Львів. 28 лютого 2022 року.
Минула 1 доба, як я знаходжусь на заході країни, 3 доби від початку «великої війни» і 8 років від початку «маленької війни».
Знаходжусь у піднесеному, на диво, настрої, крига скресла, немає більше суперечок про агресію росії, а мені не треба виправдовувати мою неприязнь до росіян. Говорю російською з близькими, поступово приймаю нову реальність. Галичина бурхливо намагається допомогти фронту. Діти на площі збирають кошти, жінки плетуть маскувальні сітки, а чоловіки тягають великі пакунки гуманітарної допомоги.
Купа біженців, в місті стоїть чіткий аромат машинного мастила з потягу, від якого ще не встигли відмитися люди та й я після доби в київській підземці намагався відмити від нього волосся. Спостерігати за цим упорядкованим хаосом неможливо, він підхоплює тебе і несе на своїй хвилі, пришвидшуючи кроки.
Ввечері цього дня, повертаючись додому, після закупівлі всього на світі на випадок кінця світу, поступила пропозиція попрацювати у волонтерському центрі, що допомагає біженцям зі Сходу. На той момент майже всі організації були вже забиті, а допомога людям зі Сходу відчувалась, як особистий мій обов’язок, тому, довго не думаючи, я погодився.
На ранок була назначена зустріч із жінкою (Надія), що мала мене відвезти в центр допомоги, попередивши, що місце може мене дещо шокувати, проте я серйозно це не сприйняв.
1 березня 2022 року.
Ми під’їхали до складських приміщень неподалік від залізниці, заходимо в один зі складів, але я все одно не розумів що мене має тут шокувати?
Охайний офіс, в стилі лофт, що, наче, зараз і модно, ввічливі молоді люди п’ють каву і готуються до роботи, з жартами і посмішками. Взагалі не схоже, що тут допомагають людям, які втратили все від кривавих жорстокостей війни. Перші хвилин 10 ми знайомились і спілкувались. Я розпитував, що це за організація, але якось всі відповідали повз мого питання, пояснюючи діяльність, а не хто вони всі, бляха, такі. Тут мій допит перериває чоловік років 35, який виглядав щось між парафіянином, бізнес-коучем і директором ІТ компанії. Останні дві характеристики дуже часто суміжні, а тому складно відрізняєми. Він штовхнув мотивайційний спіч і почав роздавати завдання, мене прикріпив до баристи на ім’я Тимофій, сказав, що він видасть мені якусь роботу. Тимофій був худорлявим, з середньої довжини волоссям і дуже метушним. Ну не було балансу в людині від слова зовсім, хоча свою роботу він знав. Коротка прогулянка двома поверхами офісної частини і демонстрація складу організації завершила мій курс молодого бійця волонтерського фронту, ледве встигши його розпочати.
Тимофій наказав мені рознести їжу по столах, як потроху почали приходити люди, всі вони випромінювали вдячність і занадто часто, як на мене, згадували Бога. Потім Тимофій каже йти з ними, зустрічати нових біженців з Харкова, першою мала бути літня жінка. Підійшовши до місця зустрічі, її знайти не вдалось. Тимофій через 5 хвилин вирішив вертатись, бо його робота вже була механічною, хоч і від щирого серця. За останні дні він вже прийняв людей так зі сто, а від того й не сильно прив’язувався. Ну а мені це було в новинку, тому кожна пенсіонерка була на вагу золота. Я переконав мого нового товариша в необхідності відшукати її.
Першим ділом ми телефонували їй, гукали вулицями, як раптом наштовхнулись на розгублену жіночку років 60 з хусткою на голові, що ніяково хиталась вулицями метрах в 200 від назначених координат. Підходимо до неї, з речей була торбинка закинута на плече й пакет АТБ з круасанами та водою. Вона нас не чула, бо не спала дві доби ще й хустка закривала вуха. Ми її відвели в офіс, Тимофій заварив їй теплий чай, а я поки пояснював де вона знаходиться, хоч сам до кінця не розумів. Проте чи завадило це мені? О ні. Відверто кажучи, пенсіонерці, що не спала дві доби особливі деталі непотрібні. Потім були хлопець з дівчиною й котом, який був набагато бадьорішим за власників, до речі, теж з Харкова. Декілька таких забігів і почався обід, який розставив все по своїх місцях.
