В житті Олівії діяла проста істина: люди завжди приймають таку форму любові, яку вони, на їх думку, заслуговують. Це щось постійне й вічне. Щось, що важко викорінити. Форми любові, які були знайомі їй, явно свідчили про те, що заслуговує вона мало, практично нічого.
Проте, вона чудово знала, що це зовсім неважливо, у порівнянні з страхом знаходитись поруч з людиною, яка повинна тебе захищати, а особливо, коли таких людей декілька.
- Девіде, я не хочу повертатись додому, будь ласка. Я його боюсь і мені некомфортно, - сказала вона.
- Олівіє, ти перебільшуєш. Він нічого тобі не зробить. Чого ти постійно корчиш з себе жертву? Всі злі, всі недостатньо люблять тебе. Татусь тебе кинув, матуся тебе ігнорує, а тепер ти ще й діда сюди приплела. Яка ж ти жалюгідна. Ти мені набридла.
В дійсності, Олівія не знала, кого вона боялась більше: хлопця, який маніпулював нею, бо знав, що вона вперше до нестями закохана і стабільно розходився з нею десь 5 разів на місяць, або ж власну сімʼю.
Особи чоловічої статі. Якими ж вони були у її житті? Що ж, батько був безхребетним чоловіком із алкогольною залежністю, який ще й інколи лупцював матір до стану напіживого на очах у власних дітей. Хоч їм і не діставалось, але Лів хотіла, щоб він вибив все з її голови. Один суцільний болючий спогад, який поглинув всі інші. Він так ніколи й не почув від неї, що вона любить його, бо й сама не знала відповідь на це. Стосовно батька її матері, тобто дідуся, то він був тим, кого боялись абсолютно всі, щось середнє між деспотом і тираном. Хоч, моментами, в «підвалах памʼяті» мигцем пропливають спогади про те, як вона вмощувалась йому на коліно й слухала історії, які він складав для неї і в цьому не було ніякого збочення. Один люблячий дідусь і одне цікаве мале дівча. Потім, все змінилось. Не бив батько, але це зробив він і все ставало ще гірше. Його злість, напевно з віком або ще через якусь причину, почала виливатись на всіх. І одного дня, все дійшло до межі. Він практично увірвався до неї у ванну кімнату, коли вона вже була дорослою студенткою першого курсу, із пропозицією допомогти. Більшого не сталось, але цього було достатньо. Страх взяв гору. Жодного короткого одягу, не обертатись спиною, не дивитись в очі - це спосіб вижити. І вона змогла, але так ніколи й не відчула більше нічого до нього, окрім страху.
Здавалось, що потрібно було їй після цього? Звісно що, довести собі, що її можливо любити, що це реально, що ніхто більше не піде від неї, не зашкодить. Вона зможе втримати. Вона заслуговує на любов. І з існуванням цього величезного бажання заповнити недостачу, Олівія почала свої перші стосунки в 15ть років. Цікаво лише те, що модель їхня була ідентична тій, що у її батьків. Вона так нічого й не навчилась. Вона погоджувалась на все, бо вірила, що так він ніколи не залишить її. Так, вона заслужить його любов. Так, вона ніколи не буде самотня. Цілковитий гротеск. Адже реальність картини була жахливою, але її вона бачила не такою. Для неї вона була довершеною або більше - рятівною.
Кожного разу як щосили триматись за щось, то життя нагадує про вашу незначущість та необізнаність і це стається на постійній основі. Особливо, якщо, напередодні, ви знаходились в цілковитому абсолюті щастя і насолоджувалися тим, що з вами відбувалось, навіть якщо воно нереальне та надумане. Завжди ж, погодьтеся? Ось і в цьому випадку, Олівія жила в хаотично збудованому світі неправильної форми та уявлень. Агресія, байдужість, маніпуляції та абʼюз - це чотири перевертні, які обʼєдналися в один образ - «чоловік мрії».
- Відчуття, наче я сама собі завдаю рани, тільки не буквально вже тепер. Я бачу гарячі язики вогню, але все одно хочу їх торкнутись, - прошепотіла вона наче, сподіваючись, що хтось почує.
Це був їі вже улюблений стан - висіти головою вниз над прірвою з гострим камінням та крокодилами. Знову ж, нереальне. Перегризти мотузку зубами. Здатись. Впасти і припинити це.
-Що ти тут робиш, навіжена?,- на півшляху десь, повернув назад її грубий чоловічий голос. Вона розплющила очі.
-Я? А ти тут що забув? Зараз десь 4а ночі і ти стоїш поруч із незнайомою дівчиною, яка збирається кинутись під колесо машини. А їх ще й наче на зло немає, дідько.
-Ти зовсім несповна розуму і, до того ж, ми знайомі і ця картина хммм… Наче в мене дежавю, ні? Ти сказала тоді, що це твоє імʼя - Олівія, коли я знайшов тебе на холодній колії в очікуванні чи то потяга, чи чогось іншого, щоб б швидко насувалось. Лів (скороч. від Олівія), чого ти досі чекаєш і не зробиш цього?
-Я… Я не знаю. Можливо, я просто чекаю когось, хто нарешті врятує мене від самої себе.
Була ще одна істина, яку вона знала, але ніколи не розуміла чи вдасться їй відчути це. Ймовірно колись, станеться момент, коли хтось зможе обійняти так міцно, що всі твої поламані частинки, стануть на місця, де були раніше. Вони ніколи не склеються і не зростуть, а назавжди змінять тебе. Сила буде лише в того, хто зможе визнати їх наявність і жити з ними, а не ховатись від власних травм. Проте, Олівія знала, що це не може бути він, точно ні. Його очі. Там було більше болю, ніж у її власних. То ж що він тут забув.
-Я не піду поки ти не зробиш цього, перестанеш бути боягузкою і втілиш задум. Або поки ти нарешті, не відірвеш свої кляті очі від того шматка дороги і не глянеш на мене.
Олівія, не могла більше переконувати себе. В ній не залишилось нічого для боротьби, абсолютний нуль. То ж вона незграбно впала на коліна й опинилась в обіймах того, хто щойно намагався підштовхнути її до самогубства або завадив йому. Вдруге. Вона шморгнула носом, глянула на нього заплаканими та червонюшними очима й простягнула руку:
-Так, можеш називати мене Олівією, тобто Лів або ж, враховуючи весь абсурд того, що відбулось, називай мене просто - апатичне тіло.
Яка ж це іронія долі, що двоє людей, які вважають себе не вартими любові, будуть намагатись врятувати одне одного. Немислимо. Нездійсненно.
