Волошка - надія на кохання
Існує старовинне повір’я: якщо юнак не закоханий, то повинен причепити квітку волошки собі на одяг. Якщо волошка швидко зів'яне, тоді його кохання не близько, а якщо протримається — то кохання близько і, можливо, саме під його носом!
Чувся голос якоїсь панянки по радіо. Ввімкнув його, щоб не було так паскудно сидіти в тиші. Дим від цигарки повільно закручувався в дивні завитки, йшов угору, а потім тікав у відчинене вікно. За межами цих стін життя йшло далі. Велике місто — це механізм без кнопки «стоп». Постійний рух та галас. За це я його й любив: там можна забути про спокій, а значить, і зайві думки не лізли в голову. Та сьогодні такий день, що навіть роботи на дім, яку я завжди брав на вихідні, просто немає. Я встиг переробити всю роботу у власній друкарні.
Я тихо хмикнув.Дивно, як люди в таке вірять. Це ж просто квітка, бур'ян, у якійсь мірі. А тут їй довіряти своє кохання. Та хтось і по книгах гадає, і на карти кидає, ще ті камінці теж... Ніколи не вірив у це. Не знаю, що б зі мною могло статися, але...
«...Сьогодні в центрі міста відбувається фестиваль! Фантастичний фестиваль! Книги, мистецтво, старовина та навіть магія з серця Карпат і не тільки!» — радісно та збуджено сказав ще якийсь жіночий голос.
...Чому б не спробувати? Й так робити нічого.
Я затиснув пальцями недопалок. Шкіра груба від різьбярства — це моє хобі, яке допомагало мені заспокоюватися після дурних людей. Зазвичай говорять, що в кожного директора в шафі має бути фляга з віскі чи тим же коньяком, але в мене — навпаки. Набір різців та парочка скальпелів, а в шафі завжди лежать шматки дерева. Так і з'являлися на світ мої творіння, які навіть не було кому показати. Хіба що на цвинтар нести — показувати тим, кому міг би.
«Так, ведмедю... Збирай свій зад та іди кудись... бо два дні бути в чотирьох стінах — це занадто».
Сказав я сам собі, встаючи зі шкіряного дивана в напрямку спальні, де була шафа з одягом. Бо в одних сірих боксерах я нікуди, звичайно, не піду — вже не настільки мені пофіг на людей.
За пару хвилин на вулицю вийшов не ведмідь у трусах, а звичайний Світозар, якого всі звикли бачити. Добре, що в нашому часі необов'язково ходити в костюмах та камізельках. Хоч у мене й поважний вік (на мою думку, бо навколишні товкли, що я ще молодий), я любив так званий молодіжний стиль. Кросівки чорні — щоб бруду менше видно, штани вільні та світлі, кольору якоїсь молочної бурди, шкіряний пасок і чорна футболка з коротким рукавом — так що татуювання (помилки юнацтва) на двох руках та шиї було добре видно.
Сам дивувався,що тоді мене понесло на таке, але й знищувати цей шмат моєї історії я не хотів. Але в цьому є плюс: мої розміри, незадоволена міна на обличчі, шрами та татуювання працювали на мене. Мене боялися та уникали ті, хто не розумів, що кількість малюнків на шкірі чи рубців не робить мене монстром.
Але навіть попри це місцеві бабуськи (ці спецагенти СБУ є всюди, навіть там, де вночі без біти не варто виходити; ці паняночки почувають себе королевами, бо кожен знає, що якщо дружиш з бабою-пліткаркою, в тебе золоте алібі та репутація) обожнювали мене та шукали мені пару. На щастя, у них це не виходило, але вони не здавалися.
Щойно я вийшов з під'їзду, як мене помітила пані Офелія — баба з кримінальним минулим (у свої роки незаконно гнала горілку, робила настоянки та деколи витягала зі свого крединсу те, що ніколи не очікуєш побачити в жінки з рожевим бантиком на кардигані).