Зала, в якій їли як біженці, так і волонтери, більше була схожа на актову, ніж на їдальню. Ба більше, навпроти столів стояла сцена з музикальними інструментами і спеціальними стінами для кращої акустики барабанної установки, це неабияк мене дивувало. Обід почався з нової промови Ігора, так звали голову цього всього. Вона(ця промова) мала в собі заклики до віри в найкраще і побажання смерті росіянам, так би мовити, для кращого травлення.
В кінці дня ми знову зібрались в цій залі, підбиваючи підсумки і тут пазл склався. Бородатий чолов’яга взяв гітару, Ігор схопив мікрофон, різко насаджуючи його на стійку, наче перед рок-концертом. Я здивувався, невже вони музикальний бенд? Ні, почалась молитва в стилі інді-поп музики. Та, в цей момент я і подумав, що найбуремніші часи твого бентежного життя призводять до найдивніших фіналів. І от я, 18-річний атеїст від голови до п’ят під час найбільшої в Європі війни з часів 2 Світової, сиджу в церкві і слухаю інді-молитву сектантів, ба більше сам приводив до них людей. В певному ступорі я прослухав її до кінця, так ще й підспівував іронізуючи над парадоксальністю цієї ситуації. Підвівся й вилетів звідти так, що радар міг переплутати мене з ракетою. В цю ніч я майже не спав, все вдивлявся на ваги, де одну чашу заповнювала внутрішня відраза до церкви, а з іншої бажанням допомогти людям. Я прийняв те рішення, яке було внутрішньо для мене прийнятнішим, було б обурливо відмовитись від принципів. Звісно, я пішов… пішов зранку в секту. Не засуджуйте мене, якби ж я міг керувати своїм моральним компасом, то відвернувся б від людей першим ділом, тільки б не контактувати з сектою. Проте чи мав я інший вибір? Біженці все одно до них йшли, а між релігійною і національною причетністю, я оберу національну. До того ж не можу відмовитись від жаги до пригод.
5 березня 2022 року.
Вже декілька днів я весело починаю роботу з ранкової молитви, а на завершення обираю не залишатись. Зустрічаю біженців, проводжу з ними час, розставляю їжу і спілкуюсь з прихожанами секти, бо вже ж хочеться і дізнатись про це місце. Точно я так нічого й не второпав, бо релігійні концепції від мене такі ж далекі, як і Бог від упц мп. Зрозумів основний сенс:
є 12 головних святих і вони на рівні з Богом, але це не 12 Богів;
Ісус пішов на третій план;
а молитва має бути піснею;
основні заповіді класичні для християнства.
Мені цього вистачило, щоб прийняти жахи мого становища. Головне– вони не брали жодної копійки з людей, тим паче з біженців. Жили на пожертви з інтернету і якоїсь європейської церкви, щось тут було потрібно католикам.
Запам’ятався мені один дядько з Харкова, з північної салтівки, показував світлини свого будинку, де 3 з 4 під’їздів зруйновано, лише його залишився цілим, розповідав історії про обстріли і шкільних друзів, з яким вже навряд чи побачиться. На це все він реагував доволі сухо й видно, що вже прийняв. Бачили б ви його очі, коли він дізнався, що це секта. Стою я на вулиці, він встає праворуч від мене, закуривши червоний мальборо, важко видихає легкий дим і, не дивлячись на мене:
– це секта?
– так – теж не повертаюсь до нього.
– і ти теж… З ними? – уточнює збентежений харків’янин.
– як бачиш – відмовився пояснювати я, хоча не вважав себе їх частиною.
– зрозумів. Відрізав збентежений чолов’яга.
Так ми й докурили, в тиші, заповненій важкими вдихами, а іноді й видихами. Його погляд я запам’ятаю назавжди, хоч й варто відмітити, що за декілька днів він призвичаївся, а потім навіть вступив до них. Це неабияк мене смішило.
Цього дня сталась ще одна важлива подія, я перейшов з офісу, на складську роботу: розвантажити машину, завантажити, за день могли перетягти тон 6 на склад і 3 з нього. Потім сортування і пересортування, ну все як завжди, проте фізичних навантажень мені вистачало. Головне – я все ще відчував себе корисним.
