Довідник про те, як здобути прихильність німфи
Вона кудись падала. Тіло оминав спокій — ані тривоги, ані страху. Друїсса розуміла, що, можливо, зараз помре, але не могла нічого вдіяти — усе її тіло здавалося немовби з вати зліпленим. Спроба заговорити теж виявилася марною. Все, що вона могла, — це розплющити очі.
Відкривши одне, а потім друге, вона зрозуміла, що нікуди не падала, а просто лежала на галявині, вкритій квітами. Вони повністю загороджували їй вид на небо. Друїсса ніколи не бачила таких високих рослин.
Минуло трохи часу, запаморочення поступово вщухло, і вона нарешті змогла підняти одну ногу, потім іншу, і так — крок за кроком. Невдовзі вона вже спокійно сиділа. Однак роздивитися довкола як слід так і не змогла. Спершу їй здалося, що це лише ілюзія — що квіти не можуть бути такими величезними, — але ні. Навіть коли вона підвелася на повний зріст і мало не впала, квіти все одно залишалися вищими за неї.
Вона нічого не розуміла.
Глянувши вгору, Друїсса намагалася щось розгледіти, але в очі їй падали лише пелюстки всіх можливих кольорів. Це були справжні джунглі з квітів!
Спершу їй стало смішно, та цей настрій зник, щойно вона усвідомила, що не знає, де знаходиться. Вона ж просто йшла за кішкою — що такого могло статися, щоб вона опинилася тут?
Намагаючись не панікувати, вона дістала телефон, але той виявився розрядженим.
Трясця.
У Друїсси не залишалося вибору, окрім як шукати вихід. Вона вже хотіла йти навпростець, коли почула шум води та тихий спів. Він нагадав їй мамин.
Не маючи іншого орієнтира, вона рушила у бік звуків.
Квіткові джунглі не закінчувалися, хоча вона, здавалося, йшла вже понад годину. Здавалося, що щоразу, коли вона наближалася до джерела звуку, той ставав гучнішим, але потім раптово обривався.
Думки не замовкали в її голові. Вона нічого не розуміла і, чесно кажучи, їй було до біса страшно.
Як вона тут опинилася?
Можливо, вона померла, і це було щось на кшталт її персонального пекла?
Чи, може, вона заблукала в лісі, зірвалася зі скелястої стежки? Або її взагалі вбили, і тепер її зникнення покажуть у новинах, як у тих книжках, які так любила читати мама?
Мама...
Вона залишилася сама.
Якщо Друїсса справді померла, мама, мабуть, буде звинувачувати себе в її загибелі. Вона так цього не хотіла...
Враз її думки урвалися.
Перед нею стояв той самий олень, якого вона бачила вчора біля будинку.
Можливо, вона все ж не померла?
Спочатку олень виглядав здивованим, але потім фиркнув, розвернувся й спокійними кроками почав пробиратися крізь хащі квітів. Друїсса, не вагаючись, побігла за ним, намагаючись не відставати.
Час від часу олень повертав голову, перевіряючи, чи вона йде за ним. Її це не бентежило, а навпаки — цікавило. Вона читала про взаємодію людей і тварин: вважалося, що тварини можуть добре співіснувати з людьми, якщо мають до них сильну емоційну прив’язаність.
Але ж вони з оленем не були знайомі.
Та й він не те щоб добре до неї ставився — скоріше просто показував, куди треба йти.
Усе це було до біса дивно.
Вона позначила собі в голові, що після того, як вибереться звідси, неодмінно загуглить подібні випадки.
Заглибившись у власні думки, Друїсса не помітила, як вони вийшли з квіткового лабіринту.
Нарешті вона побачила сонячне світло. Воно заливало всю галявину й відбивалося від поверхні річечки, що протікала неподалік.
Тут було неймовірно гарно.
Ті величезні квіти, через які вона так довго нервувалася, відступили на другий план після побаченого. Все довкола виглядало казково.
Не помітивши біля себе свого несподіваного провідника, вона почала роззиратися, коли раптом помітила, як олень спокійно перейшов через струмок, зовсім не звертаючи на неї уваги.
Друїсса вже хотіла піти за ним, але він раптово зупинився, фиркнув і покачав головою, натякаючи, що далі вона має йти сама.
Однак перш ніж піти, олень востаннє глянув їй в очі...
І вона знову поринула в забуття.
Рудоволоса дівчинка бавилася, у садочку, вона була вдягнута у гарну сукенку, а малу голівку обрамляла тіара, гнучка лоза обвивала кучері, а посередині виробу виблискував величний фіаніт. Він гарно пасував до різних очей дівчинки.
