Нотам крізь темряву
Дім був уже не за горами. Залишилося лише подолати річку. Точніше, величезну річку з надто швидкою течією. Елора ж увесь цей час намагалася заспокоїти Ру, але виходило в неї це не надто добре.
Як пояснила німфа, річка була своєрідним кордоном між лісами та землею, де мешкали інші жителі Дріалісу. Колись такого поділу не існувало—усі вільно жили в лісах, проводили свята, та після того, як ліс здичавів, більшість перебралася на інший бік річки. Там було більше рівнин і менше дерев, жити стало легше, але багато хто все одно прагнув повернути все, як було раніше.
І знову все зводилося до так званого прокляття Дріалісу.
Ру від подиву роззявила рота, коли побачила велетнів, що стояли по обидва боки річки, простягаючись уздовж неї від початку й до кінця. Кам'яні стражі зберігали свою незворушність, не звертаючи уваги ні на кого. Навіть на Елору, яка, щойно побачивши воду, почала радісно стрибати на місці.
Ру навіть трохи заздрила її настрою, адже сама відчувала неспокій. Ще з того моменту, як побачила річку, вона мимоволі шукала способи, аби не перепливати її. Усередині щось підказувало: їй не варто туди йти. Але, схоже, іншого вибору не було.
— То в річки є назва? — запитала Ру, більше для того, щоб відволіктися від тривожних думок.
— Назва? — Елора на мить замислилася. — А, так, звісно. Її називають Забирачкою Життів.
Вона вимовила ці слова з легкою драматичністю, намагаючись надати їм зловісного відтінку, але Ру було не так легко налякати.
— Взагалі не смішно, — пробурчала вона.
— Швидко вчишся, подруго, — німфа підморгнула їй. — А ще кілька годин тому вірила кожному моєму жарту.
— Повір, після Варгандора та його жартів мені вже нічого не страшно, — Ру тихо розсміялася. — А твоїм словам я вірила, бо вони звучали переконливо.
Елора лише кивнула на ці слова, а потім вказала рукою на маленький човник, що стояв біля берега. Хвилі злегка його погойдували, а на тлі могутньої ріки та масивних статуй він виглядав самотнім. Проте німфу це, схоже, не бентежило, тому, не чекаючи на подругу, вона впевнено попрямувала до човна, підзиваючи дівчину рукою.
— Бачиш той кінець вузла? — запитала вона, дочекавшись, поки Ру кивне й візьме мотузку до рук. — Розв’яжи його й кинь подалі від човна.
Ру зробила все, як їй сказали, а потім швидко підбігла до човника й залізла всередину слідом за Елорою. Вода трохи розгойдувала його, але це не завдавало сильного дискомфорту.
— Тож, приблизно через пів години ми будемо на іншому боці річки. Вона виглядає страшною й широкою, але це лише здається. Раніше тут навіть діти бавилися! — Елора усміхнулася, занурюючись у спогади. — Пам’ятаю, як мене саму, малу, було неможливо звідси витягти.
Вона розсміялася, а Ру лише мовчки спостерігала за нею. Дівчина уявила цю картину: німфи, русалки й інші міфічні істоти граються у воді, їхній сміх дзвінко лунає над річкою. На мить їй здалося, що вона справді почула той сміх — немовби він долинав із глибини минулого.
Усе було добре. Човник ритмічно погойдувався на воді, сонячні відблиски танцювали на поверхні річки, а Ру, не звертаючи уваги на хитавицю, розглядала навколишній краєвид. Її сукня відбивала світло, а руде кучеряве волосся на сонці здавалося ще яскравішим.
Пливучи, Ру помітила дивовижні рослини, що росли по обидва боки річки. Їхні пелюстки нагадували крижані бурульки, а на сонці вони переливалися всіма барвами, немов віддзеркалюючи світло. Це видовище настільки захопило її, що вона не могла відвести погляду.
