Як ви могли помітити, чи не всі мої тексти тут — то переклади оповідань ірландо-англійського лорда Едварда Джона Мортона Дракса Планкетта, 18-й барон Дансейні, або ж, як він підписувався власноруч — Лорд Дансейні, і, можливе питання — а чому саме він?
Мені подобається фентезі старої школи. Дуже захоплююсь циклом снів Лавкрафта, пригодами Конана Роберта Говарда, оповіданнями Чамберза з цикла «Короля в Жовтому» — і річ у тім, що всі ці автори, якщо прослідкувати коріння їх творчості, так чи інакше сходять до Амброза Бірса, Артура Меккена, Едґара Алана По, Віл’яма Морріса і, власне, Лорда Дансейні.
Амброза Бірса та Едґара По у нас вже переклали — але, навіть у видавництві Жупанського в переліку авторів серії класики жахів є всі, окрім того самого англійського лорда, про кого зараз пишу. І це я вважаю дуже великою помилкою: адже сам Лавкрафт постійно наголошував, що, коли б він свого часу не познайомився із його збіркою «Час та Боги», а потім і з «Богами Пеґани», «Книгою Дива» — то й не відомо, чи була б його творчість такою, яку ми зараз знаємо.
І мені, як людині, котра творчість Лавкрафта поважає та любить дуже, звісна річ стало цікаво, а що ж то там за лорд такий, що його і Лавкрафт, і Толкін, і Клайв Л’юїс, і Урсула Ле Гуїн, та ще багацько інших відмічали як одного із найвпливовіших авторів свого часу. Заглянув у ру-переклад, мене скривило, подумав, що то якась вже дуже архаїчна штука не для людей, а для критиків, та й годі. А потім… Думаю, може, то не з автором, а з перекладом щось не те?.. Купив собі «Богів Пеґани», «Час та Боги», «Доньку Короля Ельфів», ще кілька його книжок вже в оригіналі — …і ось тут для мене відкрилось.
Дансейні кльовий тим, що, так-то, писав сучасною для нього мовою, яку навмисно стилізував під святі писання, і так висміював усю абсурдність релігійних текстів, іронізував над життям пророків, над всесильним та всерозуміючим богом-абсолютом — власне «Боги Пеґани», його перша книга, яку я вже переклав, та веду перемовини з видавцем, щоб випустити її у друк — то з одного боку чи не перший авторський світотворчий текст-космогонія, сюжет якої — зотворення світу та богів, людей, їх життєві шляхи та проблеми, з якими вони зтикаються, розквіт Пегани та її занепад, а з другого — гірко-іронічний текст, стилізований під англіканську Біблію, пронизаний фаталістичними мотивами неминучості перед Часом — сутністю, яку навіть богам не дано підкорити собі.
«Час — то гончак Сіша» (‘Time is the hound of Sish’) — саме цими словами відкривається розділ «Стосовно Сіша (Винищувача годин)», і саме так він нас знайомить із богом, який відповідає за плин годин та його ‘вірним’ гончаком, з якого і починається розповідь, виводячи на перше місце саме слугу, а не його хазяїна. І такеє ж він пише далі: «Час — то гончак богів; але так говорилося із давнини, що він одного дня постане проти своїх хазяїв, ій піде по них, щоб мертвити».
Ба більше, на його тлі, навіть Мунг, спосилач смертей, виглядає чи не героєм, який зійдеться з Часом в останній битві, коли ані богів, ані світів, ні сонць вже не стане, і буде лише Смерть, яка (так-так, хто читав Лавкрафта, розуміє, про що я) загине по дивних епохах.
А ось, щоб надати правдивості своїм словам, бог-творитель та спосилач життя Кіб (власне, у розділі «Казання Кіба», говорить дуже прямо та просто: «Я є Кіб, і я ніхто інший, ніж Кіб. Кіб це він, і ніхто інший. Повір!». І далі: «Тому що це написано, повір! Бо хіба ж то так не написано, або ж чи величніший ти за Кіба? Кіб є Кіб».
