Глава 5. Не мої флешбеки
Щось ми з тобою поквапились, мій любий читачу. Хоч я і розумію, що навіть у швидкому темпі до фіналу дуже далеко, та є маленькі часточки цієї історії, що заслуговують на окрему увагу. Так, я розповідатиму довше і більше. Зате картина стане чіткішою, повнішою, насиченішою усіма фарбами і спектрами емоцій.
Було згадано про те, що у Харка на правій щоці з’явився шрам. Це пов’язано з одним випадком, про який варто розповісти. Не хочу грати у “зіпсований телефон”, тому просто надам тобі записи із щоденника Харка. Тільки витягну їх із запиленої шухляди…
***
15 серпня 2045 року
Команда була готова до виконання місії. Андрієм знайдено коди для вимкнення камер. Ціль: пожежа на сховищі зброї правоохоронців. Виконавець: Харко. Місце: Округ 2, приблизно метро 23 серпня.
Давно я не вів цей щоденник, та іноді варто сюди щось записувати, щоб спогади не вимивались, мов береги моря. Хоча що я можу знати про море, коли я там не був!? Хіба що “Харківське море”, фестиваль. На якому я теж не побував. Бо розставив свої пріоритети.
Вчора я пішов на завдання. Один. Не хотів нікого піддавати такому ризику. Адже поки люди під моїм захистом - я відповідальний за них.
“Глибока ніч стояла над нами, і зорі світили нам із піднебесся…”. І саме такої глибокої ночі я ледь не завалив усю місію. Може, це справді об’єктивно важче, ніж ми собі уявляли. Або ж це я повний йолоп. Ледь не попав у перестрілку, спотворив своє і без того не вельми привабливе обличчя… Хоча як спотворив, просто місцевий п’яний художник полоснув армійським ножем, коли побачив, як я крадусь на сховище. От і мінус просто вимкнення камер, а не перехоплення. Але інакше було неможливо.
Спробую згадати і описати як воно було: почув голос Андрія у навушнику, який сповістив про вимкнення камер; мій вихід з метро, легка пробіжка по дорозі під світлом вуличних ліхтарів. Усе відчувалось надто виразно: і холод асфальту під ногами, тягуче напруження у грудях. Наче саме місто дихало важко, наче воно спостерігало за кожним моїм кроком. Треба було одягнутись тепліше. І обрати кросівки замість сандалей. Дідько. “Злиття з натовпом”. А якщо я не хочу зливатися із сіро-червоною масою, яка просто пливе за течією? Так шкода, що іноді це життєво необхідно. Буквально від цього залежить ймовірність пробудження зранку серед “своїх” чи серед “чужих”.
Я пройшов три перехрестя. Буквально однакових. Дикий виноград так само обвивав ліхтарі та найближчі будинки. Ніби попав у дзеркальний лабіринт, тільки не бачу свого відображення. А, побачив. Але тільки у калюжі після недавнього дощу.
Доводиться орієнтуватися по пам’яті. Адже з паперовою важко лишатися немопіченим, а з Google - видам себе. Та і не тільки. Давно тут не був, тож все тримається на інтуїції. За хвилин 20 я таки дійшов до пункту призначення. Щось “круки” навіть не приховують нічого, ніяких важливих об’єктів, все на виду. Вони б ще двері навстіж відкрили і повісили табличку “Ласкаво просимо”.
Я звернув у бік, де не працював жоден ліхтар, і саме там він і виринув — той «художник». Бухий до невмінозу. Здається, ніби його реальна особистість стерлась і вилізло моральне уродство, яке він в тверезому стані заперечує.
Гей, ти що робиш?! Та я тобі пащеку розіб’ю, — пролунало з його рота.
Звідки тхнуло так, ніби він роками полощеться самогоном. Він розмахнувся ножем не так, щоб вдарити, а щоб налякати. Тільки от руки п’яного іноді влучають туди, куди тверезі й не дотягуються. Метал ковзнув по щоці, гарячий спалах — і я зрозумів, що цей вечір уже залишить слід назавжди.
