Глава 2. Народження міської легенди.
24 лютого 2022 року. 4:20. Чутно дитячий гучний плач. Не від страху, а від появи на світ. У заможної сім’ї у Окрузі 1 народився хлопчик. І ім’я йому дали Харко. Ти, читачу, спитаєш “А як це пов’язано з міською легендою? Я відповім: цілковито прямо.
Про сім’ю Харка мало що можна сказати, сім’я собі як сім’я. Зі своїми сварками, радощами та усім іншим, що притаманно будь-якій групі людей, об’єднаних родинними зв’язками. За 20 років у Харка з’явиться молодша сестра, про яку він нічого не знатиме і разом з цим втратить матір. Про що теж не знатиме. І на це будуть свої причини.
Харко ходив у звичайну школу, мав друзів-бешкетників. Його душа з дитинства лежала до чогось більшого, ніж ми самі. Він був тією самою дитиною, що ставила філософські питання, на які дорослі не могли знайти докладної відповіді.
У сім’ї на нього були великі сподівання: хотіли, щоб він продовжив сімейну справу, яку терпіти не міг і яка йому була достобіса огидна. Він не розділяв ані цінностей сім’ї, ані їхніх поглядів на життя в цілому. Замість вчити науки він писав у свій блокнот рядки, які потім складав у вірші. Писав у шухляду, бо розумів, що підтримки серед найближчих йому людей не знайде.
На момент Війни Округів йому було 8. Восьмирічний хлопчина на власні очі побачив людську жорстокість у всій її відверто жахаючій красі. Він вперше зіштовхнувся з тим, як люди можуть ненавидіти одне одного просто через протилежність ідей і усвідомив на що вони здатні лиш заради влади та грошей.
Ти спитаєш: це і є легенда? Так. Часто легенди починаються із сухих фактів, які потім наповнюють своїм сенсом.
23 лютого 2040 року. 23:59. Рюкзак вже зібраний і Харко готується до втечі з дому. Назавжди. Йому було байдуже на отримання вищої освіти. Це така справа, що ніколи не пізно, якщо захочеться. Вдома атмосфера з кожним днем накалялась ледь не до температури плавління сталі. Для Харка це було просто нестерпно. Адже він йшов на перекір сім’ї у надто принципових, на його думку, речах.
Він виліз через вікно і пішов куди очі дивляться. Вони його привели на Сквер “Стрілка”, де він викинув свій новенький останній айфон. Не хотів, щоб з ним могли зв’язатися. Раз його сім’я не приймає його таким, як є, він відправився на пошук іншої, нової, яку обере сам. Хай це будуть чужі йому люди, хай неідеальні, незаможні, без відомого прізвища, але рідні за духом та поглядами. Він востаннє у “мирний” час знаходився у Окрузі 1. Наостанок запалив єдину в пачці сигарету “Sobranie”, викурив з думками про неповернення, потушив окурок, викинув у смітник і пішов геть, на пошуки нової домівки, нових вражень. На пошуки себе. Адже, окрім Округу 1, він ніде і не бував.
У Окрузі 2 його побили. Не за ідеї – за черевики. Вони були надто чистими. Там, в Окрузі 2, не вибачають символів вищості. Але він не злився – бо побачив інше: неон. Людей, що ночами малюють графіті на стінах спальних районів, аби хоч якось заявити: “Ми є.”. Тут він навчився виживати. Навчився слухати тишу між панелями, ходити по слизькому даху шістнадцятого поверху і не питати чому в під’їзді знову темно. Салтівка не приймає одразу, але якщо впустила – вже не відпустить.
В Окрузі 3 Харко побачив інший вимір. Тут панували спокій і багатство, але в повітрі – щось гниле. Люди усміхалися, пили лате з мигдальним молоком, говорили про нові проєкти, але очі були порожні. Це був округ “тихої втечі”. Але Харко слухав. Бо знав: “Хто не чує місто, той його втрачає.”.
У Окрузі 4, він працював. Тягав дроти, чистив машини. Потім у гаражі, де вивчив, як оживити двигун старого “Жигуля”, який ніхто не вірив, що поїде. Він нічого не обіцяв, але завжди доводив справу до кінця. Цей округ навчив його поважати руки. Не за кільце чи годинник – за мозолі.
На Олексіївці, в п’ятому Окрузі 5, Харко жив найдовше. Він винаймав крихітну кімнату в хрущовці з видом на метро, писав вірші на обривах газет і годував бездомного кота, що завжди чекав біля смітника.
Він дістався і шостого. Там, де все ще, місцями, пахло селом, але вже повзали по дахах дрони. Там, де старі бабусі продавали на зупинці укроп, а в підвалі троє підлітків програмували щось дивне – те, що мало змінити хід подій.
На Північній Салтівці він плакав. Вперше. Бо не міг не плакати. Там, де стояли мертві будинки, де вітер грав уламками скла, де залишилися лише тіні... Там він стояв довго. І потім написав на обгорілій стіні одне слово – “Живе.”.
В Окрузі 8 він зустрічав тих, хто втікав. І тих, хто повертався. Він говорив із людьми в купейних вагонах, допомагав жінкам з валізами, тихо залишав термос із чаєм під лавкою. Іноді, вночі, він сидів на пероні і просто слухав потяги. Він любив звук від’їзду – бо в ньому було стільки ж надії, скільки і болю.
Округ 9 – там, де час зупинився. Там Харко знайшов фотоальбом у смітнику. Сторінки пожовклі, але обличчя – ще живі. Він зібрав усі вирвані сторінки і склеїв скотчем. Бо пам’ять не має права бути на дні контейнера.
Легенда про Харка – єдиного, хто ходить між округами, стала вірусом серед мешканців. Ніхто не бачив його обличчя. Але всі знають: він залишає знаки, малюнки, тексти на стінах, листівки, вірші. Він так само палив цигарки. Але вже не ті, що раніше, а “Marlboro”. Ніколи не розумів новомодних вейпів і тому подібного. Адже саме в цигарках було щось справжнє.
Містяни перешіптувались про загадкового хлопця. Хтось бачив його на даху будинку навпроти вночі з вікон, хтось у місцевому кіоску, хтось у міському транспорті. З прикмет: 185 зросту, карі очі, брюнет, смугла шкіра, ходить у чорному худі, спортивних штанях, білих кросівках, має коротке волосся. До цих визначних ознак за 5 років додасться шрам на працій щоці. До того ж, після втечі Харко швидко схуд. Не до стану полоненого з Бухенвальда, звісно, але все ж. Його тіло стало підтягнутим. Адже немає поруч мами, яка готує ситну домашню їжу. Немає поруч пафосних кафе і ресторанів з калорійною їжею. Є тільки забігайлівки та кіоски, де можна купити щось максимально просте. Доводилось також перебиватися підробітками. Десь бути вантажником, мерчендайзером, офіціантом, механіком і тому подібне. Не міг він надовго затримуватися на одному місці. Не міг видати себе, а гроші були потрібні. Проте ходив серед людей. Він завжди був серед них.
