шкіри та глибину сну. Більшість проблем виникає не через низьку якість виробів, а через вибір матеріалів та подальшу експлуатацію

    Теми цього довгочиту:

    Домашній Текстиль
  • Як знайти житло в Києві

    Переїжджаєте до Києва і шукаєте житло? Дізнайтеся, як орендувати чи купити квартиру, перевірити власника та знайти варіанти, про які зазвичай не говорять.

    Теми цього довгочиту:

    Агентство Нерухомості
  • Як заохотити дитину до читання?

    Як залучити до читання сучасну молодь - поради та факти. Користь читання для дітей - основні переваги. Розвиток дітей - це наше майбутнє.

    Теми цього довгочиту:

    Читання
Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Shchegl Yara
Shchegl Yara@Shchegl_Yara

Харківська поетка, письменниця

41Прочитань
3Автори
1Читачі
На Друкарні з 29 липня

Більше від автора

Це також може зацікавити:

  • Старе радіо

    Володимир сидів у своїй невеликій квартирі, дивлячись на старе радіо, яке стояло на підвіконні. Йому було вже за сімдесят, і це радіо було єдиним, що залишилося від його молодості. Він пам’ятав, як купив його в 1968 році на першу зарплату.

    Теми цього довгочиту:

    Література

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Це також може зацікавити:

  • Старе радіо

    Володимир сидів у своїй невеликій квартирі, дивлячись на старе радіо, яке стояло на підвіконні. Йому було вже за сімдесят, і це радіо було єдиним, що залишилося від його молодості. Він пам’ятав, як купив його в 1968 році на першу зарплату.

    Теми цього довгочиту:

    Література