Якби ж я крався тихіше, якби ж я втік, якби ж ухилився… Забагато “якби ж”. Що є то є. Як там кажуть, “шрами прикрашають чоловіка”. Маячня, як на мене. Шрами не прикрашають нікого. Незалежно від того зовнішні чи внутрішні. Я відштовхнув його різко, майже інстинктивно. Він упав на мокрий асфальт. Кров стікала мені на підборіддя, у вухах дзвеніло. Хотів добити? Ні. Я не вбивця. Але і здати він мене цілком міг. Хоча хто повірить у байки маловідомого старого художника, що славиться не картинами, а історією перебування у мавп’ятнику. Він міг привернути забагато уваги незважаючи на те, що на вулиці ми були самі. А є ще ті, хто може спостерігати з вікон… Мене огорнула паранойя. Стиснув щоку долонею і почав шукати вікно. Андрій у навушнику шипів: “Птах, що за шум? Ти відхиляєшся від маршруту. Камери чисті, працюй.”. Я видихнув крізь зуби, щось пробурмотів про форс-мажор і, зціпивши біль, повернувся на курс.
Попереду був сховок, такий собі короб із бетону й металу. Без прикрас, без показної охорони. І саме це лякало найбільше — бо те, що лежить у відкритому доступі, зазвичай найбільш охоронюване. Закон підступності: “Хочеш щось сховати - поклади на саме видне місце”. Я вдихнув на повні груди. Кров на щоці вже підсихала, залишаючи неприємну стягнутість шкіри. Цей шрам ще довго нагадуватиме, як усе могло піти зовсім інакше. “Гаразд, працюємо”, — сказав я сам собі й зробив перший крок до вікна. Розбити? Ні. Сигналізація. Що робити?
Я завмер на кілька секунд. Кожна зайва мить — шанс, що хтось вийде на перекур, чи камера знову оживе, чи просто сусід у халаті визирне у вікно, і вся місія піде коту під хвіст. Я зняв рукавиці, обмацав бетон навколо рами. Тріщини, вибоїни, все звичне для старих будівель. І раптом пальці зачепили дрібний зазор унизу. Вікно нещільно закрите. Відсунув трохи сильніше — рипіння здалося гучнішим за вибух. Я зупинився, дослухаючись. Тиша. Поволі просунув руку, підчепив, і — клац! — вікно відкрилось. Я втягнувся всередину, ковзнув плечем, намагаючись не торкнутись нічого зайвого. Усередині пахло металом, мастилом і пилом. Типовий склад. Типово… занадто типово. Рівні ряди ящиків, дерев’яних і металевих. Жодних позначок. Нічого, що кричало б “зброя”. І від того стало лише тривожніше.
— Птах, доповідь. — голос Андрія тихо тріщав у навушнику.
— Усередині. Сховище виглядає чистим. Але надто чистим…
Я на мить завмер. Тіні від ламп здригалися на стінах, ніби хтось ворушився між ящиками. Стиснув зуби. Це все нерви. Або ж ні? Я дістав із рюкзака напівпорожню каністру з бензином. Сірники — в кишені. Працювати швидко. Діяти холодно. Будь-яка дрібниця може зірвати все. Я відкрутив кришку, запах різко вдарив у ніс. Полив кілька ящиків, утворюючи смугу до дверей. Пальці трусились. Я вже збирався креснути, коли десь усередині почулося клац. Ніби замок. Ніби хтось ще був тут. Звук був занадто чітким. І тоді з темряви між рядами ящиків виринув силует. Ліхтарик мигнув.
— Хто тут?.. — пролунав низький голос, і кроки почали наближатися.
Я ледь дихав. Сірник у пальцях більше нагадував зброю, ніж полум’я. Секунда — і він натрапить на мене. Коли кроки наблизились зовсім, я навмисно зачепив ногою ящик. Охоронець (чи хто він там був?) інстинктивно повернув голову туди, де пролунав шум. А я вже креснув сірником і жбурнув його на бензинову смугу. Спалахнув вогонь. Неначе блискавка впала просто під ноги. Полум’я пішло швидко. Чоловік закричав, відскочив, почав гасити — марно. Почав кликати підмогу. Я кинув каністру і рвонув назад до вікна. Полум’я вже піднімалося стіною за моєю спиною, жар обпікав, наче ще один ніж різав мою шкіру. Я вистрибнув назовні, приземлився на коліна, подряпав руки об асфальт. Але був живий. Полум’я вихоплювало нічне небо, наче хотіло вирвати шмат темряви. Сховище горіло. Завдання виконано.
— Птах?! — Андрій мало не кричав у навушнику.
— Я — на волі. Об’єкт у вогні. Місія завершена.
Я піднявся на ноги. Кров на щоці вже злиплась. Тепер цей шрам був більше ніж рана — це був підпис під моїм рішенням. Пробігши кілька кварталів, я зупинився і глянув на відблиски пожежі над дахами. Але це було ненадовго. Треба було повертатися на базу. Я спустився у метро.
— Я вмикаю камери назад, - повідомив Андрій.
— Прийнято, Мерлін.
