Все своє життя ми шукаємо когось. Того хто буде для нас всім і, одночасно, з ким ми будемо вільні бути собою. Теорія комплементарності: нас приваблюють люди, які заповнюють наші слабкі сторони й так формується гармонія для двох. Слабкості одного, стають силою для іншого.
Одним щастить швидше, а іншим й життя замало. Хтось помилково бачить його в чужому, а хтось торкнеться не помилившись. Ми бачимо стільки очей, стільки чужих і знедолених, поранених, осліплених тими, хто був до нас. Сумно. Ми біжимо далі. Знову нічого. Далі і далі.
- Чого ти вирішив, що я варта порятунку?, - запитала Олівія.
- Я нічого не вирішував. Це те, що я повинен був зробити, але я тимчасовий гість.
Буває, що наші руки втомлюються від того, що потрібно торкатись чужих людей, а очі - не бачити власне відображення в тих, які навпроти. Рятує лише один досконало окреслений в уяві малюнок: момент, коли вдасться відчути щось справжнє, щось що буде вартувати всього, щось що не скорить вас і не буде обмежувати, а доповнить. Важливо тільки, щоб це не переросло в маніакальне прагнення.
- Як ти прийшла до рішення, що так ти все зупиниш? Завершиш коло несправедливості.
- Це ніколи не було моїм. В дійсності, я не була до кінця чесною з тобою. Моя самотність не така вже й правдива, бо в мене завжди був він. Голос. Він живе у моїй голові, завжди там був. І він знає, що якщо зі мною стається щось або хтось поганий, то це момент підказати мені, що саме час. Стрибай з вікна, дурепо. І все припиниться. Це єдиний варіант.
Людський егоїзм давно вже збудував собі трон із поламаних душ, розбитих сердець та мертвих надій і сподівань. Вам ніхто не допоможе й не врятує окрім вас самих. Щоденний ритуал: обіймати себе, втішати і плакати. Ніхто не прийде на допомогу, не виглядайте з-за кутів спасіння, якого не існує. Не потрібно звикати до присутності когось, бо всім байдуже.
Так завжди було у житті Олівії. Вона була маленькою покинутою татом дівчинкою, яка завжди тримала все в собі і справлялась мовчки. Це те ким вона була, є і буде. Проте, він все ж таки залишив для неї спадок у вигляді власного голосу у її голові. Це був він, завжди. Невже, власний батько, буде бажати смерті свої дитині? Відповідь на це була очевидна. Він був «людиною легких рішень». Жодного складного варіанту, а тільки протилежний, де потрібно просто йти за своїми залежностями, не боротися за власне життя і близьких для нього людей. Саме це потрібно було зробити їй. Обрати відсутність боротьби та відповідальності перед тими, хто завжди чекав її й любив. Піддатись егоїзму. Але їй щоразу вдавалось заглушити його, зупинитись на півдорозі.
- Гадаєш, це буде чергова незавершена історія, яку я забуду і викреслю як попередні чи тригер на найближчі 3 роки?, - запитала Лів у хлопця, який став для неї уособленням особистого рятівника.
- Я впевнений, що так воно і буде. Я зробив те, що необхідно було, але я ніколи не зможу запропонувати тобі щось більше. Я не знаю як це - кохати когось. І ніколи не відчую цього до тебе.
- Ти тримав мене уві сні за руку та обіймав, врятував мене від себе самої, але одночасно з цим, ти без емоційна і холодна людина, яка нічого не відчуває до мене і залишає з нічим. Навіть частинки того тепла не лишається. Ні мізерного, ні короткого - ти забираєш усе.
Щоразу в кожному із нас прокидаються дві цілковиті крайності: ми хочемо, щоб людина, яка була для нас причиною всіх наших почуттів та планів на майбутнє, не писала і не зʼявлялась більше. Бо вона стала далеким звуком. Наче ехо, яке коли ми чуємо, то здригаємось як земля під час землетрусу. Але, одночасно з цим, ми за першої ж нагоди, готові принести в жертву щось аби когось, щоб вона нарешті порозумнішала і прозріла.
Зазвичай, вони не варті ні вас, ні того, що ви готові їм віддати, бо з самого початку вони були закриті на сотню замків, а ключі не бачив ніхто, в реальному світі так точно. Кожного з них не вдасться забути ніколи, попри все те, що вони заподіяли нам. В цьому є й певна жорстокість, й цінний урок.
Олівія стояла в очікуванні почути щось, що їй хотілось на багато більше, натомість слів, які вилітали як кулі, які народжувались десь в його роті.
- Ось я тут стою перед тобою і плачу від власної слабкості, яку ти відкрила в мені. Мені не страшно жити з нею, мені страшно, що тебе не буде поруч. Я відкритий для тебе, відкритий від кінчиків пальців до клітин мозку. Ти робиш це зі мною. І я не хочу, щоб ти зупинялась. Ніколи. Я твій.
Кінець фантазії. Це було те, що вона так ніколи й не почула і він ніколи не сказав. Дві понівечені людини, розбиті й зламані. Він врятував її або ж їй так здалось. А вона не змогла «вилікувати його» від власної травми. Олівія не могла не думати про те, як сильно хтось одного дня прагне бути поруч, а наступного - перестає існувати, але лише для неї, не для інших. Проте, вона знала, що потрібно робити тепер, бо це життєво необхідно і врятує її. Добре, коли ти можеш бути рятівником для себе самого, бо, зрештою, так завжди було до цього.
