... Запах дощу повільно заходив до майстерні Вадима. Аромат розпеченого металу, диму та якогось дивного "чоловічого" аромату (так писало справді на обгортці ароматизатора для авто, яке опинилося в майстерні за однієї причини, в автівці так штиняло ялинкою та кадилом що сидіти неможливо). А от аромат дощу, сирої землі та півоній які були на піку цвітіння здавався чоловікові найкращим. Хоч знайомі завжди дивувалися як коваль, той хто тягає кожен день по пару сотень кілограм заліза а в давній молодості тягав колоди старих дерев бо був лісорубом, потім будівельником.. може доглядати за квітами так ніжно та правильно що до нього ходили питатися що робити з квітами.
Вадим сам не знав чому так сталося, він ріс коло бабусі яка напевно і привила цю любов до квітів, а він став просто невільником ситуації. І ще квіти деколи здавалося самі казали що з ними робити.. як метал, він сам показує що робити але його треба вміти слухати. Бо не кожен зможе почути те як тріскотить метал, те як він скрипить та шкварчить...
А Вадим чув. Кожен раз чув.. Але не тільки метал та квіти а всіх, всіх хто приходив до нього зробити замовлення, хто прийшов просто поговорити з ним і з тими хто приходив виговоритися та попросити поради. Для всіх них трохи далі від дверей коло столу стояв дерев'яниі стілець застрелений чистою тряпочкою (він знав що правильно казати 'ганчірка' але не зраджував саме 'тряпочці' з дитинства)
Ця тряпочка колись була його футболкою, але тепер одна її частина була рушником для рук а друга більш гарніша берегла чистий стілець для гостів.
Чоловік лиш поклав молота та відставив заготовку на бік щоб трохи остигла він підійшов до він та нахилившись висунув голову на вулиці щоб вдихнути прохолодного повітря яке кардинально відрізнялося від повітря коло вогню та ковадла.
Потягнув велику та шорстку долоню до кишені за цигаркою згадав що руки далі брудні, тому буркнувши щось нерозбірливе під ніс підійшов до стелажа де саме висіла його тряпочка для рук, але перед цим скинув з себе шкіряний фартух який прилип до шкіри та дратував ще гірше від черг в аптеці чи банку.
Не встиг добре витерти руки як помітив що хтось швидко пензелює до його майстерні по доріжці. Неочікуваного гостя видав хлюпіт калабань під ногами та тиха лайка на болото та погоду.
Вадим повернувся лицем до дверей та звів брови до купи. Ніхто не дзвонив що прийде.. а всі знали що він ненавидить появи без попередження, різні зміни та те що не входить в його розуміння 'добре'. Бути чесним він був схожим на великого бика якого змусили танцювати танго, він змирився але ненавидить зміни бо це нова загроза.
Мить і хтось загамселив до його дверей, він завмер бо стояв стояв в одних штанах (не тому що футболка яка стала матеріалом для його тряпочок була остання, навпаки в його домі в нього було купа сорочок, футболок та одягу бо любив він одягатися за модою й зручно, але майстерня для нього місце сакральне.. і спекотне тому зазвичай там ходив без верхнього одягу вже не боячись що обпечеться, навіть якщо якась іскра і полетить на нього то це лоскіт а не біль).
І як на зло ніде не бачив свого светру в якому прийшов. А стукіт в двері лиш посилився.
Ручка дверей опустилася в низ, Вадим схопив фартух та прикрився моментально. Хтось дуже наглий заліз в його світ і не соромиться навіть творити таке.
-Доброго здоров'я! Чим ви образили духів вашого лісу?
Спиталася постать жіночим голосом, поки що Вадим бачив лиш жовтий плащ, парасольку з хмаринками та чоботи з грубою підошвою але на чорній шкірі були намальовані білі лілії. З усього капали краплинки води.
Але її голос не змусив його зморщити чоло від роздратування. Навпаки брови що досягли потилиці від подиву опинилися на своєму місці але очі з цікавістю шукали зачіпку хто вона така.
-Ох ну ви і сховалися в своїй майстерні! Чого ж так далеко від цивілізації та людей?
Весело сказала вона та зачинивши двері нарешті підвела лице до нього. Її карі очі одразу подивилися в його.
Вадим затамував подих та притиснув фартух до себе. А вона лиш зкліпала очима.
-Ви що так ту штуку притискаєте до себе? Не бійтеся я не накинуся на вас який би ви красунчик не були. Я чоловіка не вперше бачу тому давайте поговоримо спокійно.. мені доречі вас Уляна порадила. Сказала що ви майстер на всі руки.
На її торохкотіння він лиш почервонів та видавив з себе тихе приглушене:
-Ох..
На це жінка знову подивилася на нього та схилила голову.
-Ви.. Німий? Ох.. Вибачте... вибачте я дуже грубо сказала. Уляна попереджувала що вам треба все занотовувати.. але не сказала що.. - жінка опустила голову та лиш тепер згадала про парасольку яку не склала.
-Ні! я аж ніяк не німий! - аж занадто голосно від безнадії на адекватну розмову вигукнув Вадим. А Через мить почервонів ще гірше коли помітив як вона здригнулася та подивилася на нього трохи налякано. - Я.. я не хотів так голосно.. просто ох.. вибачте. - він повів рукою по короткому волоссю в якому були острівці сивини. Але вирішив виправити ситуацію. - Я Вадим, ви.. напевно хотіли щось замовити?
Жінка підняла голову.
-Так.. і я Злата.
Запала тиша. Обоє не знали як тепер вилазити з цієї незручної тиші, тому Вадим мовчки спершу поклав фартух, підійшов забрав тряпочку зі стільчика поклавши її на ковадло, підійшов до жінки та повільно забрав її парасольку з рук та поклав збоку коло дверей.
-Сідайте.. я зараз прийду.
Він пішов взяв записник, ручку та чистий аркуш але очима шукав постійно свій светр.
-Ваш светр на столі.. тут коло мене.
Сказала Злата трохи сором'язливо як відчуваючи.
Він повернувся до столу так наче і не шукав светру, так наче не був готовий провалитися під землю від сорому. Поставивши все що треба на стіл спокійно натягнув на себе зелений светр відчуваючи як він липне до спини.
-Кхм.. дякую. - сухо відповів він але сам відчував що його вуха червоні як розпечене залізо. - Що саме ви хотіли замовити? - він клацнув ручкою та подивився на неї.
-Ви зможете зробити підставку для ножів в вигляді букету квітів та ножі?
Вадим підняв очі та дивиться на неї як на восьме чудо світу бо в нього давно не було такого творчого замовлення.
-Я.. я можу. Які десь розміри та терміни?
-Розміри.. десь 30 на 40 і термін 3 місяці, коли буде зручно зробите мені не терміново.
Після того як замовлення було прийняте, деталі уточнені між ними знову за лягла тиша яку вони обоє хотіли порушити але не наважувався ніхто. Вадим шукав очима за що зачепитися і тоді помітив знову білі лілії на її взутті.
-А де ви такі чобітки знайшли? Щось я ніде таких не бачив в інтернеті.
Злата підняла на нього очі та посміхнулася.
-Їх ви й не могли ніде побачити. Я сама їх розписала, займаюся розписом по шкірі.
-Дуже тонка робота.. Справді гарна. - Чоловік не вільно подивився на свої руки - А мої граблі створені лиш для металу та землі.
-Справді? - хмикнула жінка опускаючи очі теж на велику долоню на столі. - Мені здається ви навіть не пробували тому так кажете, і ще здається що ви тримали пензлики ще в школі і то так в класі п'ятому.
Завмерши Давид мить тупо дивився на неї. Перша хто сказав що це правда, перша хто говорить з ним якось так.. як ніхто інший не міг і зараз це його лякало.
-Кхм.. в якісь мірі ви праві, але я малюю металом, тому якось так. І я тут згадав до мене от-от має прийти друг, тому якшо в вас немає більше питань прошу вас. - Вадим показав рукою на двері.
Злата поспішно встала та взявши свою парасольку як ключ до звільнення кинула через плече:
-Допобачення.. але спробуйте малювати на скляних кульках, зрозумієте... Багато чого зрозумієте.
Двері за нею зачинилися тихо так наче вона боялася налякати вогонь що дотепер палав. Через мить почувся знову хлюпіт калабань.
Все що лишилося після неї це болото на підлозі, мокрі плямки на дерев'яній підлозі яка здається навіть скрипіла в іншому ритмі та слова що витали в помітні як і жаринки.
Вона сама як жаринка. На мить показалася та зникла.
Коли він спробував повернутися до роботи якої в нього було багато бо один з крутеликів замовив підставку для бочки з вином. З грибочками, мохом, пнем та різною живністю як равлики, комашки та їжачки і все вручну. Головна умова роботи за яку сам Вадим отримає таку суму грошей що стане на пару місяців життя без задньої думки та на велику закупку матеріалу та оформлення нової ділянки для квітів.
Але перед цим ще треба дуже багато настукатися молотом та нагріти желізо. Для нього з цим замовленням роботи на місяць, для когось іншого на два.. а от замовлення цієї жаринки зайняло б не більше тижня.
Вадим кинув тяжкий погляд на папірець де був її номер телефону та тихо до себе прошепотів :
-Таланику, талан-нику.. Ну і що? - Фиркнув та зняв з себе светр знову. - Тепер мусиш робити так щоб ця жаринка тобі добре не обпекла одне місце.. Чоловіка вона не вперше бачить.. Та й я жінку не вперше, але така реакція на неї якась.. дика. Став як суслик серед капусти і всьо..
Довго ще він висловлював свої думки в голос. Навіть коли вже доробляв останній по його розрахункам грибочок.
Так пройшов тиждень. Композиція для того замовника майже був готовий а от на замовлення Злати з'являлися лиш нові деталі. То там ніж буде зручніше брати, а там можна поставити штуку щоб заточуввти ножі. То квітка якась не така.. І тут в букеті почали з'являтися лілії і в цю мить він зрозумів що більше всидіти в майстерні не може.
Він пересадив квіти в інше місце, викопав нову клумбу, зробив генеральне прибирання вдома та майстерні, почистив всі інструменти. Але нічого не приносило спокою, бо коли він дивився на свої руки то згадував про кульки, фарбу та жаринку.. яка збила його з пантелику.
Субота, обід сонце світило як літом. Коло його вікна далі цвіли півонії. Солодко-п'янкий аромат насичував все навколо, навіть здавалося що вогонь та залізо пахло ніжно. Але навіть ці деталі не рятували Вадима від відсутності бажання щось робити..
І тепер він розумів що це почуття було і раніше, він відчував його вранці коли прокидався та не хотів когось бачити, ввечері коли від звуку дзвінка на телефоні він кривився, від купи посуду що залишалася немитою 'на завтра' яке часто тривало і пару днів.
В одну мить він сів на свою чисту тряпочку де сиділа Злата та сховавши лице в долонях відчув як болить кожен м'яз, яка важка голова і як дрижать руки які впевнено тримали молота.
Де до цього був вогонь залишилися лиш жаринки, це не діло одного дня.. Це здається його життя вигоріло. Воно потребувало нових полін щоб мати за що горіти.
Чоловік мовчки підірвався з стільця, натягнув футболку та вилетів з майстерні. Поки ішов по доріжці де вже не було калабань та знову згадував її. Сівши в авто перше що він написав в гуглі 'Де можна купити прозорі кульки? ' а через пару хвилин виявив що є лиш одна крамниця що продає їх в їхньому місті.
Ще через мить він по карті з GPS їхав до крамниці по кульки, фарби та пензлі. Йому потрібні нові дрова.
Припаркувавшись коло крамниці та вийшовши з авто він навіть уваги не звернув на шум навколо. А він постійно його напружував.
Дзвіночок коло дверей задзенькав сповіщаючи всіх в крамниці що хтось зайшов.
Панянка що стояла за касою не на жарт здивувалася коли побачила такого покупця. Бо в тепер Вадим виглядав як 'бандит звичайний' щетина, коротке волосся, весь в чорному тільки балаклава не стає.
-Добрий день, де в вас стоять скляні прозорі кульки? Акулові фарби та пензлики, штучні. - Він перерахував їй список з впевненим лицем не підозрюючи що читаючи поспіхом що треба він трохи наплутав.
-Пані Влада, йому треба акриловиї фарб та звичайні пензлики, бажано набір з 15 різних. - почувся за його спиною знайомий голос, це була Злата.
Вадим спершу опустив голову щоб перевірити точно що треба але почав бурчати
-Які ще акрилові? Там точно писало акулові.. я ж читав.. - та як тільки побачив що в телефоні писало 'акрилові фарби' почервонів а коли підвів очі догори і побачив знайоме зухвале лице з карими очима та посмішку жаринку почервонів ще гірше. - Доброго дня пані Злата.
- І вам не хворіти пане Вадим. Що вирішили скористатися порадою все ж?
-Я?.. Та.. -він хотів щось придумати щоб знову втекти але зрозумів що немає куди і що сенс тікати як що і так не вийде. Тому лиш видихнув - Так.
-Ходімо я вам покажу що де стоїть.. а то ще знайдете собі акулових фарб.
Через пару хвилин вони вже стояли коло стелажів. Злата розповідала йому про фарби, які краще, які гірше а він стояв мовчав, слухав та тримав упаковку з кульками де було 50 штук (вона спершу пропонували лиш 5 брати, але в нього був аргумент що йому треба інтенсивної терапії) як найбільший скарб в житті.
- Ось ці дуже прозорі.. А ось ці взагалі не відмиваються від рук.
-Злата.. - Вадим перебив її та подивився їй в очі забувши про культуру - Навчиш мене малювати? Не так як ти.. я так не зможу. Але будь-ласка.. Я тебе навчу грибочки робити.
Злата на мить завмерла та мовчки кліпала очима та аж через хвилину сказала :
-Грибочки?.. З металу кувати?
-Так.. Я потримаю молот щоб було легше.. але.. - в нього ком в горлі далі казати не може, його внутрішній кабанчик душить його.
Злата лиш кивнула головою та почервонівши почала читати склад фарби яку рахувала найкращою тоді мовчки тикнула йому в руки набір фарби.
-Ідемо.. нам ще пензликів треба. - Та побачивши що Вадим не реагує і в його голові ще вариться інформація вона довго не думаючи взяла його за палець - Пішли, а то твоя терапія почнеться через рік.. а тобі і від малювання буде жарко?
Вона пожартувала але від її нагадування він почервонів та чемно пішов за нею як велика дитина.
-Надіюся що ні.. але вже як вийде. - його рука акуратно обвила її долоню.
