Над моїм будинком часто пролітали літаки. Інколи вони були так далеко, що корпус і крила ледь можна було розгледіти вдалечині, десь там на чолі білої доріжки посеред блакитного неба. А інколи здавалося, ніби цей велетень знесе нам дах, прочухавши своє чимале пузо – так низько пролітав літак. Проте, незважаючи на відстань, той добре знайомий гул завжди викликав усмішку і, ніби за рефлексом, я задирала голову догори, борючись з колючим сонцем. Літаки були для мене, як частина живої природи, як птахи, а може навіть як дракони, як щось дивовижне, м’яке, з крові, плоті та хутра – точно не просто механізована бездушна груда металу. Вони були далекі, та водночас близькі, незнайомі, але такі рідні, звичні, проте з кожним разом не менш захопливі в своїй появі.
Коли небо стало червоним, змішуючись з рікою нещадно пролитої крові, все змінилося. Гаразд, будучи чесною, не все. Над моїм будинком досі часто пролітали літаки. От тільки…
Я пам’ятаю страх. Пам’ятаю, як калатало моє серце, як трусилося все тіло, як перед очима пролітали картинки найгіршого з того, що може статися, ЯКЩО... Пам’ятаю, чуючи гул, я невпинно уявляла, як мій будинок розлітається в друзки і десь там, на ліжку, в ванній чи в коридорі, лишається похованим моє тіло. Часто мені снилися видіння, в яких ці літаки знову і знову руйнували моє життя. Я боялася засинати, адже не могла викинути з голови думку, що не прокинуся. Тоді в мене не було часу чи сили гадати «а чи наші це літаки?». Я чула гул і я боялася. Я бачила їх так низько, як ніколи раніше, навіть в ті щасливі часи. Я намагалася запевнити себе, що це наші і я у безпеці (зараз я розумію, що це так і було), але… Навіть у Львові моє серце тихенько стискається, прислуховуючись до звуків з неба.
Тож, я пройшла через купу стадій – страх, біль, сльози, злість, апатія, жага адреналіну, забуття, відстороненість, загубленість, відчай і все заново по колу. Я втрачала себе і безперестанку змінювалася - коли шляхом зусиль, коли навіть не помічаючи цього. Я згоріла 24 лютого 2022 року і досі нарощую нові пір’їни, поставши з попелу.
Колись я побачила відео. На ньому дівчина радісно крутилася, поки на фоні позаду неї літак йшов на приземлення. Тоді я заплакала і довго не могла заспокоїтися – суміш страху, смутку, ностальгії і заздрощів розривала мене. Над моїм небом більше не літають ті добрі драконо-птахи, а гул в небі ніколи вже не буде приємним. Безсердечні металеві бляшанки вбивають мій народ. Нема їм віри.
Попіл. Новонароджені пташенята вразливі і розгублені. Взлетіти ж вдасться лише коли все пір’я відросте, тільце стане міцнішим, а сили і духу вистачить, аби зробити той перший крок – полетіти чи розбитися. Та от біда – хто нагодує бідного малюка?
Але пізніше стає зрозуміло, що переносити страх не так вже й важко. Важко коли ти починаєш цього хотіти. Перший час у Львові мене ломило від бажання боятися, але навіть йдучи в підвал з ковдрою на плечах під звуки вибухів, мені було цього недостатньо. Мій поріг вразливості надто зріс, а я чомусь почала відчайдушно жадати цієї муки переживань. Люди вміють пристосовуватися і звикати навіть до таких жахливих речей. І це страшно.
Я не люблю думати про ці 450 днів, про війну, про зміни, про біль, що принесли ті нелюди, про все, що пережила я і що пережив мій народ та навіть про майбутнє – адже в ньому мені точно не позбутися усіх цих спогадів. Коли я абстрагуюся, здається, ніби все добре і я в порядку. Але мені болить. Мені надто сильно болить, аби я насмілилася ставити крапки між цифрами в 450.
І я так сильно сумую за своїми літаками…
