Рідному

Привіт. Листи завжди важко починати, еге ж?

Це буде невміло, трохи трагічно, але справді щиро.

Що ж. Мені тебе не вистачає. Я скучила.

Я часто думаю чи було це проявом моєї сили або все ж слабкости... Чи могла б я вчинити інакше і, якщо так, яким було б моє життя зараз? Чи була б я такою, яка є? Чи була б я, врешті-решт, щасливою?

Наше спільне теперішнє розірвалося надто швидко, щоб я встигла збагнути втрату відразу. Та зараз, коли минуло вже більш ніж пів року, я сумую.

Спогади.

Ніч, близько третьої, двоє втомлено, але щасливо йдуть через неосвітлений парк. Можна було б піти і нормальною дорогою, безпечним тротуаром, але ми надто любимо цей шлях, щоб боятися його... Нам весело, ми молоді і майже безтурботні, навколо тиша і приємне нічне повітря. Проходимо стадіон, біля бібліотеки з’являються вуличні ліхтарі, починається алейка, а там закинутий незрозумілий майданчик і нарешті дім – гуртожиток. Він і є дім. Сусідки давно сплять, навушники випадково закинула в холодильник разом із пляшкою води, шкарпетка червона від натертого мозолю, але швидко засинаю, вже не звертаючи уваги на тарганів зі стін. Я щаслива.

Вечір, ми на набережній. Тут людно, грає музика, все в різнокольорових вогниках, катери відпливають і припливають. Ми шукаємо вільну лавку. Сідаємо внизу на бетонних сходах. В руках енергетики і щось смачненьке. Так спокійно, проте річка хвилюється. Здається, лише вона. Йдемо до мосту, піднімаємося, поворот ліворуч. Парк атракціонів, щасливі діти, втомлені батьки, весела молодь. Йдемо далі, до піщаного пляжу. Пробуємо руками воду і сідаємо на гойдалки. Сонце скоро зайде за горизонт і ми знаємо, що, якщо зараз вже не йти назад, знову запізнимося до гуртожитку. Ніхто не рухається. Вода віддзеркалює помаранчеве небо. Хтось грає в волейбол, хтось бавиться в воді, ще хтось лежить на піску. Я обіцяю собі запам’ятати цю мить. Я щаслива.

Центр. Купуємо глінтвейн і йдемо знайомою дорогою до торговельного центру. Там беремо якусь випічку і блукаємо поверхами. В той день ми натрапили на цікавий магазин з кумедними дрібничками, але наступного разу вже не змогли знайти його. Падаємо на лавочку і мріємо про майбутнє. Аж занадто весело. Вирішила більше не пити глінтвейн, але я щаслива.

Ранок, зима. Ми сонні йдемо на навчання через приватний сектор з неймовірно гарними будинками. Мріємо колись теж жити тут. Сніг рипить під ногами. Дістаємося навчання, а після з подругами їдемо на ковзанку і набиваємо синці, проте я все ще щаслива.

Черговий вечір. Ми знову з енергетиками. Сидимо на бетонному виступі над стадіоном, звісивши ноги. Люди внизу займаються спортом і ми видивляємося бігунів, котрих вже бачили вчора, позавчора і щовечора до цього. Навколо все зелене і таке спокійне, що хочеться стати цим місцем, злитися з ним, провести все життя тут, дивлячись на знайомих незнайомців. Ми лягаємо прямо на бетон. Я розчиняюся. Я щаслива.

Їдемо трамвайчиком в центр. Зустрічаємося з ще однією подругою і проводимо час, гуляючи то одним парком, то іншим. Дуріємо на дитячому майданчику, невміло випробовуємо всі новомодні тренажери, багато сміємося. Лежимо на траві біля будинку тієї подруги, дивимося «сімейні мелодрами», їмо чипси. Знайомимося з мамою подруги. Вертаємося назад довгими пустими дорогами. Відчуваю, ніби цей світ належить мені. Я щаслива.

Йдемо вулицею до торговельного центру і перекидуємося м’ячиком. Якась пані подумала, що нам ніде грати і провела нас до недобудованого парку. Це виявилося не надто безпечне місце, та було цікаво про нього дізнатися. Купили холодні напої і роздивлялися у вітринах то весільні сукні, то жінок, що ліплять пельмені. Ніби маяк, світиться на вершині високої будівлі напис «Київстар». Йдемо додому. Щаслива.

Ну а тоді все змінилося, але ми знову сидимо над стадіоном. Лунає дві мови – російська вже не від мене. Знову розмови про майбутнє. Я дивлюся вдалечінь і тихо говорю, що можливо поїду у Львів, нарешті вступлю на журфак і почну все спочатку. Не надто в це вірю, але все одно кажу. Мені більше некомфортно тут бути. Я хочу бути в оточенні української, а ще бажано в більшій безпеці. На стадіоні досі спокійно, в наших руках як завжди енергетики, але я не надто щаслива. Я розгублена. Я боюся.

А потім я все ж чи то здалася, чи то зрадила, проміняла тебе?  Тебе, з яким я була щаслива. Тебе, з твоїми парками, широкими вулицями, алеями, стадіонами, набережною, свіжістю, спокоєм та тим нашим щастям. Тоді я не думала про це, я думала лише втекти і забути, проте тепер все частіше думками я там, з тобою.

Чи шкодую я? Чесно, не знаю. Львів зустрів мене дуже привітно і я відразу його полюбила, та усвідомлення моєї любови до тебе прийшло теж лише тут, за 900 кілометрів відстані. Іноді я хочу плакати, бо мені тебе не вистачає, бо я сумую, бо я хочу до тебе. Та попри це я не впевнена, що колись матиму достатньо сили, щоб повернутися і лишитися. Я люблю Львів і тут я відчуваю себе комфортно, як удома. Але щось там поміж грудей вперто й жалібно вистукує по літерах Д Н І П Р О.

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Ольця
Ольця@olha

намагаюся намагатися

518Прочитань
20Автори
29Читачі
Підтримати
На Друкарні з 14 квітня

Більше від автора

  • здатися?

    Часом хочеться просто опустити руки і покірно тонути в усьому цьому лай...

    Теми цього довгочиту:

    Художній Твір
  • 450. Поставши з попелу

    450 день повномасштабного вторгнення. Мої особисті переживання. Емоційна складова

    Теми цього довгочиту:

    Війна
  • Герой-глядач

    Я просто знову залишу тут своє дз зі стилістики, мені нема чого додати

    Теми цього довгочиту:

    Українське Кіно

Вам також сподобається

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається