Як закохати у себе духа Долини примар?
Першою зупинкою з двох, щоб дійти до будинку старої Фаяни, була Долина Примар. Елора розповіла Друїссі стару дитячу легенду, якою лякали дітей, щоб малі розбишаки не бігали туди. Казали, що духи померлих переходять до лісу й залишаються там назавжди, а ті, хто заходять туди ще живими, приречені блукати серед дерев довіку. Побачивши, як Друїссу почало бити тремтіння, Елора поспішила запевнити її, що це лише казки і що всі спокійно ходять тим лісом. Дівчина дуже хотіла їй вірити.
Вони майже дійшли до місця. Вдалині вже виднівся початок неприродно темного лісу — крізь гілки проглядалася лише суцільна темрява. Друїсса, відчуваючи зростаючу напругу, вирішила поставити подрузі запитання, що її мучило.
— Елоро, ті квіткові хащі, в яких я застрягла… Ти колись у них блукала?
Німфа поглянула на неї з легкою розгубленістю, а потім знизала плечима.
— Після того як вони стали такими, жодного разу.
— То вони не завжди були настільки високими?
Елора похитала головою, дивлячись собі під ноги й жбурляючи камінці босими ногами.
— Ні. Вони стали такими десять років тому, після трагедії у королівському замку.
Вона замовкла, уникаючи погляду Друїсси. Дівчина намагалася впіймати її очі, але Елора вперто ховала їх.
— Що сталося? Розкажи мені, якщо, звісно, хочеш.
Нарешті погляд німфи зустрівся з її власним. Очі Елори були сповнені смутку, а в куточках почали збиратися сльози. Вона розтулила рота, намагаючись щось сказати, але слова застрягли в горлі. Друїсса терпляче чекала, дозволяючи їй опанувати себе. Зробивши глибокий вдих, Елора нарешті заговорила.
— Багато років тому король Дріалісу одружився зі смертною жінкою. Він кохав її понад усе. Заради неї пішов проти законів нашого світу. Часто навідувався до світу людей. А згодом вона перебралася сюди, бо була вагітна.
На її обличчі з’явився знайомий Друїссі вираз болю — такий, який вона бачила в матері, коли та говорила про батька.
— Королеву ніхто не зневажав. І не тому, що це забороняв король, а тому що її справді поважали. Вона була надто вродливою для людини, розумною, відважною. — Елора злегка всміхнулася, занурюючись у спогади. — Пам’ятаю, як вона навіть під час вагітності вчилася мистецтва меча. Вона була найкращою.
Елора на мить замовкла, перш ніж продовжити.
— Дитина народилася здоровою, і, на диво, надзвичайно обдарованою в магії. Усі вважали, що сам Ліс нагородив її за союз двох родів. Тому її назвали на честь королівства. Але коли дівчинці виповнилося шість років, усе змінилося.
Друїсса уважно слухала, не перебиваючи.
— Навіть до того її переслідували біди. Її викрадали щонайменше тричі. Усі прагнули заволодіти її силою. А все через дурне пророцтво, в якому йшлося, що якщо вбити дитину союзу людей і лісів, її магія перейде до вбивці. А вона й справді була могутньою.
Елора опустила очі.
— Після третього викрадення мати дівчинки не витримала. Поки її донька гралася у саду, вона забрала її, узяла з собою маленький талісман і кілька речей та втекла до світу людей. Перед тим наклала чари, щоб король не зміг їх знайти.
Вона зробила паузу, щоб перевести дух.
— Через деякий час Дріаліс почав змінюватися. Тварини скаженіли, ліси ставали непрохідними, багато хто зникав у них безвісти. А квітковий лабіринт… спочатку він був просто галявиною.
Друїссу мучило ще одне питання.
— А що сталося з королем? Де він тепер?
Елора зітхнула.
— Ніхто не бачив його з того моменту, як вони втекли. Кажуть, він або переховується, або давно помер. Якщо король не хоче, щоб його знайшли, то так воно і буде.
