Яскраве світло, що йшло від COROT-7b, більше не було просто видовищем. Воно стало лячним нагадуванням, пульсуючим вогнем, який обпалював не очі, а саму свідомість. Ерік відчував, як його шкіра покривається мурашками, коли він спостерігав за своїм напарником.
Маркус стояв нерухомо, його погляд був прикутий до ілюмінатора. Зазвичай він був незворушний, мов крига, але зараз лід тріщав. Рука, стиснута в кулак, повільно, майже непомітно, поповзла до грудей. На мить Еріку здалося, що він бачить не Маркуса, а кам’яну статую, в якій застиг біль тисячоліть.
— Ми входимо в зону атмосфери. Потрібен підтверджуючий код для перевірки цілісності корпусу, Маркусе, — Ерік намагався звучати професійно, але його голос тремтів.
Відповіді не було. Маркус не рухався.
Ерік підійшов ближче, поклавши руку на плече товаришеві. Під його пальцями напружені м’язи здавалися металевими.
— Маркусе, ти чуєш мене? З тобою все гаразд? Планета… вона на тебе так діє?
Маркус нарешті поворухнувся. Його погляд повернувся до Еріка, але був порожнім і далеким, ніби щойно прибув з іншого виміру.
— Це не планета. Це цвинтар. Найбільший цвинтар, який я бачив, — його голос був тихим, як шепіт, що ледве прорізався крізь шум систем.
Ерік відчув, як холодна логіка його марсіанської «сітки» дала збій.
— Що ти маєш на увазі, Маркусе? Це ж просто розпечена скеля. Там немає…
— Це і є Ностурі, — Маркус перервав його, вимовивши назву своєї рідної планети з такою гіркотою, що Еріку здалося, що він вдихає попіл. — Вона пам’ятає. Вона пам’ятає вогонь.
Маркус відійшов від вікна, присів на підлогу, спершись спиною об холодну металеву стіну. Він нарешті зняв свою безрукавку — жест, якого Ерік раніше не бачив. На його плечі, біля ключиці, був шрам — нерівний, схожий на обгорілий, але не від опіку, а скоріше на застиглу гілку дерева.
— Я не архітектор, Еріку. Але я пам’ятаю, як будували на Ностурі, — він подивився на свій шрам. — Наші міста були живі. Вони зростали, як організми. Центральна площа — це було Серце. Від неї відходили вулиці-артерії, що дихали життям, як ти і казав. Навіть стіни будинків були не металом, а матеріалом, що світився теплим біолюмінесцентним світлом. Ми жили у світі, який пульсував разом із нами.
Ерік сидів навпроти, слухаючи цю сповідь, що ламала його уявлення про тихого колегу.
— І що сталося? Метеорит? Війна?
— Легіон Гефеста, — прошипів Маркус, і ім’я ворога стало вагомим, важким, як розплавлений метал. — Вони вірять у Порядок і Систему. Їхній порядок — це прямі кути, тотальна симетрія, знищення всього органічного. Вони бачать життя як хаос, який потрібно розрізати на квадрати і помістити під ковпак. Наш світ, який дихав і ріс, був для них образою.
Ерік відчув неприємний холод. «Системність як виживання», — це було його кредо.
— Вони не бомбардували нас. Вони тераформували. Вони скинули пристрої, які швидко перетворили нашу атмосферу на отруйний газ. Ґрунт — на розпечений шлак. Вони навмисно вбили нашу планету, перетворивши її на те, що ти бачиш зараз — червоно-сіру, обвуглену попелину. Вони назвали це Очищенням.
Маркус підвівся, його очі були червоні, але вже не порожні, а сповнені люті.
— Я бачив, як місто, наше Серце, перестало світитися. Як зупинився його пульс. Я був на одному з останніх кораблів. Ми були кров'ю, що тікала з рани. Ми шукали новий дім, щоб знову почати будувати… жити.
Він кивнув у бік ілюмінатора, де COROT-7b палала, як вуглина.
— Ось чому я тут. Це не просто місія до планети. Це випробувальний полігон Легіону Гефеста. Вони вбили цей світ мільйони років тому, відпрацьовуючи технологію, яку застосували на Ностурі. Вони наче підтримують цей пульс смерті, щоб ніхто не забув, що буває з тими, хто відмовляється від їхньої сітки.
Ерік нарешті зрозумів. Маркус не просто член екіпажу — він пам’ять, яка рухається крізь космос. І тепер вони були не просто на межі невідомого, а на порозі війни, сліди якої сягали мільйонів років.
— Ми маємо летіти, Маркусе, — сказав Ерік, його марсіанська логіка прокинулася. — Якщо це цвинтар, і вони його використовували як полігон, тут можуть бути їхні сліди.
Маркус посміхнувся — це була вже не тепла усмішка жарту, а гостра, холодна рішучість.
— Ти правий. Якби паливо в нашому "Павуку" застигло, ми б загинули. Але зараз наш пульс прискорюється. Нам потрібно знайти ці сліди. До того, як вони знайдуть нас.
