Ділити життя на добре і погане - кредо релігії. Ствердження, що життя сіре - певно, кредо психології. Коли і ті, і ті мають рацію, в що ж вірити?
Адже буде даремно стверджувати, що заздрість чи хіть є проявом чогось доброго чи щасливого. У Біблії вони прирівнюються до 7 гріхів. Психологія разом з тим також буде їх розглядати, напевно, як причину закриття певних травм чи потреб, які людина намагається усвідомити. Це внутрішній демон, який сидить в тобі, і ти, як відважний лицар борешся з ним. Та чи завжди? І чи правильно це?
У моменти своєї слабкості людина впускає меча. Щит більше її не захищає і демон прокрадається до твоєї душі. Саме так це відчувається тоді, коли ти не знаєш, що робити. Було б добре, якщо демон просто намагався б насититись тобою, насолодитись нектаром твоїх найкращих думок перетворивши їх в гній для плодючого до самознищення ґрунту. Тоді є ще та маленька надія, що ти зможеш підвестись і з останніх сил як Ксена чи, можливо, один з Месників завдати удару в спину. Цей удар мав би на меті вбити чудовисько, або хоча б затримати його достатньо надовго від знищення твого власного світу.
Та це неправда. Коли ти втомлюєшся боротись зі своїм демоном і падаєш обеззброєнним долілиць, перебираючи роздертими вщент руками по болоту геть… в певний час ти розумієш що нічого не стається. Ніхто не пожирає твоє їство, ніхто не намагається тебе викинути за межі видимого всесвіту. Ти обертаєшся і бачиш неймовірне - твій демон став твоїм щитом.
Стоп, а як це можливо? Це звучить як повноцінна маячня, і я з вами згоден, окрім того, що це правда.
Але чому? Чому те, що є поганим для нас, те, що має зруйнувати, знецінити, розбестити нашу душу і відправити прямо у пекло захищає нас? Надмірний сарказм, гнів, вміння ходити по головам чи бажання спати з усім, що рухається, хоче врятувати нас? Розумні та не зовсім набожні хлопці і дівчата згадають про захисний механізм, і що це також є не таким добрим, а звично «сірим» поняттям.
Тут я хочу запропонувати подивитись на це з іншої сторони.
В процесі написання цього довгочиту я згадав про цікаву аналогію з серіалу «Всі жінки відьми». В дитинстві я обожнював цей серіал, тому не судіть, а просто намагайтесь це сприйняти не більше, ніж художню аналогію.
В одній із серій головним героїням доводилось боротись з чаклуном, який мав коробку з 7 земними гріхами. Він заражав ними людей, доводячи їх таким чином до самогубства.
І ось декілька моментів з цієї серії, що наводить на цікаві роздуми:
1. Роздум про походження гріха.
Хіба можна заразити людину гріхом?
Так, бо гріх є частиною нас самих.
Навіть той, хто скептично поставиться до усього цього потоку думок погодиться, що це так і є. Було б по-дурному стверджувати про можливу святість людей і навіть дітей. Можливо, діти невинні, але гріха у них теж іноді вистачає…
2. Роздум про кількість гріха.
Заражаючи головних героїнь гріхами чаклун каже наступну фразу:
Я думаю, вам підійдуть оці!
Чому саме ці? Чому це не був якийсь випадковий вибір? Адже, якщо гріх є частиною нас самих, то хіба не все-одно, яким було б заражати? Або заразити декількома при нагоді?
Я думаю, в цьому є сенс. І якщо ви подумали, що я зараз скажу про те, який з них для кожної з героїнь був ближчим - то ні. Він був єдиним, якій є у них всередині. Або першопочатковим, основним, центральним - тим, який робив з них тих, ким вони були.
Давайте спробуємо подивитись на це разом.
Кожній з них дістався свій: в Фібі поцілила хіть, Пайпер отримала ненажерливість, а Прю, звичайно, гординю. Але, разом з тим.
Фібі завжди прагнула знайти кохання. У періоди розвитку свого персонажу, навіть перебуваючи на троні нижчого світу, вона ніколи не проявляла активно будь-яку іншу сторону, як ненажерливість чи жадібність, щоб розкрити свій характер. Але протягом усього серіалу завжди підкреслювалась її природна сексуальність. І виступало це гармонійно з її характером, не пропонуючи глядачу сприймати її як хвойду, а навпаки, прийняття кохання в усіх його аспектах. Тому її природна хіть не була відразливою, а змушувала співпереживати героїні. Без цього елементу її прагнення пошуку чогось безмежно романтично відкритого виглядало б як обман.
Пайпер завжди проявляла піклування про інших, в першу чергу створюючи комфорт навколо себе. Вона була чудовою мамою і прекрасною дружиною. Разом з тим, достатньо сильною, щоб після смерті своєї сестри продовжувати бути тим, ким вона є. До чого тут ненажерливість? Уміння сприймати або все, або нічого. Ходити по лезу ножа щодня. Проживаючи життя між старшою і молодшою сестрою, як між двох вогнів, вона оточувала себе якомога більшою кількістю речей для тримання свого статусу. Втрачаючи свого чоловіка не раз вона не сприймала чогось «посередині». Або вона має його і повністю, або вона відкидає усе і відмовляється від відьомтсва. Як це б дивно не звучало, але силі свого характеру вона частково завдячує ненажерливості, адже це ніколи не давало їй обходитись чимось «посередині».