Увесь цей час Елора уважно розглядала Ру. Спочатку її погляд вивчав волосся дівчини, потім зупинився на носі, немов німфа рахувала ластовиння. Веснянок у Ру було багато, вони вкривали майже всю її шкіру. А потім Елора зосередилася на її очах. Поки Ру відвертала погляд у бік, німфа без сорому вивчала їх, навіть трохи примружившись, ніби намагаючись розгледіти щось важливе.
Друїсса не розуміла, що саме вона шукала. Тому різко повернула голову й глянула на німфу з виразом повного нерозуміння. Елора, мабуть, сприйняла цей погляд неправильно, бо миттєво відсахнулася, а її щоки почали заливатися рум’янцем. Ру помітила, як почервоніли й загострені вушка німфи, які контрастували з її синім волоссям. Навіть у цей момент Елора залишалася неймовірно вродливою.
— Вибач, — швидко заговорила вона. — Я не хотіла тебе так роздивлятися. Просто... я ніколи не бачила людей.
Вона відвела погляд убік, а її вуха почервоніли ще дужче.
— Тобто, звісно, бачила. Королеву... Просто... — вона замовкла, ніби не знаючи, як правильно пояснити свої слова.
Зрештою, зітхнувши, вона промовила:
— Мені цікаво, на кого з батьків ти більше схожа.
Ру на мить задумалася, а потім відповіла:
— Якщо чесно, я не можу сказати точно. Свого батька я не знала — він помер через рік після мого народження. Але за маминими словами, я його копія. Таке ж руде й кучеряве волосся, ластовиння, навіть ніс. Єдине, що я отримала від мами, — це моє праве око. Вона має сірі очі, а в батька були темно-сині. Усі завжди казали, що різний колір очей — це дар, і я все ще вірю в ці слова.
Елора нарешті знову глянула на Ру. Її обличчя стало м’якшим, але в очах з’явився жаль. Немовби історія дівчини була для неї чимось болісним. Ру ненавиділа такі погляди. Ненавиділа, коли її жаліли за втрату батька. Але вона не могла звинувачувати німфу за це. Можливо, якби сама не знала, що таке втрата, то теж би так дивилася на інших.
Увесь той час, поки Ру мовчала, Елора продовжувала дивитися на неї, поки дівчина збиралася з думками.
— Мені прикро через твою втрату, я розумію, як це, — тихо сказала німфа. — Повір, весь Дріаліс тебе зрозуміє. Усі ми когось втратили, коли наші правителі зникли.
Ру все ще бентежила ця тема. Вона не хотіла ятрити стару рану, але її зацікавленість випереджала здоровий глузд.
— Я все ще не розумію, чому ви так тужите через те, що королівська родина вас покинула, — сказала вона, уважно вдивляючись у німфу. — Я можу зрозуміти, що Ліс почав сходити з глузду, але чому всі ви говорите так, наче кожен житель Дріалісу був тісно пов’язаний із ними?
Обличчя Елори сповнилося смутку. В кутиках її очей зібралася волога, але вона щосили намагалася стримати сльози.
— Тому що так і є, — прошепотіла вона. — Весь Дріаліс тісно пов’язаний один з одним не родинними зв’язками, а тому, що у кожному з нас живе Ліс.
Її сині очі засвітилися, в них вирувала сила, коли вона пильно дивилася на Ру.
— Ліс — це не лише те, що навколо. Ліс — це я. Це кожна дитина, літня людина, мати й батько, які народилися тут, у Дріалісі. А королівська родина пов’язана з Лісом більше за всіх. Немає короля — немає Лісу. Немає рівноваги. Усе пішло коту під хвіст, коли королева втекла разом із донькою. Але найбільше це стосувалося не короля, і навіть не королеви, яка, зрештою, була людиною, а маленької принцеси. Саме вона була живим уособленням Лісу, на яке всі так довго чекали. Саме вона мала стати об’єднанням двох різних світів. А потім — одного дня — усе просто зникло. Це глибоко вразило всіх, не лише мене.
Весь цей час її спіткав сум, а по обличчю котилися сльози туги за минулим. Ру навіть не помітила, як у її власних очах почали збиратися сльози. Вона не розуміла, чому так розчулилася, але вирішила, що це просто сум за батьком. Усе навколо надто нагадувало його. І хоча вона його ніколи не знала, в глибині душі Ру відчувала: йому б тут сподобалося.