Німфа дала зрозуміти, що ця розмова закінчена. Друїсса вирішила змінити тему.
— Твій перстень, — вона взяла Елору за руку. — Звідки він?
Елора уважно роздивилася свою прикрасу, а потім зняла її, щоб показати ближче.
— Усі в Дріалісі мають такі. Вони позначають, до якого роду ти належиш. — Вона покрутила перстень у пальцях, щоб камінь засяяв на сонці. — Оскільки я водяна німфа, мій камінь синій. У русалок він теж синій, але різниться за типом самоцвіту. У німф — турмалін, у русалок — аквамарин.
Друїсса слухала з цікавістю.
— А у королівської родини?
Елора подивилася їй у вічі.
— Фіаніт.
Друїсса кивнула й повернула погляд у бік лісу, чекаючи подальших вказівок.
— Коли ми зайдемо, тобі може стати страшно, — попередила Елора, усміхаючись. — Але я буду з тобою. Головне — не відходь від мене й нікого не слухай.
— У сенсі? — Друїсса насупилася. — Там є кого слухати?
— Ну звісно. Це ж Ліс Примар.
Усмішка німфи не заспокоїла її, але вона не мала вибору. Дівчина зробила крок уперед і увійшла в темряву.
Коли вони опинилися в долині, все було саме так, як і казала німфа. Темрява, гілки били просто в обличчя, а під ногами клубочився густий туман. Усе, що колись лякало її, зібралося в одному місці. Якби тут ще й павуки були, то вона, мабуть, з вереском сама б добігла до світу людей. Було б не так уже й погано.
— Досить витати в хмарах, бо якийсь дух тебе все-таки з’їсть, — сказала Елора.
— Але ж ти казала, що це дитячі казочки, — вона глянула на німфу, і, мабуть, у її очах відбивався страх, який вона навіть не намагалася приховати.
— Я казала, що тебе ніхто не вкраде, а не те, що тебе не з’їдять.
Вона вирячила очі на Елору, поки та не розтягнулася в усмішці, а з її вуст не зірвався тихий, лагідний сміх.
— Ліс свідок, твоє обличчя — це щось! Не бійся, я ж пожартувала. Зі мною тобі нічого боятися.
Вона дуже на це сподівалася, але, не виказавши своїх думок уголос, вдивилася в темряву лісу. Десь у далині завивав вітерець. Чи то їй уже духи на вухо шепотіли? Вона не знала. Просто йшла за німфою, поки та її вела. Лишалося сподіватися, що вони не заблукають, бо ще один казковий олень її не врятує.
Минуло двадцять хвилин пересування лісом у тиші, у голові, від чогось почало паморочитися. Вітер дув усе гучніше, а в якийсь момент здавалося, що він просто біля самого вуха.
— Нащо… ти тут… дитино лі…су…
Хтось говорив до неї. Вона різко обернулася, але позаду нікого не побачила. Вже хотіла запитати Елору, чи чула вона це, але та кудись зникла. До горла підкотився клубок паніки. Голоси знову наближалися, і цього разу він був не один.
— Коли дитятко ді…м зна…йде, коли наре…шті все пр…ознає…
Вона обернулася на інший голос.
— Увесь Дрі…аліс зно…в загра…є…
Ще один шепіт.
— Коли ж ди…тятко знов піде…
Запаморочення не минало, а тільки посилювалося. Вона не втрималася на ногах і впала. Перед очима все пливло. Повністю осівши на землю, вона заплющила очі, готуючись побачити темряву, до якої вже звикла. Але останні слова, що долетіли до її свідомості, назавжди закарбувалися в пам’яті.
— Увесь Дріа…ліс вкрай па…де…
Король у мріях віднайде
Кохання світле, золоте.
Воно — мов ліс, мов хвиль прибій,
Жива надія в час лихий.
Та з цього полум’я святого
З’явиться світло для нового.
Вона — надія всіх віків,
Жива, мов пісня пралісів.
І кожен схоче заволодіти,
І кожен прагнутиме вбити.
Бо хто жадає силу мати —
Мусить дитя її здолати.
Та щоб навік здобути міць,
Надію стерти, волю вбить,
Спочатку Ліс в собі зламайте,
Лиш потім серце її крайте.
І навіть в тьмі, де мрія впала,
Вона воскресне знову й знов,
Бо там, де Ліс, і мрія спала,
Владарюватиме Любов.
— Дріаліс паде! — крикнула вона, різко сідаючи, але одразу ж зігнулася від болю в голові. Здавалося, ніби їй у мізки залили свинець, і весь мозок розплавився вщент.
Трохи посидівши, вона спробувала підвестися, але знову гепнулася на те саме місце.
— І я знову вгадав. Вона все-таки не втрималася, — пролунав насмішкуватий голос.
Різко підхопившись, вона схопила з землі палицю й почала розмахувати нею, шукаючи джерело звуку. Але довго шукати не довелося — зробивши майже повне коло, вона помітила хлопчика, який догори дриґом звисав із гілки дерева.
Він був напівпрозорий. Світлі кучері клубочилися на голові, а зелені очі виблискували дитячою радістю. Він був гарненьким, як для духа.
Ой, про що це вона?
Струснувши головою, вона направила на нього свою саморобну зброю, але хлопця це зовсім не налякало. Навпаки, навіть розсмішило. Він зістрибнув із дерева й постав перед нею у весь зріст. Виявилося, що він був більш ніж на голову вищий, і щоб сміливо дивитися йому в очі, доводилося піднімати голову й дивитися на нього знизу вгору.
Як принизливо.
— Знаєш, кучеряшко, думаю, палиця тобі тут не допоможе. Я ж примара, вона просто пройде крізь мене, — насмішкувато сказав хлопець.
Він був зухвалим, але це її не бентежило. Вона не збиралася його боятися.
— Тоді давай перевіримо, і вже тоді знатимемо напевне, — відповіла вона.
На його обличчі промайнув подив, але він швидко приховав його за тією ж глузливою усмішкою.
— О, то ти в нас смілива дівчинка, тобі пощастило, я люблю саме таких. Але мабуть, ти, кучеряшко, надто сильно вдарилася головою, коли падала, якщо таке кажеш істоті, яка, чисто теоретично, може тебе вбити. Наприклад, як ті примари, з якими ти вже встигла познайомитися, — і знову це зухвале вираження на його обличчі.
Вона не боялася хлопця, але його самовпевненість страшенно дратувала. Він вважав, що може глузувати з неї? Вона цього не потерпить!
Як би Друїсса не намагалася приховати свою злість, він, мабуть, це помітив, бо раптом залився сміхом, таким гучним, що, здавалося, зараз почнеться землетрус.
— Знаєш, тепер ти геть уся червона! Цей колір дуже пасує до твоїх різнокольорових очей, — все ще сміючись, сказав він.
Зібравшись із думками, дівчина нарешті відповіла. Вона не збиралася слухати, як якийсь невидимий шмаркач глузує з неї.
— Це називається гетерохромія, а ти — дурнувате, нечемне хлопчисько. Хто ти взагалі такий?
Хлопець подивився на неї з ледь удаваним здивуванням, але веселощі з його обличчя не зникли.
— Примара, дух… Як нас там ще люблять називати? Але ти, кучеряшко, можеш називати мене просто Варган. Або ж Варгандор Астраліс — до ваших послуг, — з усмішкою промовив він.
— Мене звати Друїсса. І не називай мене так. Ми не друзі, щоб ти так до мене звертався.
— Але ж ми просто можемо ними стати, кучеряшко, — його усмішка стала ще ширшою.
— Я так не думаю. Вже дуже скоро я буду далеко звідси.
— І де ж це?
— У своєму світі. У світі людей.
Здається, ці слова вразили його, бо на мить веселий вогник у його очах згас, поступившись місцем глибоким роздумам. Але довго залишатися в такому не властивому йому стані він не зміг, і вже за хвилину на його обличчі знову заграла пустотлива усмішка, і він знову звернув на неї увагу.
— То ти в нас виходить людина, кучеряшко. Вся ця ситуація стає цікавішою з кожною хвилиною.
— Нічого тут цікавого немає. Краще б розповів, як мені звідси вибратися.
Варган на кілька секунд замислився, а потім кивнув.
— Добре, а що ти даси мені натомість?
Друїсса закотила очі. Усе повторювалося.
— У цьому світі хтось може просто допомогти без вимагання чогось натомість?
Відповіддю їй було лише усміхнене обличчя хлопця.
— То чого ти хочеш?
— Святі Духи, як грубо. Дівчинко, тебе взагалі манерам вчили?
— Якщо ви так вважаєте, то, мабуть, ні, ваша Високість.
Від її слів Варган весело реготнув.
— О, не треба, кучеряшко, ми ж із тобою наодинці. Можеш відкинути ці почесті. Тут, удвох з тобою, я на деякий час зрікаюся титулу принца.
Договоривши, він підморгнув їй.
Він їй підморгнув. Божечки.
Друїсса дуже сподівалася, що її руде волосся приховувало червоні від сорому вуха. Але швидко оклигавши, вона перепитала:
— То ти все ж таки принц?
— Взагалі-то так. Я думав, що це видно по моєму вишуканому вбранні.
Від того, як вона закотила очі, хлопець розсміявся.
— Але я принц іншого королівства, не цього.
Він уважно подивився на неї й, помовчавши трохи, продовжив:
— Тож, що ж я хочу натомість?
Він на секунду задумався, а потім відповів:
— Я скажу тобі три факти про себе, два з яких будуть правдиві, а один — ні. Ти повинна вгадати, де я збрехав.
Гра здалася Друїссі не надто складною, тож, не маючи іншого вибору, вона кивнула.
— Починай, Варгане.
— Тож перший факт: насправді я напів дух і можу перебувати в тілі людини, якщо того забажаю.
Пауза
— У своїй сім’ї я єдина дитина, і останнє – я тісно зв’язаний з королівською сім’єю Дріалісу.
Усе це здавалося правдою, мабуть, це буде не так легко, як вона думала. Але потрібно було зважити всі «за» й «проти». Тому, відвернувшись від хлопця, вона почала мізкувати.
До першого факту у неї вже був один аргумент. Хлопець не витав над землею, а міцно стояв на своїх двох, хоч цей варіант не був надто переконливим, але чуття підказувало, що це була правильна відповідь. До другого ж було ніяк підібратися – вона не знала про хлопця нічого, що бодай трохи натякало б на таку інформацію. Але він цим і хотів виграти, сказавши щось буденне, адже, мабуть, у кожного є братик або сестричка. Проте він виглядав як єдина дитина в сім’ї, вона могла судити по собі. Третій факт, мабуть, був найпростішим – вона знала, що це правда, тому що на його руці виблискував перстень із фіолетовим каменем, який він так яро намагався приховати.
— Ти збрехав про друге, я права? — запитала вона.
Здається, її навички дедукції його не здивували, але він був потішений тим, що вона все-таки виграла.
— Так, ти молодець, кучеряшко, я справді тільки напів дух, а в своїй сім’ї саме я займаю роль спадкоємця.
Вже за секунду він постав перед нею у тілі людини. Скільки б вона не чекала, далі Варгандор говорити не збирався, але її це не влаштовувало.
— Тоді що тебе зв’язує з королівською сім’єю?
Мабуть, своїм питанням вона його не сильно здивувала.
— Шлюбний зв’язок із принцесою. Ми обіцяні один одному ще з малку, але, думаю, ти знаєш трагедію Дріалісу.
Після цих слів вона почала дивитися на Варгана по-іншому. Хоч він її і дратував, як хлопець, він їй подобався. Не втримавшись від пориву, Ру обійняла його, не сподіваючись на відповідь. Але вже через секунду Варган обійняв її у відповідь. Її зріст не дозволяв як слід його обійняти, тому, обвивши руки навколо її стану, він трохи підняв її над землею. Мабуть, вони виглядали кумедно, бо її ноги на добрих двадцять сантиметрів відірвалися від землі й мимоволі звисали, наче бурульки. Але момент став ще більш відвертим, коли хлопець зарився головою між її плечем і шиєю та спокійно дихав. Мабуть, це був найкращий момент у її житті. І не розкажеш ж нікому, що тебе тримав в обіймах дух.
Трясця.
Простоявши так ще кілька хвилин, вони нарешті відірвалися один від одного. В обох обличчя горіло червоним рум’янцем, але це нікого не бентежило. Зібравшись із духом, вона ступила крок у хащу.
— То ти мене виведеш звідси?
Довго чекати не довелося. Хоч тут усі й хотіли щось в замін на допомогу, своє слово вони виконували. Тож, підійшовши до неї, спочатку він поклав їй за вухо темно-фіолетову квітку, що переслідувала її по п’ятах, а потім вклонився і повів рукою, натякаючи, щоб вона йшла вперед.
— Дами вперед, кучеряшко.
Насправді це звучало так, наче він хотів, щоб вона знову загубилася, але він швидко наздогнав і порівнявся з нею. На превеликий жаль, з того моменту його рот не закривався. Стільки запитань вона не чула ніколи, але, мабуть, у Дріалісі можливо все. Тому вона намагалася відповідати на них одне за одним, залишивши нерозкритим тільки питання про те, чи є в неї хлопець. Рано було йому про це знати.
Це вже був другий раз, коли вона виплутувалася з лабіринтів природи, і жодного разу не вибралася сама. Треба було це виправляти.
Вийшовши з Долини Примар, Ру одразу побачила Елору, яка тупцювала на місці. Мабуть, німфа переживала, що вона загубилася вщент. Але більше за все бентежило те, що подруга навіть не намагалася її відшукати – так, наче знала, що Ру вибереться сама. Хоч так воно і було, але все ж це трохи насторожувало.
Побачивши їх, Елора підбігла. Її сукня гойдалася, а вранішнє сонце відбивалося яскравими променями від блідої шкіри.
— Слава Прадавньому Лісу, Ру, з тобою все добре! Як же я злякалася! Ми йшли разом, усе було гаразд, але я почула тихе завивання духів. Хотіла вже сказати тобі, щоб не звертала уваги, а ти вже зникла… — на секунду вона затнулася, розглядаючи Варгана, який стояв поряд. — Ти?..
Німфа трохи виструнчилася, напруження навколо зросло. Тому Ру спробувала врятувати ситуацію, втрутившись у розмову.
— Хоч я бачу, що ви вже знайомі, давайте я вас представлю. Це Варган, напів дух, саме він і вивів мене з долини, — вона повернулася до хлопця. — Варгане, це Елора, водяна німфа.
Елора спочатку глянула на Ру, а потім знову перевела погляд на хлопця. Кілька секунд вони мовчки дивилися одне одному в очі, не відводячи поглядів. Обличчя обох залишалися насупленими. Ру навіть здалося, що вони вели діалог подумки, приховуючи це від неї.
Нарешті Елора кивнула й знову подивилася на Ру.
— Добре, я рада, що з тобою все гаразд. І мені дуже прикро, що не змогла тебе знайти… Але було відчуття, наче ти просто розчинилася у повітрі. Сподіваюся, ти не тримаєш на мене зла.
Вона й справді не злилася. Навіть навпаки — була рада, що все сталося саме так, адже це дозволило їй зустріти Варгана. Тому просто кивнула.
