Тривога.
ніч. тиша. спокій. сон. гул сирен. тривога. пробудження. Такою була ніч на четвер, десь на початку липня. Ця ніч здавалась тривожнішою за інші, внутршнє передчуття не давало спокою більше за оголошення тривоги. Пять хвилин боротьби із цим передчуттям і я вже вдягнений, виходжу в укриття.
Докурена цигарка.
Дим цигарки, уважний погляд в гору, наче він зупинить ракету, на шляху до смертей. І чути свист, його не переплутати з чимось іншим, ти точно знаєш, що це. В момент ти заходиш в під'їзд і сигарета докурилась одразу, не дивлячись, що залишалась половина. Сідаєш понижче і чекаєш. Чекаєш невідомо чого, ти точно знаєш, що буде вибух, точно знаєш, що нічого хорошого він не принесе, просто чекаєш, коли внутрішня тривога відступить і дасть погортати стрічку новин ще швидше, ніж ти робив то до вибуху.
Пошук укриття.
Чудова традиція розповсюдилась всією країною- зачиняти укриття. Невідомо чия це геніальна ідея, проте дивним образом це синхронізувало голів ОСББ по всій країні, від Краматорська до Мукачева. Сьогодні святкували зачинене укриття в нашому під'їзді, тож послухавши три вибухи, кожен з яких був все гучнішим і жахаючим, ми вирішили шукати прихисток де інде.
Сира надія.
Тут приглянувся під'їзд навпроти, наче відкритий і навіть якісь таємні дверцята всередині є, чи то укриття, чи то нарнія, але в цілому обидва варіанти влаштовували. ну ми пройшли, чуйна жіночка з третього поверху проконтролювала хто заходить до її під'їзду, не дивуйтесь, то така галицька традиція, під час вибухів ракет дивитись у вікно. Напевно це пояснюється тим, що галицька жінка пережила радянську владу, а російська ракета вже й не така страшна, можливо. Ну от ми спускаємось в це укриття, обережно переступаючи шприці та подумки уявляємо, що це хтось лікувався. Підвал, а скоріше катівня, бо за інтер'єром було більше схоже на це, де доводилось стояти скрученим і збирати маленькі камінчики зі стелі волоссям, а дихати грибком. В той момент, я почав вірити в біолабораторії і був чітко переконаний, що зараз знаходжусь в одній із них. Проте жалітись не доводилось, ця сира надія точно краща, за свіже повітря з присмаком ракет.
Львівські батяри.
В пошуках укриття на цю тривожну ніч, на цей під'їзд натрапили не тільки ми, а й два молодики, що були дещо напітпитку і дещо дивакуваті, але ж хлопці теж шукали укриття, тому нічого проти них ми не казали. Вони мені нагадали реперів зразка десь 2015, балахони, снепбеки назад, походка крішнаїда. В певний момент ці батяри попросили сигарету і вийшли нагору покурити, не кращий вибір, але особистий, тому ми їх не відмовляли. (Напевно і на краще).
На ножах.
Ну ми знову самі, тиша і безпека, єдина біда, немає зв'язку, але то і не дивно, цілий поверх вниз заставлений каменем, радше здивувала б наявність зв'язку. А тут наш спокій порушується, вибух. ще один. і ще. один за одним прозвучало п'ять вибухів. Тут стає зрозуміло, що це хтось гучно гупає сходами до нас. Спускається якийсь чолов'яга, ми йому посміхаємось, бо напівоголений чоловік середнього віку все одно кращий за ракету, бо він хоча б свій. Тут він підходить все ближче і ближче, вже порушуючи будь-які особисті кордони, на його обличчі видно агресію, злість, звірячу ненавість, він мав густу бороду, невеликі язви зосередженні на носі, що додавало обличчю фактурності, наче актору театра і два сталеві кухоні ножі в руках, якимим він бряцкнув, коли підходив. В такі моменти думаєш, що ракета вже й не так страшно, проте ми вже тут, в цій ситуації і треба реагувати. Ну я людина чемна і сперечатись не люблю, особлливо з людьмі, що йдуть на мене з ножами. Тому вирішив привітатись, у відповідь почув запитання чи ми не наркомани? бо погрожуючий ножами незнайомець ну дуже не любить наркоманів. Ми одразу відкинули всі підозри нашого чи то нового товарища, чи то майбутнього вбивці. Ще більше лякала фраза, повторена декілька разів, що він не маніяк. Пане, я теж не маніяк, проте мені не доводиться про це тричі всім наголошувати, вам варто попрацювати над іміджем, подумав в той момент я. Через декілька хвилин, наш шеф-кухар, за нашим проханням відклав ножі і почав пояснювати свою позицію і наміри. Як тут, його перебивають батяри, які повернулись в укриття. Тут весь пазл і склався, я вже уявив картину як хапаю шеф-кухаря і не даю вбити батяр, бо не хотілось би бути свідком вбивства у вузькому підвалі, бо в таких умовах, свідки точно довго не живуть, проте шеф лише схопив ножі і наказав батярам в терміновому порядку покинути його домівку, що вони з радістю і зробили, бо бачили серйозність його намірів. Тривога знову відступила і наші емоційні гойдалки продовжили рух.
Укриття не для крис.
Кухар, вирішив нам допомогти і показати нормальне укриття, бо як він сказав, то в цьому, навіть криси не ховаються, бо страшно. Він залишив ножі і ми вирушили через під'їзд, другий поверх, перехід на сусідній будинок і знову вниз, щоб дійти до справді приємного укриття, яке фактично було в сусідньому будинку і якби ми дійшли до нього одразу, то ця ніч, була б сірою і скучною, проте безмежно спокійною. Ну ми покурили з нашим ні то вбивцею, ні то рятівником і прозвучав відбій.
Відбій.
Увага, громадяни! Отримано сигнал: «відбій повітряної тривоги». Тут ми розслабились, пройшли той самий шлях, я спустився в той сирий підвал і новий товариш попросив підняти йому ножі. Я звісно замислився, а чи варто, бо я ж фактично сам даю йому зброю, якою він буквально 20 хвилин тому планував вбивати людей, а в тому числі і мене. Проте я вже мав до нього дружні почуття і довіру, а можливо і трохи страху, що краще повернути ножі). Не знаю що більше (точно знаю), проте піднявшись сходами, я передав йому ножі лезом до себе, ніби передаючи художнику пензлі, з закликом творити. Він мені подякував, а я вирішив не пояснювати, що вбивати людей це погано, тому прийняв подяку і якомога швидше спробував повернутись додому, настільки швидко, що переплутав напрям руху і вийшов не з тієї сторони під'їзду. Пан з ножами посміявся і направив мене в правильному напрямі. Отака от тривожна і повна подій ніч на четвер. Підіймаюсь вже на свій поверх і знову, Ніч. Тиша. Спокій. Сон.
