Одного разу я зустрів свого давнього друга на зворотному шляху додому й запитав у нього:
— Де твоє щастя?
Він відповів мені:
— Моє щастя — в пориві вітру, у сяйві зірок на небі, у польоті метелика. Моє щастя — в ароматі вранішньої вологи й у непрохідності густого туману. Моє щастя — у співі птахів і в радості людській.
Він усміхався так широко й так щиро, що мені самому захотілося усміхнутися йому у відповідь.
Через кілька років ми знову зустрілися на тій самій дорозі. Старий тягнув на своєму горбі величезний мішок із рисом. Він мав дуже змучений вигляд. Я бачив, як йому важко, тому підійшов до нього й запитав:
— У чому тепер твоє щастя?
Він відповів мені:
— Моє щастя — донести б цей мішок додому. Але думаю, якщо донесу, то треба ще врожай зібрати. А як зберу, то зможу продати якусь частину й заробити хоч якусь копійчину. А як отримаю копійку, то куплю собі нові сани — ось моє щастя.
Та коли старий зняв мішок зі спини й випростався, я побачив велику глибу, що була прив’язана до його грудей мотузкою. Я запитав його:
— Хіба тобі не важко жити з такою камінюкою на душі?
Він спочатку глянув на мене, а потім на свій мішок і розсміявся:
— Та що тут, тільки б донести до хати — а жити-то чого?
І я зрозумів, що він навіть не помічає каменя, прив'язаного до себе.
— То давай я хоч допоможу тобі донести мішок додому — разом легше буде, — запропонував я.
— Ні, — відповів старий, — я сам упораюсь. Та й піду вже — справ по горло.
Він знову закинув мішок собі на спину й закульгав дорогою. І я зрозумів, що в ту саму мить мій друг став мені чужим, а страх за його камінь опанував мною.
Так я йшов дорогою й побачив караван, що перевозив продукти. Один чоловік підбіг до мене й запитав:
— Ти що, без мішка? Ось тобі мішок, тільки спершу прив’яжу тобі до грудей глибу — так буде легше тримати баланс і не впадеш.
Після цих слів він кинув мені на спину важкість, і я відчув, як згорбився так, що був обличчям майже біля землі.
— А що ти думав? Тут, хто не працює — той не виживає. Тож іди й думай про мішок, чи про глибу, чи про все одразу — як тобі краще.
Я ледве переставляв ноги, намагаючись не впасти. Можливо, мої думки були помилкові, але я весь час думав про старого й сподівався, що він таки купить собі сани, аби взимку катати на них своїх маленьких онуків.
І саме в цій надії я знаходив своє щастя.
