Знову
Загадковий будинок з кожним кроком ставав усе ближче й ближче, а головний біль та нудота тільки посилювалися. Судячи з виразу обличчя Елори та того, як вона поглядала на дівчину, та, мабуть, мала кепський вигляд. Усе тіло наче вивертало зсередини, здавалося, що вона помирає.
Знову.
Коли вони дісталися підніжжя будинку, дівчина вже не могла стояти на ногах. Останні кроки їй допомагала зробити німфа, підтримуючи її за руки, але перед самим входом вона втратила рівновагу й опустилася на коліна.
Перед очима все пливло. Розмаїття червоного кольору в цій місцині тільки погіршувало ситуацію. Вона не могла сконцентруватися ні на голосах, що її оточували, ні на жодній точці.
Навколо пурхали два голоси, бурчання долинало до її вух, але розпізнати слів вона не могла. Ру здавалося, що вона знову опинилася під водою. Паніка охопила її, коли чиїсь руки почали підіймати її з підлоги. Вона подумала, що сирени знову намагаються її задушити, а незрозумілі слова — то їхній писклявий сміх. Нерозуміння ситуації душило її. На серці було тяжко. За такий короткий час вона дізналася надто багато, а стан її був надто поганим.
Здавалося, вона помирає.
Знову.
Затиснувши вуха руками, вона закричала. Від сили її крику по саду навколо будинку пронеслася хвиля магії з фіолетовим відтінком. Її сила. Це Ру тільки-но зробила. Це її крик розтрощив усіх садових гномів і повалив на землю Елору та новоприбулу відьму.
Від раптового виплеску сили у голові трохи прояснилося, і стало легше дихати. Проте головний біль не зник.
Розплющивши очі, дівчина побачила силуети жінок, які повільно намагалися підвестися. Їй стало соромно. Але вони не виглядали розлюченими — лише трохи спантеличеними, без жодних ознак агресії.
— Отже, любонько, — нарешті мовила стара жінка, — ти вже пробудилася. Тоді все навіть простіше, ніж я думала.
На її обличчі грала лагідна усмішка.
— Чого ж ти розсілася? Вставай-но. Чи ти не хочеш прогулятися спогадами?
У голові досі панував хаос, але, навіть не до кінця усвідомивши питання, дівчина кивнула й підвелася. Елора та відьма пильно спостерігали за нею, їхні погляди були прикуті до її очей.
— Щось не так? — запитала вона. Друїсса здогадувалася, на що саме вони дивляться, але боялася в це повірити.
— Йди за мною, дівчино, — мовила стара жінка, махнувши рукою в бік невеликого будиночка.
Відчинивши двері, вона провела дівчину до великого дзеркала, обрамленого золотом та різнокольоровим камінням. Ставши збоку, вона жестом запросила її підійти ближче.
Побачене не стало несподіванкою. Усе було так, як вона й думала. Яскраві фіаніти в дзеркалі дивилися прямо на неї.
То були її очі.
Вони сяяли неймовірним кольором, який позначав її походження. Все було надто очевидним із самого початку. Усі натякали їй на правду, але ніхто ніколи не говорив прямо. Наче їх щось стримувало.
З цим питанням вона обернулася до Елори — саме вона була з нею з самого початку.
— Чому ви просто мені не сказали? — її голос був надто тихим.
Від крику він осів, а від утоми вона ледь могла поворухнути м’язом на обличчі.
На периферії зору вона побачила у дзеркалі своє відображення.
Яскраво палаючі очі не виражали жодних емоцій. Її одяг був наскрізь мокрим, так само як і волосся. З мокрих кучерів усе ще стікала вода. Одна крапля покотилася по шиї, а потім зникла під коміром сукні.
Де-не-де руді пасма прилипли до обличчя, тож, щоб хоч трохи виправити ситуацію, вона провела руками по волоссю, ніби розчісуючи його пальцями, і відвела назад, щоб воно не лізло їй в очі.
Сказати, що вона мала жахливий вигляд, — нічого не сказати. Але зараз це було не головне.
Вона знову звернула увагу на Елору.
— Мені дуже шкода, але ми не могли, — зітхнула та. — Ніхто не міг казати про тебе прямо через захист, який наклала на тебе твоя мати.
До розмови втрутилася відьма:
— Хочу зазначити, — звернулася вона до дівчини, — Ваша Величносте, ви мене не пам’ятаєте. Мене звати Фаяна, і саме я допомогла Мелоді створити чари захисту.
Вона зробила паузу, а потім з легкою посмішкою додала:
— Правду кажучи, це була моя найкраща робота. За стільки років вас так ніхто й не знайшов. Ви зробили це самі.
Від незвичного звертання дівчина трохи скривилася. Це звучало дивно й неприродно для неї. Усе, що відбувалося, було дивним.
