Минали дні, навіть тижні, а подорож Харка округами все ще тривала. Він бував у малих підземних барах Салтівки, парках Округу 3, церквах, гаражних кооперативах, на вокзалі… Де тільки не намагався знайти людей, що так само хочуть відродити ідею “синіх” про вільний Харків, де життя вирує і люди не б’ються за останній шмат хліба. Він усвідомлював, що це може бути навіть ще важче, ніж здається. Проте був готовий йти до мети, яка була більше, ніж він сам. Боявся бути спійманим представниками правоохоронних органів, закатованим. Боявся, що знову буде приналежним до своєї сім’ї, від якої відрікся. Боявся, що всі його старання будуть дарма, боявся не витримати відповідальності… Та в принципі багато чого боявся. Бо у такій справі, на його думку, не має страху лиш дурень, який не знає, на що йде і для якого людські життя - лиш гра, весела забавка і можливість урізноманітнити своє життя.
Першим завербованим став Михась, з тієї ж самої Салтівки. Білявий, блакитноокий, доволі стрункий юнак, що подорожував з вуличним театром у дитинстві через батьків, допоки Харків після Війни Округів не закрив кордони. Він бачив область, багато інших місць, на відміну від більшості містян. Та все одно його серце й тіло були віддані Харкову. Харко зустрів його на дитячому майданчику, коли той гуляв із 15-річним братом. Михась щиро сподівався, що його брат Рома проникнеться любов’ю до міста, коли трошки підросте.
Другою послідовницею стала Лея. Дівчина з Округу 6. Могла б стати моделлю, якби не забила тіло татуюваннями і не пофарбувала волосся у помаранчевий з яскравого білявого. Її вже ловила місцева поліція за дрібне хуліганство. Наприклад, розбите вікно у сусідів. Чи за те, що вона навмисне подряпала ключами автівку свого значно старшого за неї колишнього. Лея жила адреналіном, на вдачу була гордовита і зухвала. Вона звикла завжди досягати свого, незалежно від того чи це річ, чи це серце хлопця. Не можна сказати, що дівчина була безпринципною, проте і високими моральними цінностями не керувалась. Вона саме з таких, кого Харко не хотів би підпускати близько, але перебирати не доводилось. Кожна людина у цій місії була важлива. Леї були важливі навіть не ідеї про вільний Харків, а гострота у житті, щоб було що згадати. Ну і серце Харка… Так, саме так. Дівчина не хотіла його розбити чи кохати навзаєм. Просто хотіла “привласнити” аби потішити своє і без того велике его.
Третім став хлопець, Андрій, якого “шафою” точно не назвеш. Він був з Округу 3. Носив окуляри, мав кучеряве русяве волосся, сірі розумні очі, середній чоловічий зріст. Був мовчазний, мав м’який характер. А ще потужний ноутбук і цілу енциклопедію в голові на додачу. З Харком познайомилися у коворкінгу на Науковій, коли Андрій займався розробкою мобільного додатку. Повстанню, що постає з попелу, був потрібен “мозок”, центр керування. Яким і став Андрій Лісовський. Сам з іншого міста, з Києва, якщо точніше. Як і Харко, втік від сім’ї та обірвав зв’язки з батьками. Жив із дівчиною, яку не хотів втягувати у небезпечну справу. Тому довелося вести подвійне життя.
Чотири людини, чотири різні історії. Саме з них почав відроджуватись рух “ВНС”. Мов фенікс.
Поступово будувалася система. Спочатку з кодових слів. Наприклад, “круки” - люди Крукалова, правоохоронці; “стою на світлофорі” - оцінюю обставини, “переходжу дорогу” - починаю діяти і так далі. У кожного був свій позивний, який міг залежати від рис характеру, прізвища чи спільних жартів.
Людей прибувало, адже вчотирьох було легше шукати послідовників, ніж одному. Проте стало питання: звідки брати гроші на розвиток? Одних тільки підробіток чи замовлень Андрія не вистачить, щоб вкладатися у розробку власних таємних технологій. Але люди… Звичайні люди, коли дізнались про відродження “ВНС” допомагали чим могли: їжею, одягом, деталями, грошима… Не всі могли приєднатися до складу постанців: хтось втратив працездатність, хтось ще не досяг повноліття, а хтось більш за все переймався за власну сім’ю. Тому і брали в основному тих, кому немає що втрачати. Бо саме такі люди зможуть найбільше віддаватися справі, що спрямована на суспільне благо. І за ким не плакатимуть родичі. Тепер повстанці одне одному сім’я. Мов брати і сестри. А Харко був ніби батьком для всіх. Намагався піклуватися про кожного.
Хоч як би люди допомагали, але цього було недостатньо. Потрібно було ще багато зробити: зброя, обладнання, більше мікронавушників, жучків. А найголовніше - зробити базу. Адже на видному місці в безпеці лишитися неможливо. Потрібно було місце, десь під землею, де можна було б сховатися, перечікувати рейди поліціянтів. На допомогу прийшло… Метро. Так, саме воно. Адже після приходу до влади ПСІхів його закрили і не охороняли. Там міг були хто завгодно і лишитися непоміченим. З цих причин злочинність у місті значно зросла, проте Харко волів виправити цю ситуацію. Метро було зручне тим, що можна було дістатися майже в будь-яку точку міста. Фактично, в ньому ж був і транспорт. На розкішні умови проживання не можна було сподіватися, проте з плином часу у кожного, хто приєднався, могло бути хоч трошки особистого простору. Однієї станції на всіх точно не вистачало, тому обладнали декілька станцій під бази повстання. Так було навіть на краще.
Але звідки ресурси були взяті? Відповідь така: наш тихий мирний Андрій навчився навичкам злому без можливості відстеження. Невеличка, непомітна сума на день з кожного банку - вже значна сума для відродження руху. Ну як непомітна сума… Непомітна для банку при тому, що на 1000$ людина може жити місяць, а то і два. Все-таки недарма саме Андрій - “мозок”. Його так і прозвали.
За 7 років від початку відродження, повстанці виконали сотні тактичних завдань, що мали б наблизити їхній рух до розквіту, забезпечити усім необхідним для пробиття шляху до свободи міста від ярма нищівної диктатури. Харко з вісімнадцятирічного юнака перетворився на впевненого лідера, що вмів вести людей за собою, надихав усіх своїм прикладом. “Круки” його боялися, а прихильники - були готові йти за ним куди скаже.
Саме це і запустило ланцюг подій, що призвів до фіналу. Для більшості він був щасливий, вільний. А для декого - це була втрата сенсу життя.
