За своє життя я втратила багато людей. І вони не просто покидали мене, вони помирали. Мати. Батько. Брат. Дядько. Бабуся та дідусь з татової лінії.
Це все відбулося, коли я була ще дитиною. З 5 до 10 років.
Бабуся по маминій лінії стала моїм опікуном. І це було важко, бо у нас різниця у віці в 40 років. Також в мене залишилися прабабуся по маминій лінії, з якою я жила. Дідусь (муж бабусі) та дідусь рідний по крові, з яким ми зустрічалися декілька разів на рік для обміну подарунками.
Бабуся працює вчителем і звикла кричати. І на мені це залишило великий слід. Вона не вміла виключати роботу вдома. І кожен обід разом у родинному колі завершувався сварками, іноді биттям посуду, ще рідше бійками. Але таке було. І це народило великий страх рідний, я почувалася самотньої і не могла ні чим поділитися.
У школі я навчалася на 10-11 і не через своє бажання, а через силу, через страхи, через те, що лише мої оцінки були важливі. А я ні. Я відчувала, що мене люблять лише за гарне навчання. Я боялася всього. За мене завжди все вирішували. І як наслідок я не вміла жити. Зараз вже все набагато краще. Але я досі боюся вирішувати деякі питання і брати на себе відповідальність.
З 13 років я шкодила собі, через будь що я могла різати себе. З 11 років я думала про самогубство. Так, згодна дуже рано. Зараз мені 20 і іноді я також про це думаю. Але тепер ці думки рідші, а не кожен день, як тоді.
Коли я вступила у Дніпро і поїхала з дому, я гадала, що моє життя стане краще. Але воно стало гірше...
Чому воно стало гірше? В мене з'явилася свобода і я втратила себе. Я не знала, що робити. Не могла зробити кроку вправо, кроку вліво. У мене почалися проблеми з навчанням, бо я не знала чому я вступила в зараз ДДМУ. Чесно кажучи, я досі не розумію, що стало поштовхом вступити в медичний. І тоді я дуже заплуталася. Кожну сесію мене майже відраховували, бо мені було не цікаво навчатися, я пропускала багато і часто через моральний стан, але я завжди збиралася перед сесією і робила все необхідне. Як наслідок мене не відраховували і я сама покинула універ на 4 курсі. Але тут про мою історію хвороби, тож повернемося назад.
Наприкінці 2 курсу я вперше потрапила до психолога. І вона якийсь час мені допомагала триматися. Але згодом мені ставало все гірше і гірше. Як виявилося це була не та допомога, яка була мені потрібна. І той фахівець не помітив купу симптомів і не направив мене до лікаря. Мій хлопець відвів мене до психіатра, бо бачив, що мій стан не поліпшується.
Я почала ходити до психіатра у вересні 3 курсу. Десь в перший місяць мені було не так погано, а от у листопаді стало не дуже взагалі. У мене було багато суіцидальних думок. А також 2 спроби. Перша - пігулки, друга - вени. Було страшно. Дуже. Мені пропонували стаціонар, але я не змогла тоді прийняти це рішення і не лягла. Згодом мені стало краще. Десь у січні взагалі чудово. Ми навіть зустрічалися з психіатром рідше, бо мені нічого було розповісти. І я думала, що це все скінчилося і я можу жити як нормальна людина.
Але потім почалася війна. Мені було прикро, страшно, тривога була завжди зі мною. Я не могла їсти, не могла спати, знову не з'являлася на парах. Впала одним словом. Ми на той час жили у хрещеної і там булі малі. І мій племінник попросив з ним пограти в Бравл Старс. Ця гра стала тоді для мене віддушиною. Я грала по 14 годин на добу, нічого не помічаючи. Згодом ми повернулися в гуртожиток. І потім в якийсь день мені захотілося провести стрім, пограти у щось, відволіктися. І там був мій одногрупник, який написав: "Які ігри, іди шизу складай". Мене це вбило в той момент. У мене була істерика близько двох годин.
І я вирішила, що раз усім я не така, сама собі я не така, то краще померти. Я планувала ще одну спробу. Але не вийшло через те, що хлопець прокинувся і почув як я прощаюся зі своєю собакою. Якщо б він не прокинувся, мене зараз тут би не було. Дякую.
На наступний день я пішла до свого психіатра. Ми начебто все обговорили, підняли дозу ліків і все мало бути добре. Але через декілька днів мені стало дуже погано. Я написала своєму лікареві про це і він запропонував мені стаціонар. На цей раз я погодилася, бо розуміла, що сама вийти з цього стану я вже не зможу. У четвер я поїхала до нього на прийом, він написав історію моєї хвороби, дав направлення. І сказав, що є два варіанти: 1) Мечка 2) Ігрень.
Мені було дуже страшно їхати на Ігрень, я боялася бути одна з якимось незрозумілими людьми і взагалі мені здавалося, що я потрапляю кудись не туди і що треба тікати. Через те, що я навчалася в медичному я багато чула про Ігрень, про людей, що там лежать - моторошні історії.
Ми для початку ми поїхали на Мечкнікова. Там був некваліфікований лікар. Він взагалі почав розказувати, що в мене БАР. І ми пішли звідти. Я сиділа на вулиці і розуміла, що якщо я не поїду на Ігрень, то я помру або ще щось накою. І, взявши всю свою силу, я наважилася поїхати у місце, яке лякало мене з однієї назви. Бо багато чула, що там люди з шизофренією, які когось уб#ли і все таке. І дуже страшно було.
Але я туди приїхала і пролежала там трохи більше місяця (про це в наступних постах)
Якщо цікаво, тицяйте долоньки, задавайте питання в коментарях