Вона знову повернулася до дзеркала. Очі все ще палахкотіли, і здавалося, що вони залишаться такими назавжди.
Мабуть, вона задовго розглядала себе, бо в кімнаті запала тиша. А потім голос Елори пролунала надто голосно:
— Не хвилюйся, вони повернуться до свого нормального вигляду.
Під пильним поглядом Фаяни вона трохи зам’ялася, але все ж продовжила:
— Тобто, зараз з тобою теж усе гаразд. Просто хотіла сказати, що з часом вони знову стануть такими які були.
Відьма вирішила додати:
— Елора каже правду, дівчино. Просто зараз у тобі вирує сила, яку ти стримувала надто довго. Саме тому тобі так погано. Все це може повернутися, якщо ми якнайшвидше не відновимо твої спогади. Насправді спогади й самі почали до неї повертатися, але якщо зараз було боляче, потім може стати ще гірше. Спогади стирали протягом десяти років. Це збіса багато. Навіть із втручанням біль буде неймовірним.
Очі відьми пильно дивилися на дівчину.
— Знаєш, у мізках копатися — це тобі не квіточки садити, — промовила вона.
Це порівняння трохи її розсмішило й розслабило, але думка про біль усе ще не покидала. Втім, вона не збиралася відступати.
— То коли ми почнемо? — усередині все палало від бажання дістатися до правди.
Відьма тихо зітхнула й пробурмотіла:
— Вся в батька…
Вона підійшла, взяла її за руки й провела до канапи, на яку вказала рукою.
— Лягай рівно, не ворушися. Нічого не питай і не відкривай очей. Тобі буде дуже боляче. І, заради всіх святих, намагайся не кричати. Тих гномиків я збирала половину свого життя.
Дівчина всміхнулася, але одразу посерйознішала, згадавши настанови. Відьма поклала теплі, мозолисті пальці їй на лоба, провела кілька незрозумілих знаків і почала щось тихо шепотіти. Спочатку все було добре, але за мить тіло Друїсси пронизав неймовірний біль.
Здавалося, що вона горіла. Кінцівки наче викручувало, а нутрощі стискалися від болю. Вона з усіх сил намагалася тримати рот закритим, хоч як сильно хотілося кричати. Її почало трясти, очі закотилися під лоба, а думки плуталися. Здавалося, що вона помирає.
Знову.
Знову.
Знову.
ЗНОВУ.
Темрява поступово накривала її, але перед тим, як свідомість остаточно згасла, вона почула чиїсь слова:
— Кричи, доню, кричи, щоб знайти шлях додому.
Мабуть, вона все ж таки не втримала обіцянку мовчати.
Знову.
Вона стояла посеред суцільної темряви. Усе навколо здавалося нереальним і зовсім не нагадувало її спогади. Аж раптом пролунало дзвінке дитяче хихотіння.
Різко обернувшись, вона пильно вдивилася вдалину, звідки бігли двоє дівчаток. Обидві були гарно вдягнені, а на голові однієї красувалася тіара. Це, мабуть, була вона сама. Але хто ж тоді інша дівчинка?
Голоси стали чіткішими, коли вони почали бігати навколо.
— А я тебе зловила, Елоро, зловила! Тепер водитимеш ти! — вигукнула рудоволоса дівчинка. Вона так широко посміхалася, що біля очей з’явилися тонкі зморшки.
— Але ж ти знаєш, що я не люблю, Друїссо! Давай ти ще один раз, а потім вже я? — благала дівчинка з яскраво-синім волоссям.
— Це вже третій «останній раз», — відповіла рудоволоса, не перестаючи сміятися. Її явно веселила поведінка подруги, але зовсім не дратувала, тож вона все ж кивнула, закрила очі долонями і, перш ніж почати рахувати, додала:
— Але це справді останній раз, Елоро!
Дорахувавши до десяти, дівчатка рвонули далі, а спогад розтанув у темряві.
Нового спогаду довго чекати не довелося.
Повз неї пройшла мати, тримаючи на руках маленьку доньку. Вона була вдягнена у вишукану сукню, а голову прикрашала елегантна золотава корона. Вона трохи відрізнялася від тієї, що була у доньки — її корону прикрашали не лише фіаніти, а ще й яскраво-зелені камінці. Це могли бути смарагди, але впевненості в цьому не було.
Мати спокійно промовляла до дитини:
— Завтра до тебе приїде гість, моя мила. Ми вже говорили про ваше одруження. Він милий хлопчик, тобі сподобається.
На обличчі маленької принцеси з’явилася гримаса відрази.
— А якщо ні, то я зможу відмовитися? — спитала вона з надією, поглянувши на матір.
