Розділ 5.
Нова сходинка до чорного виру…
-Бармен?! Який із мене бармен? Та я працюю від сили два тижні! - невгавала я, дивлячись як мій колега розставляв вимиті келихи по своїх місцях.
-Там все не так важко, як тобі здається, - спокійно мовив він, відмахуючись від моїх нескінчених запитань. - Я тобі все розпишу ти вивчиш і все буде люкс.
Я дивилася на нього, не розуміючи, що він говорить і, що він хоче від мене. Я відчула, що в повітрі розтікається запах неминучої біди. Я нічого не знала про алкоголь. Та я, взагалі, вперше прийшла в бар і то, щоб не гарно провести вечір, а щоб пов’язати свій час з роботою офіціанта.
-Не хвилюйся, все буде люкс. - заспокоював мене бармен. - Мені треба вихідний, а у тебе є можливість навчитися чомусь новому.
Я стояла як стовп, притулившись спиною до барної стінки. Перший раз я спробувала алкоголь в 21. Це була не моя ініціатива, мені ткнули кришечку де було трохи солодкого ліеру і сказали пий. До цього, мої знайомі тільки хитали головою або закочували очі зі словами: “Як ти не п’єш? Може спробуєш? Ти повинна спробувати?” Кому і що я повинна була я не знала. Тому зі спиртними напоями я була на відстані витягнутої руки… до цього часу. Полиці з міцними напоями, пляшки з вином і крани з пивом, ніби втягнули мене у вир свого світу.
-Все! Ось, я тобі все розписав, тобі лишилося тільки все запам’ятати.
-Все запам’ятати, - перекривила я. - Це ж так просто, - буркнула я собі під носа. - Лиши його на столі, я заберу після зміни.
-Люкс! Я курити. - сказав хлопець, вдаривши мене у плече.
-А я працювати…
-Можна вас! - почулося із-за столику біля вікна.
-Одну секунду! - вигукнула я і попрямувала на голос.
Статус офіціантки у пабі не був моїм найбільшим досягненням у житті але з кожним днем я все більше проникалася до цього місця. Моя мама завди говорила, що поганої роботи не існує, та я й ніколи не боялася працювати. Найпершим заробітком для мене були 57 гривень, які дотепер лежать у моїй шафі. Ми їздили із концертом до Мар’янки Донецької області, щоб підтримати солдат. Я думала, сховати цю правду і сказати батькам, що їду до Мелітополя але мене обрубали, повідомивши, що мені треба згода батьків на цю поїздку і обравши меньше зло я сказала про це мамі. Трохи моїх вмовлянь і вона неохоче відпустила мене туди з умовою, що я буду постійно на зв’язку. Я похитала головою і радісно, вирвавши записку з двома підписами я пішла збирати речі. Для мене це була пригода, а для неї страх за власну доньку. Тоді я ще не розуміла, куди саме я їду, а приїхавши я вперше побачила війну.
Другою роботою стала фасовка одягу на секонд хенді, де я зрозуміла, що у мене аллергія на хімікати якими обробляють одяг. Ніс так сильно чухався, що я не могла спокійно стояти. Там я заробила 100 гривень і вони дотепер лежать у моїй шухлядці. Коли я закінчувала 11 клас ми з подругою хотіли пітти працювати офіціантками у один з “найпрестижніших” закладів нашого містечка. Я вже не дуже пам’ятаю як саме він називався але це точно було пов’язано з японською кухнею. Але тут вже моя мама мене не відпустила, сказавши, що я ще встигну напрацюватися і зараз мені треба готуватися до екзаменів. Тоді я на неї злилася бо я бажала усім своїм юначим максималізмом стати дорослою, довести своїм батькам, що я не маленька дівчинка. Згодом я зрозуміла позицію мами, коли ми стали ближче і вона розповіла як у мої роки мила підлогу і працювала сторожем у нічні зміни. Вона хотіла дати мені дитинство і юність, якої не було в неї. На жаль для мами у мене був татовий характер впертого осла. Я не поступалася своїм прихотям і таємниче пішла працювати аніматором на першому курсі по вихідним. Після цього я змінила ще не одну роботу, поки не знайшла ту, яка дотепер живе в моєму серці. Згодом я перетворила її на мрію, яку заховала у срібній зірці, що пливе у небесному океані.
Мені було шкода але, інколи доля ставить перед тобою інші пріоритети. Жити на вокзалі не було моїм великим бажанням і щоб цього уникнути я зробила вибір. Я зробила вибір і почала відчувати і бачити як потроху він почав затягувати мене своїми пазурами у чорний вир.
