Не відкриваючи очей, вона думала як це? Жити не в депресивному стані практично щодня? Понеділок, вівторок, середа, а ось вже і субота, і щоразу ніби потрібно було створювати з нічого по шматочку чогось аби прожити його. Ось список того, що їй було потрібно:
- трохи повітря;
- дуже багато сили волі;
- залишки оптимізму;
- напівзруйнована самооцінка;
- вдавана люб'язність;
- штучно створена любов до всього, що її оточувало;
- вміло зіграна роль тієї, яка не молиться кожного вечора про те, щоб не прокинутись завтра.
Наче не багато, правда ж? А відчуття ніби звалює на себе велетенську брилу і кволо робить кроки з нею на спині. Не знаю як люди існують без цього всього чи як вони подолали це, або всі так старанно теж прикидаються? Кожного ранку вона нарощувала все це навколо себе доволі майстерно і так проживала день за днем. Але що коли всі запаси і резервні запаси запасів закінчаться? Проте, будьмо відверті, саме цього вона насправді й хотіла. Щоб все закінчилось і не було більше потреби змушувати себе відкривати очі зранку. Це все чого хотіла Олівія і єдине чого потребувала найбільше.
Все почалось ще у юності. Десь у дванадцять вона вже уявляла як це, якщо б її не було. В пʼятнадцять вона вже робила перші спроби. Звісно, що невдалі, бо їй так і не вистачило чи то розуму, чи його відсутності зробити це.
- Дурепа, яка ж я дурепа!, - повторювала вона щоразу, - що я роблю, для чого і чому.
Вона ніколи не хотіла, щоб все так закінчилось. Це було не її, ніколи не було створено нею. Причина й джерело сиділи глибоко всередині. Там, де ніхто їх не зміг би дістати і куди, дідько його знає, як вони змогли потрапити.
Можливо, все почалось з моменту її перших неуспішних і травмуючих стосунків, або, тоді коли, власний дідусь, домагався її.
Далі буде…