— Усе добре. Мені навіть сподобалася ця маленька пригода, — сказала вона, дивлячись на хлопця, який стояв поряд.
Елора зрозуміла, що їм потрібна хвилька наодинці, тому відійшла на кілька кроків убік.
— Я буду тебе чекати, — лише й мовила вона.
Ру знову повернулася до Варгана.
— Тож тут наші шляхи розходяться… — на її обличчі промайнула тінь смутку, але вона спробувала швидко приховати її.
Мабуть, не надто вдало.
— Не сумуй за мною, кучеряшко, — він простягнув руку до безіменного пальця, зняв із нього перстень і розкрив долоню, простягаючи його їй.
Серце її гупало настільки сильно, що, здавалося, його чув увесь Дріаліс. Але Ру було байдуже.
— Коли я тобі знадоблюся, просто затисни його в долоні, — він показав, як це робити. – Ось так. І я знатиму, де ти, тож зможу прийти на допомогу. Або ж, якщо ти будеш удома, у світі людей, коли тобі буде сумно чи нічого робити — просто зроби це, і я прийду до тебе, хоч де б ти не була.
Очі її сяяли. Кілька разів кивнувши, Ру затиснула кулачки, відчуваючи тепло каменю. Вона була рада, що її не підвів хоча б власний голос.
— Я неодмінно це зроблю.
Прощатися не хотілося, але цей момент настав. Їй потрібно було йти далі, як і Варгану.
— До зустрічі, панно Кучеряшко, — на його обличчі сяяла все та ж глузлива усмішка.
— До зустрічі, пане генераторе несмішних жартів, — відповіла вона.
Зробивши вигляд, що образилася, Ру помітила, як хлопець театрально приклав руку до серця.
— О, Милостиві Духи Лісу, ви вразили мене у саме серце, панно!
Випроставшись і востаннє всміхнувшись, він підморгнув їй, клацнув пальцями — і зник. Після нього залишилися лише легкий запах лісу, перстень і приємні спогади.
Постоявши ще кілька секунд, Ру зрештою покрокувала в бік Елори. Німфа вмостилася на великому камені посеред галявини, але, почувши її кроки, відразу підхопилася й підбігла.
— Як він тебе назвав? Кучеряшка? — з її вуст лагідною мелодією вилився сміх. — Можна і я тепер тебе так називатиму, Кучеряшкою?
— Навіть не смій про це згадувати! Я не хочу більше про це думати!
— Та не дуйся ти так, я жартую! Він красень, я розумію, що ти нічого не можеш із собою вдіяти.
Ру зловісно зиркнула на неї, і Елора нарешті вирішила притримати язика за зубами. Але Друїссу все ж бентежило одне питання.
— Звідки ви знаєте одне одного? — пильно дивлячись на подругу, Ру помітила, як та відвела погляд.
–– А ми й не знаємо один одного, – німфа трохи помовчала, а потім додала: –– Він же принц королівства, що межує з нашим. Як його можна не знати?
Різко розвернулася, і так само різко змінила тему.
–– Тож, щоб дістатися до мети, нам залишилося тільки переплисти річку, –– вона махнула рукою на довгу, широкоплинну річку. –– Але не бійся! Зі мною, німфою води, усе буде добре.
Зупинившись, вона повернула лице Ру до свого й пильно глянула їй в очі.
–– Але спочатку скажи… Як закохати в себе духа Долини Примар?
Очі Ру розширилися від подиву, а Елора знову розсміялася й побігла якнайдалі.
–– Ти тільки почекай! У школі на фізкультурі я була найшвидшою!
Її сміх відлунював по всій галявині.
–– Я не знаю, що таке «фізкультура», але повірю тобі на слово!
І все ж Елора мала повірити, коли Ру наздогнала її й повалила обох на вкриту квітами галявину.
Вони ще довго так борсалися на землі, навіть не підозрюючи, що за ними уважно стежили.