Мабуть, так на неї діяла магія цього світу.
Раптом човен хитнуло настільки сильно, що Ру втратила рівновагу й полетіла прямо у воду. В останню мить її схопила Елора.
— Вибач, це, мабуть, через мене, — швидко заговорила німфа, допомагаючи Ру сісти рівно. — Коли я засмучуюся, мої сили виходять з-під контролю...
Але човен знову хитнуло. І тепер, за наляканими очима Елори, дівчина зрозуміла, що це вже не її вина.
Вода навколо них забилася в шаленому ритмі, вітер завив, а над річкою згустилися темні хмари. Від яскравого сонця не залишилося й сліду, а човен продовжувало нещадно кидати на хвилях.
— Що це таке?! — Ру намагалася перекричати бурю, щоб Елора почула її. — Ти можеш щось із цим зробити?!
Спочатку німфа виглядала наляканою, але потім зібралася з силами, випросталася й розвела руки над водою. На кінчиках її пальців засвітилися магічні вогники, але... нічого не змінилося.
Навпаки, стало ще гірше.
Вода хлюпала в човен, поділ сукні Ру й тонкі чобітки вже наскрізь промокли. Елора пробувала нові заклинання, але стихія не піддавалася.
А потім Ру почула це.
Сміх.
Той самий сміх, який вона прийняла за дитячий, подумавши, що їй просто здалося.
Та ні.
На обличчі Елори знову з’явився страх. Вона прошепотіла лише одне слово — і воно прозвучало як вирок.
— Сирени.
Річка кишіла ними.
Кровожерливі русалки, в яких була тільки одна мета — убити.
Ру різко підвелася на ноги, стаючи поряд із Елорою, яка немов заклякла. Дівчина не розуміла, що з німфою, але часу розбиратися не було. Вона схопила весло й почала виводити човен із небезпечного виру.
Сирени пищали, шипіли й сміялися. Вони вже скеровували всю свою увагу на Елору, але потім їхні порожні очі знайшли Ру.
Шепіт потвор досяг її вух.
— Віддай мені свою душу... Або, може, серце? Я поласую твоїми дитячими кісточками, дитинко...
Ру не збиралася відступати.
Міцніше стиснувши весло, вона почала штурхати ним різнокольорові голівки сирен. Кожна, отримавши удар, швидко пірнала під воду.
— Спершу спробуй дістати мене, потворо, а вже потім погрожуй! — виплюнула вона з люттю.
Її гнів був настільки щирим, що найближча сирена відсахнулася від човна й, востаннє верескнувши, пірнула у річку. За нею зникли й усі інші.
Ру зітхнула з полегшенням і випустила весло з рук. Ноги більше її не тримали. Виснаження накотило хвилею. Нескінченна втома, нестача сну, голод...
А ще цей жахливий головний біль.
Зібравши останні сили, вона підвела очі до Елори. В очах німфи відбивалося здивування.
— Друїссо... Ти пригадала?
Але Ру не встигла відповісти.
Раптом з-під води вирвалася сирена, вхопила її під руки — і потягла вниз.
Під водою Ру розплющила очі.
Навколо неї роїлися потвори. Вони кружляли навколо, безупинно хихочучи. А та, що схопила її, не припиняла тягнути глибше.
Кисень закінчувався.
Ру пручалася, але створіння були набагато сильнішими.
Діставшись дна, вони прикували її до нього водоростями, які під дією магії перетворилися на кайдани.
Вона задихалася.
Темрява огортала її з усіх боків.
А коли свідомість почала згасати, останнє, що вона чула, — це сміх.
І знайомий спів.
Дівчинка бігла за біловолосим кучерявим хлопцем. Вони вже кілька годин грали в піжмурки, і цього разу він ні в якому разі не хотів, щоб принцеса його спіймала. Їй це вже починало набридати, але вона все ще весело сміялася, не відстаючи.
Нещодавно їх познайомили й сказали, що, коли вони подорослішають, неодмінно одружаться — так само, як колись король із королевою. Однак жоден із них не був у захваті від цієї новини. Дух і принцеса одразу не сподобалися один одному. Він був пихатий, постійно жартував, і його жарти здавалися їй зовсім не смішними. До того ж іноді хлопець ставав примарним, зникав і лякав її зненацька.
Цей зарозумілий хлопчисько!
Та зараз вони бігали палацом, голосно регочучи. Вже кілька годин тривала ця гра, і вони не могли відірватися один від одного. Можливо, це було тому, що хлопець мав сьогодні поїхати, і їхня наступна зустріч станеться нескоро.
До дітей підійшли покоївки, сповіщаючи, що ось-ось зайдуть король і королева. Але малих бешкетників це не зупинило. Вони продовжили бігати, аж поки батько не зловив принцесу та не посадив її собі на плече. Від несподіванки й радості вона верескнула й обійняла його за шию.
— Татку, покатай мене на олені! Ну покатай! — закричала вона, сміючись, бо батько почав її лоскотати.
— І як я можу відмовити своїй маленькій принцесі? — відповів він із усмішкою.
Різнокольорові очі дівчинки заблищали від радості. Коли батько поставив її на підлогу, вона підбігла до свого нового друга, взяла його за руку й швидко проторохтіла:
— Ми обов’язково покатаємося на олені разом! Я тобі обіцяю, принце Варгане!
Зелені очі хлопчика світилися щирим захватом, але він лише стримано кивнув і додав:
— Побачимося, ваша величносте.
Не давши принцесі нічого відповісти, він розвернувся та пішов услід за своїми батьками й екіпажем.
Проте дівчинка не хотіла просто так прощатися. Вона швидко наздогнала хлопця, зняла каблучку зі свого пальця й вклала її йому в долоню.
— Якщо тобі стане сумно або знадобиться допомога, просто затисни її в руці, і я знатиму, що ти про мене думаєш. Тож не забувай мене до нашої наступної зустрічі, добре?
Вона дивилася на нього з надією.
— Ніколи, кучеряшко, — відповів принц.
Принцеса залишилася стояти біля дверей, спостерігаючи, як екіпаж від’їжджає все далі від замку. Вона вже збиралася повернутися, коли почула спів матері й її лагідний голос:
— Друїссо, прокинься, прокинься, мила...
Але ж вона не спала. Чому їй потрібно прокидатися?
Спів пролунав знову, цього разу з іншого боку. І голос... Голос був знайомий, але водночас чужий.
— Тобі треба прокинутись, або ж ти помреш...
Голос лунав то ближче, то далі.
Дівчинка озирнулася, але не змогла зрозуміти, де вона.
Навколо все було вишуканим. Її сукня була не тією, що раніше. На голові щось важко тиснуло, заважаючи. Вона підбігла до дзеркала, що стояло в кімнаті, й не впізнала себе.
Акуратні кучері спадали на плечі, частина волосся була заплетена у вінок, а голову прикрашала тіара, в центрі якої виблискував фіаніт. Вона була вдягнена в розкішну довгу сукню, обшиту золотими нитками й діамантами, що іскрилися у світлі величезних люстр.
Це не могло бути правдою.
Вона спала.
Вона мусила прокинутися.
Або ж померти.
У голові паморочилося. Вона не втрималася й упала на коліна. Думки й спогади розривали її свідомість.
Її спогади... Чиїсь спогади...
Вона не витримала болю. Закричала що є сили — і знову пірнула в темряву.
Прокинувшись, дівчина різко сіла і вдихнула, починаючи кашляти через воду в легенях. Вуха все ще були закладені, а в очах наче насипали пісок. Перші кілька хвилин вона не могла прийти до тями, але точно знала, що біля неї була не тільки Елора — вона розмовляла з кимось.
Коли дівчина нарешті змогла відкрити очі, перед собою побачила дівчину, наполовину занурену у воду, а з-під неї виглядав вкритий лускою хвіст.
Сирена.