Один з хлопців поділився зі мною фразою, яка смішить мене й нині. Коли водій приїхав з Польщі, а я з притаманною мені цікавістю розпитував про те, що він бачив там, наскільки все змінилось й таке інше. Це почув мій колега, не згадаю вже як його звали, проте пам’ятаю як він закінчив мою розмову:
Куриця – не птиця, Польща – не заграниця.
Не дивлячись на тотальне зросійщення цієї фрази вона мені запала в душу і пояснила ставлення пересічних галичан до Польщі, це для мене, східняка, вона далека й незрозуміла, а для них це як сусідній двір. Так і пройшов весь день, Тимофій нервово намагався всім керувати, а ми намагались зробити вигляд, що Тимофій і справді керівник, хоча зі сторони він так не виглядав. Просто, ображати не хотілось, тому й підігрували.
9 березня 2022 року.
Сталась ще одна перетрубація в моєму житті й Ігор, пастор церкви 12 Богів, дізнався, що я маю смак й деякі навички в створенні сайтів, тому назначив створювати сайт для секти, щоб збирати донати на волонтерську діяльність. Мета шляхетна, тому погодився. Зклепав сайт швидкоруч і далі дуже довго займався реєстрацією домену. Ігор то вважав, що ім’я неважливе, то вигадував дивакуваті абревіатури, зупинилися на назві oxygen(класичний замовник).
Так і минали дні мого перебування там, допоки вся моя «волонтерська діяльність» не впала до того, що я просто пив каву там і сидів з дуже розумним видом, а це я вмію вкрай добре. Тоді я задумався про те, щоб покинути секту і піти у вільне плавання. До того ж, тоді відчувалось, що Голіаф вже переможений і залишилось трохи дотиснути, як одразу паде Кремль і з його цеглинок побудують пам’ятник волонтерам, де неодмінно відмітять і мою фізіономію.
13 березня 2022 року.
Я вже чітко вирішив йти, проте казати про це досить ніяково. Новини вже лунають із все більш позитивний тоном, проте кажуть там все жахливіші речі.
І приїжджає до нас фура з Польщі, я вийшов допомогти розвантажити її, бо майже нікого в той день не було. Познайомились з водієм, привітний чоловік, дещо нервує, проте і не дивно, війна в країні. Ми розвантажили її і його відправили в новий рейс до Польщі. Я б і забув того чолов’ягу, якби не сталася з ним ця історія.
14 березня 2022 року.
Приходжу в офіс, всі бігають, комусь телефонують і кричать, у мене не було жодних думок, тому одразу вихопив з вирію подій Тимофія і запитався в нього, що сталося?
– Водій зник, – відказав Тимофій.
– Який? – я поцікавився так, ніби мені важливо.
– Дмитро, що вчора приїжджав, – з незрозумілої причини почав пояснювати мій колега.
Навіщо я запитав – мені невідомо, бо я все одно не пам’ятав його ім’я. Водія намагалися знайти всі: мої сектанти, їх друзі, невідомі харків’яни, польські товарищі секти, можливо і у Ватикані підняли гелікоптер, щоб розшукати Дмитра. Були всі версії, про те, що розбився, що затримали на кордоні, викрали росіяни, все на світі.
Як тут пастир каже, що його знайшли. Всі заспокоїлись і почали дякувати Богу, що з Дмитром все добре, а гуманітарка приїде вчасно. Тоді пастир скликав збір, на якому був присутній і я. Підняли питання по зникненню Дмитра. Пастир промовчав, щось клацав в телефоні, ніби не чув питання. Потім кладе телефон перед нами і мовчки встає зі стола…
Там відкрите повідомлення з невідомого номера:
Це Дмитро! я поїхав, більше не повернусь
В той день я востаннє був в секті, більше не повертався і не відповідав на повідомлення.
Я повертався додому пішки, йшов дощ в перемішку зі снігом, я чоботами розплескував калюжі, йшов попід світлом тьмяно-жовтих ліхтарів і думав про водія. Того, що більше не витримав і їде кудись на вантажівці під іноземне радіо. Слуахє, напевно, бандитські пісні, а я йду додому, так само не витримавши… сектантських пісень.
