Тьмяне світло від комп’ютера ледь-ледь освітлювало обличчя. В очах людини мерехтіло відображення картинки з екрану, де кадр за кадром розвивалася певна історія. Руки чоловіка так і лишилися переминати в мисці чипси, не в змозі доправити їх до рота. Здавалося б, навіть дихання його давно вже зупинилося, не наважуючись перекрикувати своїм і без того тихим звучанням голоси з кінофільму. Але ні, не подумайте, наш герой зовсім не бездумний глядач, що вбиває час за переглядом, не роблячи жодних висновків і потугів збагнути побачене. Навпаки, він викроїв єдині вільні хвилини зі свого графіку, попередньо закресливши три великі літери – «СОН». Він відповідально підходить навіть до, як заведено це вважати, відпочинку. Він зосереджений і повністю захоплений історією, що її транслює екран навпроти.
Для нього кіно завжди було чимось більшим, ніж просто кілька годин релаксу. В кожній картинці від вбачав окремий сенс і мимохіть уявляв, як, стомлений і згорблений, над всім цим раніше працював сценарист. Список фільмів, що він бачив, вже давно переріс пошарпаний товстий зошит в клітинку. Сьогодні він зробить перший запис в чистенький блокнотик, але цього разу все не так просто. В його житті, в кінематографічному його аспекті, настав новий період.
Він, як я вже казала, передивився десятки і сотні фільмів, але чомусь завжди оминав ті, що, ніби міткою, позначені як українські. Йому здавалося, такі стрічки не варті уваги, адже що цікавого може розказати втомлений і згорблений київський сценарист? Або може чужий негатив сформував в ньому якесь підсвідоме відторгнення вітчизняного… Втім, зараз все частіше він чув навпаки позитивні відгуки про ті чи інші фільми, зроблені українцями, тож цікавість взяла гору – ось він сидить в темній кімнаті з широко розплющеними очима, не наважуючись запхнути до рота улюблені чипси зі смаком крабу.
Більш за все він завжди любив фентезі-фільми, адже «що ще здатне викликати стільки емоцій?», думав він. Помилявся. Всередині його грудної клітини то спалахував гнів, то жевріла туга, то розгоралася гордість, то палала тривога. Інколи це було сумішшю, обережно і вдало поєднаною, адже з такими різними компонентами треба не прогадати. Він відчував на собі всі переживання персонажів, він пускав сльозу, коли бачив знайомі з історичних підручників дати, він був єдиним цілим з тим сюжетом, що перед ним будувався. Адже він – і є частина цього сюжету. Всі ми – частина цього сюжету.
В кінці на його обличчі, що досі підсвічував екран, не було нічого. Все було значно глибше – в душі. Якби його попросили описати переглянуте, він би вперше в житті не знайшов слів. Дивне відчуття…
Ручка акуратно вивела на чистому аркуші одиничку, а біля неї крапку, назву і короткий відгук – «перший фільм, який подивився мене».
