У ранньорадянський час, коли репресивний каток ще не розігнався на повну котушку, українські письменники часто вдавались до різного роду містифікацій. Про них сьогодні коротко і поговоримо.
Едвард Стріха(справжнє імʼя - Кость Буревій)
Вперше про себе, як про поета-футуриста Едварда Стріху заявив близько 1927-го року на сторінках «Нової генерації», де писав вірші, що спочатку приховано критикували футуризм(«Я весь у творчому екстазі. // Радійте до гомерезії, // Танцюйте на моєму Парнасі! // Регочіть від моєї поезії!»), а згодом - вже і відкрите глузування із Семенка, наприклад(«Чи // Ти // відчуваєш // щонебудь, // Михайль?» чи «Новим працівникам – нову радіорадість: // Всі будете рвати кишки // з Семенка // енка // нка»). У наскрізь пародійній поемі Стріхи «Зозендропія» Семенко навіть убачав «елементи шедевру» та «ознаки хорошої европейської школи», та коли цю поему вже було підписано до друку, головному футуристові хтось таки розкрив таємницю цього Едварда Стріхи. Ображений редактор «Нової ґенерації» намагається обережно, щоб не викликати зайвої «гомерезії», зам`яти свій прокол. Він у співавторстві зі своїм соратником Ґео Шкурупієм пише підробну «Зозендропію», а тим часом видруковує у своєму журналі під ім`ям Едварда Стріхи власні тексти. Зрештою, в журналі з`являється повідомлення, що Едвард Стріха трагічно загинув, зірвавшись зі скелі, й нібито його дружина особисто засвідчила цю смерть. Однак дітище Костя Буревія так легко не здається: Едвард Стріха, вже прямо, сатирично висміюючи Семенка, зринає на сторінках «Аванґарду» Валерʼяна Поліщука, а потім – і в «Літературному ярмарку».
Омелько Буц(справжнє імʼя- Олекса Слісаренко)
Схоже, що футуристи мали якусь певну схильність до вигадок. Так, наприклад, у 1931-му році виходить «Посмертна збірка творів» такого собі професора скотарства й ветеринарії на ім’я Омелько Буц, що дебютував у літературі як критик, видав кілька робіт, а із опублікованого некрологу стало відомо, що Буц, вирішивши вступити до якоїсь літературної організації, подав заяви у всі існуючі, й отримав на всі позитивну відповідь. А по відповіді настільки розхвилювався, що три дні не їв-не пив, тоді купив бляшанку тушкованого м‘яса, «отрута вплинула швидко, і за пʼять хвилин від професора лишилась тільки оболонка. Весь дух його у формі душі вийшов із тіла, за що свідчив сильний запах «тушкованого мʼяса»».
Віллі Вецеліус(Антон Райке)(справжнє імʼя - Майк Йогансен)
Якщо ви думаєте, що вмієте шифруватись, то просто знайде, що Майк Йогансен у своїй повісті «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших», по-перше - підписав себе як «М.К.»(ні, не Михайло Коцюбинський, Микола Куліш чи Макс Кідрук, а Михайло Крамар), по-друге - заявив, що автор - це німець Віллі Вецеліус, справжнє імʼя котрого Антон Райке. Тобто він використав свій псевдонім для того, щоб створити «справжнього» автора, котрий сам використовує псевдонім. Ось такий кругообіг псевдонімів у природі(чи то пак - літературі). Зробив це через те, що вважав свої «Пригоди»(які, до речі стали першим українським бестселером) несерйозним твором. Так, наприклад, Юрій Смолич згадував, що сам Майк «соромився признатися, що він – автор такої єрундистики, і весело потирав руки, єхидно на мене киваючи, коли всі дружно називали автором цієї белеберди мене, а не його».
Блюм і Розен(справжнє імʼя не встановлено, можливо - тогочасний український фізик Розенблюм)
У 1929-му році в Харкові був виданий фантастичний роман «Атом у запрязі» від невідомого автора, що використав псевдонім «Блюм і Розен». Вважається, що автором був тогочасний український фізик Розенблюм, який дописував статті у журнал «Знаття». Твір написаний за правилами чинного на той час харківського правопису, і в тексті роману часто зустрічаються тогочасні наукові та технічні терміни, натепер рідковживані, або застарілі(наприклад «наснага» — «заряд», «нітон» — «радон», «водокисень» — «гідроксильна група», «лютувальник» — «паяльник» та інші). Цікаво і те, що твір виданий з великою кількістю друкарських помилок, а також помилок технічних і наукових. Проте на думку сучасних літературних критиків, у романі краще виписані тогочасні наукові досягнення, ніж у романах 50—60-х років ХХ століття, оскільки вважають цей роман менш ідеологізованим, ніж пізніші фантастичні твори, оскільки на той час ідеологічну складову в своїх творах письменники ще не вміли, а, ймовірно й не хотіли розвивати.
Звичайно, що це не всі містифікації, представлені і якщо ви хочете дізнатись про такі випадки більше, рекомендую почитати статтю Ярини Цимбал, де вона розказує про це більше(хоча дізнався я про неї вже на етапі формування статті, тож матеріал може сильно повторюватись і щоб не було заяв про те, що я все взяв із чужої роботи).