— Так, звісно. Але, на жаль, у королівстві не так багато гідних тобі наречених, а більшості ти вже відмовила. Думаю, принц Варгандор тобі повинен сподобатися. Я чула, що він такий самий бешкетник, як і ти.
Дівчинка надула щоки, показуючи, що такі звинувачення їй не до вподоби.
— Я не бешкетниця! Це все неправда! — пробурмотіла вона, зиркнувши на матір спідлоба.
— Справді? Тоді хто на минулому тижні розбив ту гарну вазу, яку я привезла зі світу людей? — мати дивилася на неї з посмішкою. Вона не дорікала, лише чекала правди.
— Ну, можливо, це була я, але ж я одразу її полагодила!
Спогад почав віддалятися. Останніх слів вона вже не почула, але одразу прийшов інший.
Тепер поруч не було нікого. Маленька бешкетниця саме збирала уламки розбитої вази. Навколо них мерехтів фіолетовий ефер, доки вони не з’єдналися і ваза не зайняла своє місце. Переконавшись, що все гаразд, дівчинка стрімголов побігла далі.
Знову обірвався спогад, але прийшов новий.
Маленька принцеса сиділа в кріслі, а на її ногах відпочивала чорна кішка — Нейріс.
— Як гадаєш, той хлопчик буде гарним? Чи, може, розумним? — задумливо промовила дівчинка. — Взагалі, це неважливо. Головне, щоб було весело і щоб він любив грати в піжмурки разом зі мною та Елорою.
Вона замріяно розглядала стелю, а потім різко перевела погляд на тваринку.
— Та й яка різниця, хто він взагалі такий? Головне, щоб був веселий! — Вона трохи почекала, а потім, закотивши очі, додала: — Ти не весела, Нейріс, але я все одно проводжу з тобою час, хоч мені й нудно.
Довго слухала тишу, а тоді різко підхопилася з кішкою на руках.
— Нумо шукати Елору, бо я тут з тобою, та твоїми доріканнями знуджуся! — весело підстрибуючи, вона вибігла з кімнати.
Знову кінець спогаду.
Десь позаду пролунав мамин голос — вона на когось кричала. Маленька принцеса спостерігала за цим через вузьку щілину в дверях.
— Ліане, на її життя здійснювали замах не менш ніж тричі! Вона ще дитина, а її вже намагалися вбити через це трикляте пророцтво! — жінка плакала, розтираючи сльози по обличчю.
— Я розумію, сонечко, але це не привід тікати. Ти не усвідомлюєш, які наслідки це може мати для Дріалісу, — спокійно відповів чоловік.
— Ліане, це наша дитина! У шість років їй довелося вбити людину, щоб врятуватися! — вона продовжувала кричати.
Чоловік підійшов, обійнявши її за плечі.
— Ми зробимо все, щоб вона була у безпеці. Вона ще підросте, і стане наймогутнішою у цьому світі. У її жилах тече кров не лише людей і фейрі. Вона і є весь Дріаліс — породження життя та смерті.
Королева обережно притулилася щокою до його руки.
— Добре. Ми захистимо нашу дівчинку, — рішуче мовила вона.
Спогад зник, залишивши лише тягар емоцій.
Пройшла хвилина, потім ще одна.
— Агов! Хтось мене чує? — її голос лунав у порожнечі.
Мабуть, ні.
Вона сіла на підлогу, підібравши ноги.
Спробувала викликати магію, але нічого не сталося.
Позаду пролунав легкий плюскіт — і вона побачила себе маленьку.
— В тебе не виходить? — запитала дитина. — Тоді зроби так, як вчив батько.
Вона взяла долоньки дівчини та склала їх докупи.
— Він завжди казав, що я наймогутніша з усіх, кого він бачив. Якщо я змогла, то й ти зможеш, — промовила маленька копія.
У голові Друїсси спалахнули слова батька — він справді так казав. Вона відчула, як засяяли її очі, а коли відкрила їх, маленької себе вже не побачила. Проте у руках залишилася крихітна квіточка.
Хвиля спогадів і несподіваного спокою охопила її, змушуючи ледве стримувати сльози. Весь цей час, усе її життя, фіалки переслідували її, навіть коли вона намагалася їх уникнути. Але тепер, згадавши, як сильно їх любила, як вважала себе спорідненою душею цієї тендітної рослини, на серці стало легше. Відчуття було таке, наче вона все життя жила без серця і без жодних почуттів, а тепер, усього за одну мить, їй усе повернули. Лавина емоцій збила її з ніг.
По щоках градом котилися сльози, але водночас вона сміялася, відчуваючи справжній захват і щастя. Їй навіть здалося, що це був найкращий момент у її житті.
