Розділ 6.
Все не те чим може здатися…
Мої дні йшли своєю легкою ходою, навчаючи мене новим здібностям і умінням. Пройшло вже більше місяця, відколи я з головою поринула у постійну рутину роботи і сказати чесно, мені це подобалося. Тут я змогла знайти віддушину, маленький куточок спокою де мої думки були за далеким горизонтом і все, що мене хвилювало це тільки люди, які приходили до нас. До речі, згодом, я зрозуміла чому бармен з яким я працювала і наша кухарка, дивилися на мене як на притрушену, коли прибираючи заклад я усміхалася і говорила, що це хвилюючий момент бо це, ніби мій дім де я з нетерпінням чекаю приходу своїх гостей. Насправді, цей маленький бар був мені більшим домом, а ніж однокімнатна квартира де ми жили у чотирьох. Тут мені було набагато спокійніше. Лишень згодом я зрозуміла, що окрім нього у мене нічого не було. Та це було після…
Скільки людей перейшло поріг нашого закладу, деякі лишень один раз, дехто пару разів але були й ті, що стали “нашими”. У закладах їх називають “постійниками”. Прийшовши один раз, вони лишаються на роки і згодом стають частиною без якої неможливо було б уявити наш бар. Колись, передивляючись енний раз “Пірати карибського моря”, я почула фразу сказану на летючому голандці: “…частина корабля, частина команди…” і усміхнувшись, зрозуміла, що у нас було ідентично. З багатьма ми одразу знаходили спільну мову і те, що нас об’єднувало. Хтось почав відкриватися через рік, а бували й такі, на яких глянувши, ми одразу розуміли “не здружимось”. Але в чому дивина, ви можете зі мною не погодитися, звичайно, це ваше право але за моїми спостереженнями, ті хто був нашою частиною ще з початку, покинули стіни бару, зникнувши у своєму вирі життя, а ті хто був у касті “ не здружимось” стали вірними друзями, які дотепер повертаються до нас.
Саме так я познайомилася із прекрасною людиною, Юричиком. Це були Різдвяні свята. Мій друг попросив мене принести його гітару на роботу і я, звичайно не могла йому відмовити, тому взявши її на спину я відправилася з джипіесом шукати його заклад. Хто не знає але у місті лева закручені вулички і знайти там щось на початках дуже важко, тобі здається, що ти ходиш лабіринтом, який виводить тебе у незвичні місця. Я не одразу знайшла заклад але обійшовши з десять кіл навколо нього я побачила людей і вивіску з лампою. З невеликим хвилюванням я зайшла всередину і побачила невелику залу, фіолетові стіни, високий темно-коричневий бар і купу людей.
-Ти знайшла, - вигукнув Зарчик, який, якраз розносив тарілку із фрішкою.
-Ти не брав слухавку, я думала, що я загубилася вже.
-У нас зв’язок тут погано ловить і я зайнятий трохи. Не бурчи, я тобі чаю зроблю.
Він зайшов за бар і щось сказав бармену, який стояв за стійкою, наливаючи пиво. Я скинула пальто і повісивши його на крючечок біля дверей, сіла за стіл. Доки я чекала свій чай у мене була шикарна можливість більш детально розглянути це незвичне для мене місце. Ви можете мені не вірити, але до цього часу я ніколи в житті не була в барах бо вважала це місце зборищем людей, які люблять трохи хильнути або нетрохи. Короче, я була “хорошою” дівчинкою і постійно вчилася. Розглядаючи людей, я помітила чорний силует який сидів прямо за мною. Він був згорблений і закутаний у якийсь чорний плащ. Поряд, на столі стояв рокс, де було щось налито і його рука, час від часу торкалася цієї склянки. “Маньяк”, подумала я і притиснула до себе свою сумочку. Зар, махнув рукою і вказав на барний стільчик, який був якраз біля цієї чорної постаті. Я невпевно підійшла до високої барної стійки, поставивши свою сумочку на її гладку поверхню і незграбно викарабкалася на стілець, що дихав мені в пупок. Бармен мовчки поставив передімною білий чайник з носика якого йшов пар від гарячої води, що розносив нотки трав’яного чаю. Я відчувала як пані незручність шепотіла мені на вухо: “хоооодііімоооо”, а невпевненість стискала все більше мої плечі, а ще я постійно намагалася не дивитися в сторону “маньяка” та це мені давалося важко. Не знаю чого, може то цікавість але він привертав до себе мою увагу, хоча я його боялася до чортиків. Зараз я пишу і сміюся, розповідаючи цю історію, бо тим вечором, наші стежки розійшлися і він пішов, заплативши за рахунок і навіть не глянувши на мене, а я видихнувши, що не вкрали мою сумку посиділа ще хвильку і теж покинула стіни цього бару, думаючи, що це лишиться виключно моїм спогадом. Але як я писала раніше, у долі були свої плани і через місяць я повернулася сюди, отримувати новий досвід. А чорна постать, яку я так жахалася на початках, стала моїм найкращим другом який був і є поряд зі мною дотепер. Ось бачите як буває. Насправді, відчуття ніби я тільки що розповіла вам якусь казку. Але, насправді все так і є. Тоді багато стежок почало сплітатися в цьому місці і кожна мала свою історію і коли я починаю над цим замислюватися, мені приходять слова: “ Колись на вулиці з багатьма назвами стояв маленький бар, що зберігав у собі тисячі історій різних стежок, переплетених у його стінах..”