— Доброго дня, Світозаре! — весело защебетала вона, перебираючи в руках букетик тих самих волошок. Цей бур'ян мене сьогодні переслідує. Та пані Офелія придивилася до моєї футболки. — А чого ти знову в непрасованому?
— То тепер так модно, пані Офелія.
— Тобі лиш би мода! — цокнула язиком вона. — Знайди собі дівчину — і будеш мати марш-кидки по магазинах та бутіках. — Посміхнулася вона, і її павутинка зморшок затанцювала на обличчі.
— Ага! Тут спробуй знайти. Ви ж знаєте, такі антикваріати, як я, хочуть уже спокою, а не екстриму на шпильках.
— То тобі треба копняка під одне місце, або ін'єкцію Купідона в те місце, на якому сидиш.
Мої щоки під щетиною почервоніли. Завжди дивувався, як їм не соромно так говорити, хоч сам помічав, що деколи випалює таке, що соромно було б і моїм бабакам.
— В мене на тому місці груба шкіра, Купідон стрілу поломить і піде плакатися Аполлону. А потім ще й проблеми купа з грецькими богами... Це ж не наші, що за вином посиділи — і все порішали. Це ж цаци такі — куди нам! — жартував я та посміхався, і бачив, як пані Офелія стримує сміх.
— Боже! Ну так, то як не Купідон, то йди до наших. А поки що тримай волошку і заклади за вухо. Я по радіо чула — від головного болю помагає, — вона хитро посміхнулася, думаючи, що я, як завжди, радіо не слухав.
Беру, ніби ні в чому не бувало, квітку та закладаю за вухо.
— Від болю? Ну... То добре, то якраз магнітні бурі в нас... Я пішов, у мене справи сьогодні.
Я пішов пішки, нехай моя гуділка на колесах відпочине, а мої ноги давно не мали гідної прогулянки. Поки йшов, не раз ловив на собі погляди — дивно, коли такий громило тримає за вухом блакитну волохату квіточку.
Коли отримував чергову чернетку з розряду жіночий роман, де макака два метри з гаком, весь у татуюваннях і з репутацією останнього покидька, стає коло героїні бабиною кицею... Мене дивувало, що в реальності, коли бачать таку макаку, як у книжці, чомусь «вау»-ефекту нема — лише страх або огида.
Але мене це вже не цікавило. Крок за кроком я наближався до своєї цілі. І з кожним кроком я чув гучну музику — справжню та живую. А це... дивно для такого міста, як наше. Чомусь, коли я почув знайому мелодію сороміцької коломийки (був пару разів у тому чудовому місті по справах і мав можливість побувати на фестивалі писанкарства, там я і почув такі чудові пісні), я аж почервонів, бо знав текст... Таке важко забути.
Через пару хвилин я опинився в вирії людей. Усі майже у вишиванках, у народному, а я... виглядав як невідомо хто. Але тут... на мене не дивилися зі страхом та огидою.
Здалеку побачив одного діда — він сидів на стільчику, а навколо нього були різні дерев'яні вироби. Серед них — гарна скринька, у ній було б добре зберігати нитки та голки (я вмію шити, як казала моя мама: «Хоч не носки з трусами зашиєш, та писка комусь зашиєш...» Але бути чесним — це потрібна штука, дотепер не допетрю, чому в школі нас цього не вчили). А ще в нього була гарна хлібниця — щоб хліб не сох.
Поки думав, перед моїм носом хтось з усієї швидкості пронісся. Як би це смішно не звучало, але я справді налякався.
І в цю ж мить я задався питанням:чого це я так почав свою берлогу облагороджувати? Мої нитки, як стояли в кульочку, так і далі постоять. А хліб... Він у мене стоїть у холодильнику, а потім відправляється в тостер. Він не встигає сохнути.
