Глава 3. Спогади та сни зпотойбіч.
В одній із квартир Північної Салтівки, Харку наснився сон. Хто зна віщий чи ні. Він бачив братську могилу, в якій лежав і сам. На ній була табличка “За справжнє відстоювання суспільних інтересів”. Поруч стояла молода дівчина і говорила. До нього, до Харка. Червоні заплакані очі, чорна сукня в колір волосся. Вона стала на коліна.
- Харко, милий, ти чуєш? Повернись, повернись, повернись…- сльозно благала вона, заливаючись сльозами. - Я не можу без тебе, без тебе все це не має сенсу. - чулись її горісні причитання.
Харко не знав ані хто ця дівчина, ані як її звати. Проте її голос запам’ятався йому надовго. Він хотів гукнути її:
- Гей, ти мене чуєш? Я тут! Дівчино, ді…
***
- Діно, прокидайся. Вічно так спиш, що гарматою у вуха не розбудити! - кричала зла вихователька на 7-річне дівчисько.
На календарі 14 квітня 2033 року. На годиннику 7:15. Дитячий будинок Округу 3. Маленька дівчинка, яка 3 тому втратила усе: домівку, батьків. Ба навіть малого брата, що ще не навчився ані ходити, ані зв’язно розмовляти.
- Вставай, соню! Сніданок пропустиш!
- Я не Соня, я Діна, - грубо буркнула дівчинка.
- Мені начхати! Поквапся, інакше до вечора голодною ходитимеш, - прокричала Аскольда Віронівна, - Є надія, що тебе сьогодні ж заберуть у нову сім’ю, якщо гарно себе поводитимеш.
- А я не хочу! Де мої батьки? Чому вони не зі мною? Чому досі не забрали мене?
- Померли вони! ПОМЕРЛИ! Як же ти цього не розумієш, дурна!? Скільки ще разів тобі повторювати, що вони зрадники і це вони тебе кинули!?
- Не смійте…
- А я посмію. Бо я старша і побільше знаю. А тепер припини грубити, хутко вмивайся, одягнись і йди в їдальню. Тільки з тобою купа проблем, - прогарчала вихователька перед тим, як розвернутися і піти з кімнати, хлопнувши дверима.
***
Харко прокинувся у холодному поту. Йому снилися жахи до цього, але не такі, від яких хотілося просто крізь землю провалитися чи розчинитися у повітрі, розкластися на мільярди атомів. Він набрав собі у склянку води з-під крану і випив залпом. Щось йому тисло в грудях. Певно, серце. Серце, що боліло та вболівало за це місто та його майбутнє. Після побаченого, він не міг думати. Взагалі. Ні про що. Йому здалося, що він навіть втратив цю здатність. Тіло саме повело його до матрацу, де він спав. Він сів і довго дивився в одну точку. А саме - на небо за вікном. Давно не бачив настільки зоряного неба. Навіть здалося, ніби там хтось є. І Ці хтось активно спостерігають за хлопцем. Правда чи ні - залежить від того, хто у що вірить. Наприклад, Харко вірив в удачу. У фортуну. Уявляв її як жінку, що крутить своє колесо і вершить долі.
Він просидів так до світанку, який завжди настає непомітно. Незалежно від того, спостерігаєш чи ні. До нього повернулась здатність думати. Тоді він твердо вголос промовив сам до себе: “Якщо я хочу щось змінити, то годі сидіти тут і нарікати на долю, яку сам обрав.”.
Цього ж ранку він вигадав план про те, як зібрати якомога більше працездатних дисидентів і відродити рух “синіх”. Ну як план… Планом це назвати було не можна. Бо все максимально ситуативно. Хоча мета була. Для цього йому доведеться знову вирушити у подорож усім Харковом. Окрім Округу 1, куди неможливо було потрапити без спеціального дозволу. А ще там сім’я, якої він зрікся. Навіть прізвище змінив, аби нічого його з нею не пов’язувало. Тепер він Харко Лютий. Бо народився у лютому, у лютому і втік. Тепер він зовсім інша людина. І лютий він був на те, що відбувалося нині у Харкові: розруха, люди ледве зводять кінці з кінцями, почастішали смерті від хвороб, голоду. Підвищився рівень злочинності, у деяких людей не було не те що грошей на ліки, а і на їжу. Тисячі дітей в дитбудинках внаслідок війни. І тільки дуже малий відсоток з них знаходить нову сім’ю.