Але не встигши відсахнутися, дівчина почала пояснювати.
— Не бійтеся мене, дитино. Я не сирена, я русалка. Мене звати Мірелла. Я не завдам тобі шкоди, як ті потвори. Ти в безпеці.
Голос був надзвичайно знайомим.
— Це ти співала, коли я сюди потрапила? І це твій голос я чула уві сні? Це ти мені допомагала?
На обличчі Мірелли сяяла лагідна посмішка. Вона виглядала юною, мабуть, була одного віку з дівчиною. Майже біла шкіра сильно виділялася на фоні її неймовірного волосся, яке масивними рожевими кучерями спадало їй нижче плечей.
— Так, це була я. Як тільки ти з’явилася, моя магія не надто на тебе подіяла, тому я не змогла тобі допомогти. Але сьогодні ти справжньо проявила себе.
Проявила себе? Дівчина була надто збентежена, тому Елора втрутилася в розмову.
— Глянь на річку, Ру.
Підвівшись на ноги, дівчина підійшла до підніжжя річки. Вода була чиста. Не було жодної сирени, нічого. Вона була тиха та спокійна, навіть легкі хвилі, що переслідували їх всю дорогу, зникли.
— Це все я зробила? — запитала вона себе подумки.
— Так, це ти, Друїссо. Я вибачаюсь, що прочитала твої думки, але ти вкрай гучно думаєш, — ввічливо вклонилася Мірелла.
— Ми не будемо пояснювати тобі все, бо це дуже складно, але ти зрозумієш, коли пригадаєш усе, — лагідно провела рукою по її спині Елора.
Не втримавшись, дівчина випалила:
— Я зникла, принцеса?
Її слова не шокували нікого, лише обидві дівчини одночасно опустили голови і кивнули.
— Ми не можемо тобі всього розказати, оскільки самі багато чого не знаємо, але важливу частину Елора тобі вже розповіла.
У голові дівчини була каша, і все погіршувалося тим, що вона була мокра і змучена. Вона не спала більше доби і відчувала себе надто погано, щоб про щось думати. Проте, на периферії зору вона побачила той самий будинок, до якого вони йшли всю цю дорогу. До правди залишалося вже не багато, і їй потрібно було потерпіти ще трохи. Бездумно зажала каблучку в руці, відчуваючи тепло каменю, а потім легкий порух вітерцю. Розвернувшись в інший бік, вона побачила силует хлопця. Це був Варган. Він зустрів її своєю усмішкою, яка швидко змінилася на збентежений вираз. Обдивившись її, він уже хотів зробити крок у їхній бік, але дівчина натягнула легку посмішку і похитала головою. Він різко зупинився, кинув погляд на неї, легко посміхнувся і зник.
— Він прийшов, як і обіцяв, — тихо промовила Ру.
— Він піклується про тебе, — додала Елора.
Дівчина думала про те, що вони були знайомі, що вони з ним заручені. Розкривши долоню, вона побачила каблучку, яка насправді належала їй, але вона віддала її хлопцю, бо не хотіла, щоб він забував її. Все було надто простим і водночас складним. Рішуче розвернувшись до Елори, дівчина сказала:
— Нам треба йти, тут залишилося не так багато, а я хочу дізнатися всю правду.
Елора виструнчилася і кивнула, а дівчина глянула на Міреллу, яка виглядала з води.
Русалка поманила її жестом підійти ближче.
— Думаю, це твоє, — сказала вона, простягнувши змоклу фіалку і вклала її до рук дівчини. Та в свою чергу приклала її до серця. Легко вклонившись, вона промовила:
— Дякую тобі, якби не ти, я б давно була мертва.
Відпливши від берега, Мірелла повторила її жест і наостанок сказала:
— Це честь для мене, принцесо Друїссо, дитя Прадавнього Лісу.
Останній раз вклонившись, вона пірнула під воду.
Дівчина глянула на німфу, а потім на будинок і відчула, як очі загорілися від сили, яка вирувала в ній.
— Час дізнатися правду та повернутися додому. Час почути справжній нотам крізь темряву.