Я подався далі, але все ж пішов до того дідугана, щоб подивитися на інші його роботи. Він у той час говорив з іншим чоловіком, що дерево погано ріжеться й кришиться. Я не втримався й сказав:
— Я, звісно, перепрошую, але сила або гострість інструменту мало на що впливає... Важливий кут та правильний рух. І спробуйте різьбити не зранку, а вночі. Тоді вологість краща, і дерево слухняніше.
Двоє чоловіків дивляться на мене мовчки, і тоді той, що сидів на стільчику, каже з явною повагою:
— Так ти, хлопче, один із майстрів?
Я підвів очі від однієї з його робіт.
— Та ні... Я самоук, але щось трохи знаю.
Наша розмова затягнулася. Пан Олекса (так звали різьбляра) пообіцяв, що нам десь треба посидіти разом, поділитися досвідом. Тому, коли я йшов від нього, у моїй кишені опинився папірець із його номером.
Я далі пішов роздивлятися все довкола, примітив панянку з вишитими сорочками. Підійшов ближче до неї — як знов під моїм носом хтось пролетів, лиш звук коліщат об бруківку було чути... Але хто буде на роликах ганяти по такому місці? Хіба що хтось божевільний.
— Доброго здоров'я! Ви по що? — перша сказала до мене панянка, яка тримала на руці якраз гарні вишиті сорочки, поки я здивовано дивився в бік, де зник мій купідон на роликах.
— Я хотів подивитися собі сорочку. Є в вас на таку раму, як у мене? — я по-дурному посміхнувся. Панянка явно зрозуміла, що я ще в шоці.
— Є сорочки, та ще й багато! — радісно сказала вона. — Я вже думала, що в вас тут одні щиглики-хлопи є. Але бачу, що ні. Пішли, покажу... — Я спокійно пішов за жінкою, а вона продовжила: — І до речі, це тільки що попри вас не привид пролетів... Це наша Ксеня. Вона на роликах. Дівча на них як на крилах, тому й літає по фестивалю. Вона хоч і на карти кидає, там ще щось робить, але бажання подуркувати, купити собі якихось цяцьок та трав — більше.
Я лиш тихо хмикнув на це, дивлячись на тітоньку перед мною. Я розумів, що поняття дівча доволі цікаве — це могла бути й моя ровесниця, або вона з тієї касти, що ще до школи ходить та по вихідних шукає пригод.
Оксана (так звали панянку, що продавала вишиванки) показала мені штук із тридцять, що мені підходили. Я обрав собі пару — гарні та з орнаментами, які розливалися по тканині, як річки. Ручна робота та хороші матеріали. Але все ж вишиванка — це та річ, яку одягнув — і ти вже красунчик. Але коли приміряв сорочки, зрозумів, що волошка ще свіжа, як тільки зірвана. Мене це здивувало — я вже як мінімум дві години ходжу...
Щойно вийшов від пані Оксани з крафтовим пакетом (а всередині — візитівка, це якщо знадобиться ще вишиванка), знову під моїм носом пролетіла ця їхня Ксеня.
Я обернувся до пані Оксани.
— Перепрошую, а ця Ксеня... До неї як потрапити, щоб на карти вона кинула?
Жінка посміхнулася та швидко пояснила.
Я сам не розумів,чому так хочу потрапити на цей сеанс гуцульського спіритизму, але сьогодні день не для розуму... а для серця.
Поки дійшов та знайшов її акуратну хатинку для гадання (яка виглядала дуже навіть затишно), думав, що мене надули як останнього лоха.
Усередині був аромат бджолиного воску, лаванди та чогось такого, що я не знав. Хатинка мала лавку, яка скрипнула під мною, стіл і багато всього, а на столі — записка: «через 5 хвилин буду, запис зроблений о 12:55».
Подивившись на годинник, що стояв коло записки, зрозумів: Ксеня мала з'явитися з хвилини на хвилину. Я задивився на свічки, які освітлювали приміщення, як...
Позаду почувся скрип дверей та характерний стукіт коліщат роликів об дерев'яну підлогу.