***
- Діно, ти чого там баришся? Заходь уже, - невдало лагідно покликала дівчинку Аскольда Віронівна. - Знайомся, це твої нові батьки.
- Привіт! Ми зрозуміли, тебе звати Діна, правильно? - з посмішкою на обличчі звернулась жінка.
- Так, - зі страхом і навіть певним сумнівом в голосі відповіла дівчинка.
- Давай знайомитись, мене звати…
- Я не хочу…
- Що?! Ти не хочеш?! Та як ти…
- Аскольдо Віронівно, не кричіть, це ж дитина. Ви бачите, як вона налякана… Сонечко, не бійся, ми тебе не образимо.
- Образите! Мене всі ображають!
Діна вибігла з кабінету. Для неї погодитись на нову сім’ю - означало зрадити ту, де вона народилась. Хай би з неї краще інші діти знущались в притулку за її веснянки на обличчі, хай би суворі вихователі кричали, але вона не зрадить людей, які ціною свого життя захистили її. Тато, мама, її менший брат… Вони загинули під час війни округів. Не найкоротша війна в історії, але вона торкнулась майже кожної сім’ї міста. В тому числі її.
Батько був серед тих, хто відстоював погляди “синіх”. Його розстріляли, як і тисячі інших людей. Маму з братом вбив найманець, який просто увірвався до їхньої квартири на Салтівці. Діна встигла сховатися у старому чемодані, в який з легкістю влізла, бо була мала. Вона пам’ятає, як її там закрила мама і сказала, що тут її точно не шукатимуть. Потім як виламали двері, мама тримала на руках Василя і благала хоча б його лишити в живих. Але потім пролунав постріл. Один єдиний, який кінцево позбавив Діну батьків. Малюк впав на підлогу. Було чутно його плач. Найманець взяв його і жбурнув з вікна третьго поверху. У дівчинки не лишилось нікого. Вона ледве стримувала власні схлипування. Це було питання виживання. Потім настало затишшя. Вона почула, як хтось знову входить у квартиру. Тільки вже тихенькими кроками. Це була старенька бабуся. Нікому точно не відомо чому її оминула жахлива доля, але все ж таки. Діна почала кричати, кликати на допомогу. Бабуся відкрила чемодан і визволила дівчинку з її полону-укриття.
А далі все було як в тумані. Ця жінка похилого віку просто відправила дитину у дитбудинок, де її розпитували про все: звідки вона, хто батьки, чим займалися і так далі. Опісля оголосили, що саме тут її нове житло. До старого не повернеться. Його привласнить Міськрада. Так і минуло 3 роки. У зневірі, небажанні сприймати реальність і у надії, що усі живі.
Діна так і не попала у нову сім’ю. Бо силою забирати ніхто не мав бажання. Не хотіли зайвих проблем. Роки йшли і нічого не мінялось, окрім вибуття вже дорослих дітей з притулку і прибуття нових. Минали роки і 18 листопада 2043 року, у день повноліття, доросла дівчина отримала яку-ніяку свободу. Їй дали грошей на перший час і відправили у “вільне плавання”. Бо житло дітям “зрадників” не видавали. Це було ніби клеймо на все життя. Таким людям забороняли вступати в університет, а, отже, і на кваліфіковану роботу їх дорога була закрита. Діти несли відповідальність за дії батьків, що є виключно несправедливим.
Ти, певно, думаєш: “Чим ця дівчина особлива, що ти, авторе, надто багато уваги їй приділяєш?”. Відповідь полягає у тому, що вона, в свій час, стане міською легендою на рівні з Харком.