Вона була щасливою, навкруги літали якісь милі створіння, а звірі збігалися подивитися на веселу принцесу. Але набігли хмари, били блискавки, лякаючи маленьку принцесу. Вона хотіла до тата. Але мабуть цьому було не суджено статися. Мама не питаючи та нічого не говорячи, піднімає дитинку на руки та біжить як найдалі від своєї домівки. Звірі розбігаються хто куди, не вірячи, що більше ніколи не почують співу своєї королеви. Але відважна та хоробра королева не має наміру зупинятися, вона біжить, намагаючись заспокоїти дівчинку на своїх руках, у той момент як маленька принцеса тягне руки до батька, який віддаляється від неї з кожною секундою, залишаючись тільки темною плямою, у спогадах.
— Тату!
Друїсса підскочила, а разом із нею й дівчина, яка стояла над нею. Вона виглядала не менш переляканою.
— Матір Долино, що ж ти таке робиш? Ти мене до смерті налякала! — відповіла незнайомка та трохи відсунулася.
— Ви взагалі-то... — Друїсса не встигла договорити, бо її свідомість нарешті остаточно прояснилася. І тоді вона побачила, що перед нею сиділа напівгола жінка з надто блідою шкірою. Її руки вкривали візерунки зі звивистих гілочок, а на голові, окрім яскраво-синього волосся, виднілися ріжки такого ж кольору й надто загострені вуха.
Не втримавшись, Друїсса різко відсахнулася.
Дівчина, здається, не зрозуміла причини такої реакції. Вона спокійно обдивилася себе, а тоді запитала:
— Ти ніколи не бачила Наяд, водяних німф, чи що?
Вона виглядала настільки здивованою, ніби це справді було чимось неймовірним — не знати про існування таких створінь.
Друїсса не могла вимовити й слова. Незнайомка ж, навпаки, навіть не думала замовкати.
— Що, справді не бачила? Ну, треба ж! Ще пошукати треба тих, хто в Дріалісі жодного разу не бачив водяних німф, — вона трохи задумалася. — Хоча... одна така справді була.
Вона весело посміялася собі під ніс, навіть не дивлячись на Друїссу.
— А звати тебе хоч як?
Нарешті вона підняла на неї погляд. Дівчина ж продовжувала мовчати — її рот, здавалося, просто забув, як слід відкриватися.
Здається, це анітрохи не дратувало німфу, а навпаки — навіть трохи веселило.
— Гаразд, давай почну я. Мене звати Елора. А тебе?
Мабуть, у Друїссі щось нарешті прокинулося, бо вона спромоглася розтулити рота й відповісти:
— Мене звати Ру... тобто, Друїсса, — надто нервово проказала вона.
Вона все ще затиналася, але Елора, схоже, на це не зважала. Навпаки, вона виглядала зацікавленою. Її зіниці ледь помітно розширилися від щирої радості.
— Не може бути... — затнулася німфа.
Вона намагалася щось сказати, але навіть після кількох спроб у неї нічого не виходило.
Зрештою вона здалася, замовкла і почала ретельно оглядати Друїссу.
Та, своєю чергою, не знала, як поводитися, тож просто сиділа на місці, даючи себе роздивитися. Хоча, мабуть, з них двох саме вона мала б бути тією, хто здивовано вивчає іншу.
Елора уважно розглядала її очі, навіть вуха й тулуб.
Зрештою, мабуть, заспокоївшись, вона повернулася на місце, де сиділа раніше.
— То ти людина, так?
Не знаючи, як слід відповідати на такі запитання, Друїсса коротко кивнула, а потім запитала:
— А ви... німфа?
— Попрошу — водяна німфа, — відповіла незнайомка.
Її тон був цілком серйозним, і Друїсса, відчувши, як знову запалали її щоки, винувато відвела погляд. Побачивши це, дівчина розсміялася.
— Та я жартую! Ми, мабуть, з тобою ровесниці, якщо судити за людськими мірками. Тобі ж десь шістнадцять?
Друїсса знову кивнула.
— Ну, а мені, виходить, близько вісімнадцяти. У нас час іде зовсім по-іншому. Взагалі-то я живу вже понад сто років, але в нашому світі це вважається повноліттям.
Друїсса намагалася вкласти в голові всю цю інформацію, поки її співрозмовниця й далі уважно її розглядала.
Здавалося, що ситуація її дуже веселила, бо вона тихенько сміялася, поглядаючи на розгублену Друїссу. Та більше не могла стримувати ані свого захоплення, ані страху, що наростав у душі. Вона врешті не витримала й випалила цілу низку запитань, які її цікавили, бо жодна книжка не могла дати на них відповідь.
— Ви затягуєте людей у річки? Чи, може, співаєте, щоб заманити свою жертву, а потім убити? Або ви виконуєте бажання, якщо вам дати щось натомість? Або ж...