Повернувшись,я побачив дівчину... Її чорне волосся, зібране колись у акуратну косу, тепер було розпатлане та стирчало в різні боки. Блакитні очі, що з цікавістю оцінили мене, обрамлені густими віями, а над ними — такі ж густі брови.
— Добрий день... Вибачте, я трохи затрималася, — вона посміхнулася, на її щоках заграли ямки. Тепер я помітив — у неї є ластовиння.
Моє серце завмерло. Я дивився на неї як на найбільше диво природи на роликах.
У горлі з'явився ком. Поки я приходив до тями, вона швидко зняла з себе розшитий кіптар та повісила його на спинку стільчика, де стояли її рюкзак та купа різних пакетів з чимось.
Сівши навпроти мене, вона подивилася в мої очі та з посмішкою сказала:
— Яка в вас гарна квіточка! Чиста, як ті, що на полі росли в моєму дитинстві.
Мої очі широко розкрилися. Я відкрив рота, але не мав що сказати. Щоки почали в мене багряніти з геометричною прогресією (або як там правильно)... Невільно опустив голову трохи набік та торкнувся волошки за вухом своїми грубими пальцями.
На мить настала тиша. Вона знову порушила її перша.
— Вибачте... Я не хотіла вас соромити. Просто... Я часто говорю, а потім думаю. Це погано, я знаю, але я нічого такого не мала на увазі, — слова побігли з її вуст, як горох з мішка. Я дивився на неї та відчув, що мені ще більше соромно.
— Стоп... — сказав я трохи різко й знітився від свого голосу, трохи згорбився, щоб виглядати меншим. — Вибачте... Але ви не маєте за що вибачатися. І... дякую. — Я помітив, як вона дивиться на мене трохи здивовано, і відчув, як мої щоки багряніють ще дужче. Дідько... Не дай бог, я виглядаю зараз як бабина киця. — Знаєте, а в вас дуже гарні коралі.
Дівчина на мить закліпала своїми очима та так само відповіла:
— Дякую... — прокашлявшись, додала: — То по що ви прийшли?
— Сам не знаю... Хотів побачити купідона на роликах. — Я кивнув головою в бік її роликів, які вона не знімала.
Ксеня на мить завмерла, а тоді зайшлася від сміху. Вона сміялася так заразно, що мої плечі почали невільно здригатися від придушеного сміху.
— Ну... Припустимо, купідон прилетів. А ви, напевно, пан Зевс? — вона грайливо посміхнулася.
Мої брови злетіли від такого порівняння.
— Я? Ой, ні... Я, знаєте, більш Аїд. Але, бути чесним, більше схиляюся до Перуна.
— Так? Тоді... це післясмак від громовиць? — Вона зиркнула на мої шрами та аж ніяк не боялася.
Вона не боялася. Вона бачила в мені не монстра... а бабину кицю.
— Та щось типу того. Не завжди все йде через правильне місце.
— Тоді... пане Перун, яким громом вас сюди занесло? І що мені з вами робити?
Я задумався і тоді сказав:
— У вас є руни, пані купідон?
Вона здивовано посміхнулася та витягла з-під стола мішечок.
— Звичайно, слов'янські навіть. Ось, тягніть камінчик.
Я вже мав шикарний план. Поки шубортався в мішечку, намацав теплий камінчик серед холодних. Його й витягнув і, дивлячись на золоту загагуліну на ньому, з лицем професіонала сказав:
— Як на мене, ця руна значить, що я запрошую вас на каву сьогодні... Ні, краще зараз.
Посміхнувшись кутиками губ, я подивився на неї. Вона хмикнула та подивилася на руну, потім так само витягла з мішечка ще одну та серйозно сказала:
— М-м... Моя руна погоджується. Тільки... зачекаєте на мене, пане громовик?
— Я чекав не один рік, так що пару хвилин для мене — пилинка буття. Складай стріли, купідон, і знімай ролики. Я застарий для польотів, а моя карета на ремонті.
