Ми приїхали на Ігрень. Пішли до приймальної. Спочатку займалися документами, все оформлювали, потім зі мною розмовляв лікар та інтерн ( це була важка розмова), вони оглянули всі мої поранення та шрами. Потім взяли кров на аналізи та зробили ЕКГ. Ми пішли до мого відділення. Ноутбук мені відразу сказали віддавати додому і що телефон буде лише на годину в день. Виявилося, що це закрите відділення, де все, що ти можеш робити, це дивитися на стелю(так я гадала спочатку) і ви не можете нікуди піти зі свого поверху, окрім 2-3 перекурів на день по 7 хвилин. Всі речі, що треба було здати, які можна було залишити, я сдала, а інше забрали додому.
Мій хлопець і бабуся поїхали. Я залишилася одна. Мене, як і всіх першачків поселили у першу наглядову палату. Було страшно. По-перше наглядова кімнатка на 8 людей, по-друге туалет з прозорими дверцятами, душ повністю відкритий (спочатку ти дивишся на голих жінок, а потім голі жінки дивляться на голу тебе), по-третє люди мене лякали. У першій наглядовій були буйні, прив'язані, люди-овочі, які були наколоті. Страшно
І що ж я зробила? Правильно, почала плакати. Відчувала себе покинутою...
Відчувалося, що я зовсім одна, нікому не потрібна і це викликало тривогу та істерику. Настав час видачі телефонів, я розповіла своїм як мені погано та страшно. Та хлопець запропонував мене забрати. Я не погодилася, бо хотіла спочатку поговорити з лікарем, який був тільки на наступний день. Я не знаю, де я вкрала тії сили залишитися там. Насправді дуже хотілося поїхати додому, і я могла це зробити, бо лягла за власним бажанням, але я також розуміла, що якщо я поїду, мені доведеться справлятися самій, а сил у мене не було.
В цей день я нічого не їла, майже не пила і не могла заснути до 5 ранку. А о 6 мене вже розбудили брати кров з вени, та потрібно було слати сечу. Спойлер: в мене не вийшло. І хоча мене і відвели до туалету працівників навіть там нічого не вийшло. Типу мені було настільки соромно це робити з цими прозорими дверима, що у туалет перший раз я сходила дня через 3.
В першій наглядовій палаті були різні люди, і вони змінювалися. Декілька лежало і взагалі не вставали, одна була не в свому розумі, одна наркоманка, дівчина, яку наколювали препаратами та вона була дуже загальмованою та я. Просто я зі своїми суцідальними нахилами, та неможливістю щось зробити з собою. Це був перший день.
Ввечері цього дня, коли я пішла на лікування (лікування - дійти до кімнати де дають ліки, та випити ліки) я зустріла дівчину. Вона сказала мені, що в мене гарні очі. Вона виглядала дуже гарною і відразу мені сподобалась. Її звали Сія (далі неодноразово буде це ім'я) Ввечері, коли прийшов час по графіку паління ми знову зустрілися і я познайомилася ще з її сусідкою.
Для мене було дивно, що до мене підійшли, бо, як мені здається, я була дуже налякана, погано виглядала і взагалі було важко спілкуватися. Але ці два сонечка змогли мене розговорити та ми гарно провели час у туалеті( так так, туалет це гарне місце для спілкування, там ми і курили, і співали, і читали свої вірші і просто проводили багато часу.
Десь о 9 ранку другого дня мене покликала до себе лікарка. Ми порозмовляли. Вона здалася мені хорошою. І через нашу розмову мене переселили з першою наглядової у 3 палату. Насправді я була дуже рада піти з наглядової, бо там реально нічого не можна. Все що ти можеш - піти в їдальню в години прийому їжі, піти в туалет, піти в душ (теж відведені години). І все. Нічого не можна. Блокнот і ручка не можна, книга не можна, вийти в коридор не можна. Це реальний ад.
Хто лежав у третій палаті? Бабусі. Одні бабусі. У них були свої проблеми і кожна з них була різною. Одна спала завжди і прокидалася тільки на лікування. Інша завжди була голодна і хотіла їсти. Третя була зовсім старенька (біля 75 років). Та ще одна, яка була дивною та сміялася ні з чого.
Там я провела десь дні три. Що я там робила? Я читала свою книжку, час від часу заходила до Сії та Саші у їх платну палату попити чаю чи ще чогось, порозмовляти, відчути себе живою. Вони не здавали свої цигарки та у Сії ще був захований телефон. Від них я навчилася та вкрала свій под з посту собі у палату і життя настало трішки краще. Можна було вночі хоч покурити після відбою, а не тільки ті нещасні 5-7 хвилин
Далі буде