Не встигла вона договорити, як німфа приклала до її губ палець, наказуючи мовчати. Вона нахилилася трохи ближче, і Друїсса нарешті змогла роздивитися, наскільки ж вона була гарна. Світла шкіра виблискувала у місячному сяйві, очі мали такий самий відтінок, як і волосся. Вона була... неземною.
— Тихо-тихо, — мовила німфа. — По-перше, затягують людей у воду сирени. А от друге — ми справді практикуємо, але не вбиваємо. Та й ти — друга людина, яка сюди потрапила. А щодо бажань — чиста правда.
Вона лукаво посміхнулася.
— Тепер мені цікаво, де ти, дівчино, начиталася такого?
— У мене є книжка про міфічних істот, — зізналася Друїсса. — Тільки вчора закінчила читати про вас.
— То чому ж майже все, що ти сказала, виявилося неправдою?
Вона знову всміхнулася, а Друїсса відчула, як у неї від сорому починають червоніти вуха. Від хвилювання вона, здається, переплутала все, що читала.
Елора, побачивши її збентеження, спробувала заспокоїти:
— Усе добре. Не сприймай моїх слів надто близько до серця. Я розумію, що у світі людей усе інакше.
Вона ненадовго замовкла, а потім серйозно запитала:
— Краще скажи мені, як ти тут опинилася?
Як вона тут опинилася?
Самій було б не зле це з'ясувати.
Друїсса все ще не була певна, чи варто довіряти Елорі. Вона навіть не до кінця вірила, що перед нею справжня німфа, а не плід її уяви, та й чи не був увесь цей світ лише сном? Але попри сумніви, вона розповіла все, що пам’ятала. Елора уважно її слухала, час від часу киваючи головою.
Коли ж вона почула історію до кінця, то різко підвелася й подала знак, щоб Друїсса зробила те саме.
Не гаючи часу, вона встала поряд, очікуючи, що та скаже.
— Отже, Друїссо, — почала німфа. — Чи готова ти дізнатися, як німфи виконують бажання?
В її очах плескалися веселощі. Їй, без сумніву, подобалася вся ця ситуація.
Друїссі ж було байдуже — їй просто треба було повернутися додому.
Тож вона кивнула, чекаючи подальших наказів.
— Тоді тобі потрібно здобути мою прихильність, — мовила Елора. — Так казалося у твоїй книжці, так?
Друїсса знову кивнула.
— Гаразд. Тоді що ти можеш мені запропонувати в обмін на одне бажання?
І тут Друїсса зрозуміла, що в неї з собою нічого немає.
Вона повивертала кишеньки легкої світло синьої сукні і знайшла лише кілька жувальних цукерок зі смаком персика.
Простягнувши їх Елорі, вона винувато зізналася, що більше нічого не має.
Її це анітрохи не збентежило.
Вона забрала майже всі цукерки, які їй запропонували, і одну за одною з’їла. Вираз її обличчя змінювався від повного нерозуміння до справжнього блаженства.
Коли ж вона доїла останню, то нарешті глянула на Друїссу.
— Матір Долино, дівчинко, — простогнала вона. — Та я за такі дари готова виконувати всі твої бажання до кінця своїх довгих років. Як ви, люди, таке придумали?
Вона була така збентежена і щаслива, що Друїсса не змогла втримати усмішки.
— Кажи, що хочеш! — урочисто проголосила Елора. — Я виконаю будь-яке твоє бажання!
Навіть не думаючи, Друїсса випалила:
— Я хочу додому.
Німфа рішуче кивнула.
— Тоді нам потрібно до хатинки старенької Фаяни. Вона допоможе тобі повернутися додому і... все пригадати.
Друїсса не хотіла питати, хто така Фаяна і що саме вона має пригадати. Попереду була довга дорога, і вона ще встигне дізнатися все у Елори.
Взявши її під руку, німфа раптом поглянула на те місце, де Друїсса сиділа весь цей час.
— Звідки ці квіти? — запитала вона.
Друїсса поглянула вниз, і її очі розширилися від здивування.
Але вона швидко взяла себе в руки.
— Й гадки не маю, — спокійно відповіла вона, переступаючи через фіалки.
Взявши Елору під руку трохи міцніше, вони рушили далі стежкою.
Розговорившись, вони почали нестримно хихотіти та перемовлятися, ніби старі друзі.
— Знаєш, Друїссо, — задумливо мовила Елора, — думаю, тобі треба написати книжку і назвати її «Довідник про те, як здобути прихильність німфи».
— О, так, — засміялася Друїсса. — І перше речення в ній буде: «Нагодуйте німфу цукерками, і вона покладе весь світ до ваших ніг».
Вони знову розсміялися, навіть не підозрюючи, які пригоди чекали на них попереду.