Зачарована красою квітки, вона не одразу помітила чиїсь кроки, доки біля її ніг не з’явилися маленькі оленячі копита. Піднявши голову, вона зустріла погляд знайомої істоти — того самого оленя, якого побачила, щойно прибула сюди. Він височів над нею, задумливо споглядаючи маленьку квітку в її руках.
Ру підвелася і подивилася йому в очі. У них світилася невимовна лагідність.
— Привіт, батьку, — це було все, що вона змогла сказати.
Більше жодного слова не зірвалося з її вуст. Тільки сльози котилися по веснянкуватих щоках, падаючи на вже й так затоплену підлогу.
Зробивши крок уперед, вона обережно поклала руку йому на голову, а потім притулилася чолом до його чола. Олень теж плакав.
— Я вдома, батьку. Тепер усе буде добре, — прошепотіла вона.
Від них розійшлося яскраве світло, що освітлювало та руйнувало це місце.
Тепер вона була вільна.
Вона повільно розплющила очі. Яскраве світло било прямо в обличчя. Спочатку не розуміла, де знаходиться, поки не побачила Елору та Фаяну біля себе. На їхніх губах грали легкі усмішки.
— Ласкаво просимо додому, ваша величносте. Ми на вас чекали, — промовила одна з них.
Вона почала потроху підводитися з канапи. Голова все ще боліла, але цей біль можна було пережити.
— То все ж таки це не сон. Я вдома, — промовила вона, встаючи з ліжка та трохи похитуючись.
До неї одразу підбігла Елора, обережно притримуючи.
— Ти мене пам’ятаєш, Друїссо? — в її очах світилася надія.
— Наступного разу ти будеш водити, Елоро, — відповіла вона, дивлячись подрузі у вічі.
Від радості Елора міцно обійняла її та навіть трохи покружляла в повітрі. Їхній сміх лунав на весь дім.
— Я така щаслива, що ти повернулася! Я так за тобою скучила! — її сині кучері підстрибували в такт рухам. Хоча вона й була на два роки старша, але залишилася все тією ж дитиною.
Радіючи возз'єднанню з давньою подругою, Друїсса геть забула, куди їй потрібно було йти. Отямившись, вона швидко перепросила та вибігла на вулицю, де все було інакшим.
Усе наче ожило.
Садові гноми Фаяни стояли, як нові, ніби її руки до них ніколи не торкалися. Небо стало чистішим, дерева — яскравішими. Усе навколо змінилося.
— Це ти зробила, моя люба Друїссо, — лагідно промовила Фаяна. — Ти зняла той прокльон, який наслала, коли ви з матір’ю втекли.
Її очі блищали від гордості та теплої радості. Вона дивилася на дівчину так, як бабусі дивляться на своїх онуків.
— А тепер іди, дитино, возз’єднайся з батьком, а ми приведемо до вас твою матір.
Коротко кивнувши, Друїсса перевела погляд на замок. Він був збіса далеко, але вона знала, як туди дістатися. Затиснувши каблучку в руці, відчула, як та потеплішала, і вже за секунду біля неї з’явився хлопець.
— Я, звісно, знаю, що надто привабливий, але ж не настільки, щоб ти й дня без мене не могла протягнути, кучеряшко, — насмішкувато мовив він.
Хоча її й забавляли його слова, зараз було не до цього.
— Ти можеш перенести мене до замку? Пам’ятаю, що в дитинстві ти вмів переносити нас у різні кімнати, — сказала вона, спостерігаючи, як його очі з кожним її словом ставали дедалі ширшими.
— То ти все пам’ятаєш? — трохи здивовано промовив він.
Варган підійшов ближче, взяв її обличчя в долоні й підніс надто близько до свого.
— Я б тебе поцілував, але місце не підходить, кучеряшко, — додав він, лукаво усміхнувшись.
Десь позаду хтось пирснув. Елора.
— Очей надто багато, — завершив він, не відводячи від неї погляду.
Її щоки запалали, але вона швидко взяла себе в руки, нахилилася та легенько поцілувала його в щоку, а потім одразу ж відійшла. Варган виглядав збентеженим, а вона могла вважати цей день визначним, бо змусила цього бешкетника червоніти по самі вуха.
— Тож ти перенесеш нас до замку?
— Як ви забажаєте, ваша величносте, — з удаваною серйозністю мовив він, уклонився та, взявши її за простягнуту руку, переніс далеко звідси.
Уже за секунду вони стояли біля величного замку. Біля її дому.
На очі навернулися сльози, але вона швидко змахнула їх. Повернулася до хлопця, щоб попрощатися.
— Я розумію, кучеряшко. Я прийду, коли ти цього захочеш. А зараз іди до батька, — сказав він.
Варган підняв її руку та поцілував там, де була каблучка, а потім зник.
Друїсса залишилася сама перед сходами свого дому. Вона відчувала, що все нарешті стає на свої місця.
Знову.