Пророки тут — то нещасні люди, хто знають, що таємниця богів записана у храмі ночі, де самісінька темрява, видно саме ніщо, а, коли ти все ж таки роздивився оте писання, то осягаєш, що та таємниця записана химерними літерами та на незрозумілій мові. Але — так, ти подивився на неї, тож, формально, тепер ти пророк, бо тобі відома та сама таємниця і ти її відаєш, як відали усі наймудріші мужі до тебе.
І, що доволі логічно — більше за всіх, прості люди шанують пророків Мунга, хто спосилає смерть, або, може статись, смерть може відвести, і на поклоненню Мунгу жерці жиріють, а люди тішаться сподіваннями.
І саме це — круто: власне, Дансейні перший, хто створив авторський пантеон, розкрив та описав його в подіях та барвах, і запросив читачів до ‘приватного декадентного світу’ (а саме так за його часів називали те, що ми вже знаємо як ‘фентезі’). І це я кажу тільки про його перший текст, а були ж і інші!
Чорновий переклад збірки «Час та боги» ви можете читати ось тут, на моїй сторінці.
На відміну від «Богів Пеґани», це вже саме збірка оповідань, казок, притч, які не те щоб навіть поєднані єдиним всесвітом. Сам автор у передмові так і каже:
«Ці казання — вони про те, що випало на долю богам та людям у Ярніфі, Авероні і Зарканду, та у інших країнах моїх сновидінь».
І кожне оповідання з неї, на відміну від збірки Пеґани вже можна читати окремо одне від інших, одначе все ще вони поєднані темою неминучості перед Часом, хто страшніший за саму Смерть чи Вічність, і все ще присвячені фаталістичному свавіллю надприродних сил — ті самі мотиви, які пізніше розів’є Лавкрафт у жах космічного. Але, коли Лавкрафт у своїх текстах описував доволі конкретні ідеї, чим навіть тут Дансейні відрізнається — його історії все ще тримаються на тій межі, де їх можна порівнювати с легендами, мітами та казками, саме прикладами народної творчості.
Те ж саме “Надходження Моря”, у якому бог усіх річок та морей Слід зі своїми арміями хвиль змагається з живими горами, що піднялись на захист зелених долів усіх інших богів. Та ж сама “Світанкова Легенда” про Інзану, хто сама донька усіх богів та обожнювала, коли їй вклоняються, і “бавилась із золотим м’ячиком”. Або ж чи не моя улюблена саме у цій збірці “Печера Кая” про короля, котрий жагав повернути навіть не часи, а лише єдину мить з пройдешнього життя — але ту саму, коли він був щасливий. Саме ось цим відчуттям — усе це дійсно могли би бути легенди, казки, притчі якихось справді існуючих народів, щось накшталт дуже викривленої “Тисячі та однієї ночі” — його історії мене підкорили, і саме подібних вайбів я навіть у інших авторів майже і не зустрічав. Або ж, якщо й було, то відчувалось наслідування саме Дансейнівських мотивів, як у того ж Лавкрафта.
Чи не мій улюблений його роман — «Доньку Ельфійського Короля» (‘The King of Elfland’s Daughter’) я збираюсь перекладати наступною. В ній вже річ про зіткнення світу людей та країни, що лежить за полями, що знанні нам (і ось це його ‘beyond the fields we know’ ще доволі часто буде стрічатися і в його творчості, і в творчості його послідовників, саме такий образ далекого, дивного, та зовсім не остаточно-доброго, але чарівного та інакшого світу). І в ній він у своїй дуже поетичній, чарівній манері описав на мій смак чи не одну із самих пронизливих та гірких історій кохання, перекинувши з ніг на голову типовий сюжет лицарьских історій про героя, який рятує принцесу з країни чудовиськ — і показує чи так-то добрим буде таке «кохання», і чи так-то воно було того варте.
Тож, to be short, мене дуже вразило, що ось такий автор — відомий, впливовий в західному літературному світі, писавший чи не сто років назад, все ще свіжо, яскраво, кльово та актуально сприймається і сьогодні. І дуже обурило, що про нього у нас майже нічого нема, а знають його лише ті, хто поцільно його шукав, і зовсім не збираються перекладати. І вважаю, що таку помилку остаточно має бути виправлено, чим і займаюсь.