Незважаючи на трагічну долю Прю, гординя це те, що з перших секунд серіалу можна було сказати про неї. Але і свою гординю вона отримала не просто так. Це був її щоденний статус. Змалечку піклуватись про сестер після смерті матері. Захищати їх від дурних пригод, що часто приводило до конфліктів з Фібі (і вона зізналась їй, що хотіла б бути такою ж, як вона). Забезпечення сімʼї грошима через важку і наполегливу працю і відмову від того, чого б хотіла вона. Бути профі в своїй справі, не забувати про домовленості з колегами, завжди виконувати свою роботу і бути завжди там, де треба, для тих, хто цього потребує… ідеальна жінка, хіба не так? Хіба вона не заслуговує гордитись собою? Її потяг ніколи не виходив з того, що вона всього цього хотіла. Вона була вимушена. Натомість у відповідь на все це вона хотіла визнання і щоб люди були поряд.
3. Роздуми про якість гріха.
Коли справа дійшла до питання, як позбутись (надмірного прояву) гріха, виявилось, що це безкорисливість. Тобто подумати про когось більше, аніж про себе. Не пощастило лише Прю, адже її дії завжди виходили в першу чергу з думок про інших і тому в серіалі він трактується як «єдиний непереборний гріх». В кінці так і сталось, в намаганні врятувати своїх сестер вона зістрибнула в безодню загублених душ, жертвуючи собою під впливом гріха.
Я недарма взяв фразу «надмірного прояву» в дужки. Моя думка лишається незмінною, вони завжди були з ними. Я не згоден з сценаристами серіалу і вважаю, надмірного прояву гордині теж можна було б позбутись.
Серіал показує нам цю ситуацію в чорно-білих тонах. Я пропоную Вам іншу точку зору.
Протягом серіалу героїні проявляли надмірність свого «гріха» якраз у моменти своєї найбільшої слабкості. Розчарувавшись в коханні, Фібі міняла хлопця за хлопцем, зачаровуючи їх; Пайпер ніколи не йшла на компроміс і боролась з ситуацією тоді, коли вона розуміла, що втратить хоч частину того, що має; а Прю в кінцевому рахунку і загинула від самовпевненості контролю над ситуацією. Але ж ми усіх їх любимо такими, якими вони є, чи не так? Коли ми дивимось на них, ми завжди будемо думати про шлях, який вони пройшли, що пережили, як вони намагались знайти себе.
Моя гіпотеза буде полягати у тому, що це і є той демон, внутрішній демон, який стає на наш захист в момент нашої внутрішньої слабкості. І як би банально не звучало, я хочу (можливо через внутрішнє прагнення зараз спрощувати усе) спростити це до банальності. Щодня ми готові підтримувати нашу світлу сторону. Я не люблю слова «ангел», тож буду радий іншим аналогіям. Але це так. На одному з сеансів психотерапії, коли ми говорили про внутрішні цінності, все і виходило з позиції моєї доброї сторони. Моя добра сторона - це любов. Любити світ навколо себе, людей навколо себе і вірити в їхні добрі сторони, бачити в них гарне. Щось таке крихке, що потрібно берегти і берегти це. Але останні дні я відчуваю невгамовний гнів. Ще дні зо два я відчував себе вільним, але боявся своєї свободи, бо не знав, що мені робити з цією свободою без проблем, страждань і безвиході. Зараз я скутий, але рішучий більш, ніж аби-коли за останні 4 місяці. Я зміг захистити свої кордони знову, тоді, коли любов і співчуття чи розуміння не допомагали. Я досяг особистої цілі карʼєрного зростання за один день, того, що не міг зробити останні півроку. Гнів готовий з мене прориватись, знищити все навколо, але я не розумів, чому він зʼявився? Бо він вбиває в мені залишки того, що змусило мене звернутись в терапію в принципі.
Цікаво зараз осягнути і те, що саме гнів став моїм приводом звернення в терапію. Я вважав, що саме це і є проблема. Але гнів - це той мій внутрішній демон, який став на мій захист, став на захист моєї найкращої сторони у момент моєї найбільшої слабкості. Я вважав, що гнів - це неприємний, абюзивний наслідок моїх проблем і не більше. І моєю помилкою було те, що шукаючи причини його виникнення, я боровся з ним самим.
Я поважаю їх обох: мою любов до цього світу і оточуючих мене людей і до свого пекельного гніву. Гола любов до цього світу робить з мене не більше, ніж інфантильного наївного ідіота, який вірить в складність ситуацій, непростоту рішень, розуміння якихось надскладних схем причинно-наслідкових звʼязків… Цьому всьому прямий шлях у смітник, ніхто так не виживе. А ще більше я зрозумів, наскільки я люблю наше тріо, коли я не борюсь з кимось з них, а йду з ними разом. Тоді коли любов каже: «Гніве, ти палкий і прекрасний, від тебе віє вогнем, як від кохання. Давай я тобі покажу, де ти справді можеш розпалити свій вогонь без шкоди для інших». Тоді коли гнів відповідає: «Любове, я захищатиму твою чистоту від брудних рук цього світу. Я ніколи не дозволю комусь погубити тебе».
Мій внутрішній демоне… вибач, що я вважав тебе ворогом. Я тебе люблю таким, як ти є. Дякую, що ти поряд.
