Миколу Чирського називали «невтомним денді», він любив танго та фокстрот і мріяв про дванадцять синів. А ще – пережив угорські концтабори, поставив театр в окупованому нацистами місті й пів життя хворів на туберкульоз. Він навчався у багатьох школах Європи, був нелегалом у Чехії, співпрацював з учнем Леся Курбаса та залишився несправедливо маловідомим митцем.
За кордоном почало розвиватись його письменницьке життя, а в Карпатській Україні – театральне. Але про коріння письменник забути не зміг, й наприкінці свого життя повернувся в рідне місто, про яке написав не один вірш – Кам’янець-Подільський.
Або знов той самий справжній козак-невмирака, вічний Мамай — Микола Чирський з його вродженою елеґаннДєю, його блискучою діялектикою життя, яке, здавалося, виткане у нього гладдю на чистому шовку з чистого оптимізму, дармащо це була вічна війна і вічна революція.
Зі спогадів Уласа Самчука
М.Ч., М. чи Ч-й?
А ще він підписував себе Подолянин, Ларіон Ліра, Микола Подоляк, М. Бурлака, О. Кольченко й навіть Микола Собачкин!
Коли чуєш про «празьку школу», згадуєш Олену Телігу, Євгена Маланюка та Уласа Самчука.. Проте, не Миколу Чирського, котрий не дивлячись на те, що залишився в тіні для історії та уроків української літератури, все ж зберігся у спогадах друзів.
«Я повідомив, шо по моїх стопах має також «нагрянути» сюди і наш бурхливий, непереможний Чирський з місією мобілізації театральних сил Варшави. Це, очевидно, нас обох радує, Маланюк любить того невтомного денді, вони з ним старі «компадри» ще з таборів інтернації, як також початкових років еміграції в Подєбрадах і Празі…»
Чирський був у своїй стихії і, розуміється, рятував наше обличчя перед дамами у танґо і фокстротах, до яких ми не мали великого покликання.
«— Але я їм ще покажу! — виголошував він патетично своє невдоволення, потрясаючи рукою, що нагадувала патик.
А за пору днів він прислав Олені листівку, у якій сповіщав, що має вже наречену, обов'язково одружиться, бо він «прагне дванадцять синів мати», як це «прагнув» Ольжич у одному з своїх віршів.»
Так у «На білому коні» Уласа Самчука згадується український поет, драматург, журналіст, хорунжий Армії УНР, а також балетмейстер Микола Чирський!
Загадка народження
Народився в місті Кам'янці-Подільському на початку 20 століття. Точна дата народження є «маленьким секретом», адже Чирський постійно змінював дані про себе – 1902, 1903… 5, 8, 18 лютого! Можливо, він і сам точно не знав коли народився, бо його матір писала йому листа, де вказувала, що його рік народження – 1903. Проте, 1942 року газета «Подолянин» повідомляла про 40-річчя поета.
Дослідник його біографії С. Николишин після аналізу документів висловив таку думку: Чирський народився 6 лютого 1902 року – 18 лютого за новим стилем, що і вважається датою його народження.
Творчість
Микола Чирський почав творчий шлях зі своїх гуморесок на вечірках в таборі українських вояків у м. Каліш (Польща). Разом із Юрієм Дараганом, Євгеном Маланюком та Михайлом Селегієм публікувався у літературно-мистецькому журналі «Веселка», а у 1932-1936 роках в Подєбрадах (Чехія) під псевдонімом М. Бурлака та М. Подоляк публікував фейлетони в студентському журналі «Наша Громада». Також працював у «Подєбрадець» – одному з найкращих гумористичних видань тогочасної української еміграції.
За свого перебування в Карпатській Україні у 1928-1929 роках, у місті Ужгород друкувався в місячнику для молоді «Пчолка» та публікував літературно-критичні статті в ужгородському тижневику християнсько-демократичної партії «Свобода». Восени 1929 року за його участі вийшли три літературних додатки до «Свободи» за назвою «Ластівка»
Рахую потрібним зазначити, що вже протягом 5 років по троху працюю на літературному полі. Де-які поезії мої уміщені в Літ. щомісячнику «Веселка». Уміщав критичні нариси в журналі «Наша Зоря», друкувався в де-яких Українських часописях («Свобода» америцька, «Наше життя», «Рідний край» і раніше в россійських газетах). Зараз постачаю фельєтони до Бюлетеня Акад. Громади при У. Г. А. «Наша Громада».
Микола Чирський, Автобіографія
В Хусті він очолив мистецьку громаду «Говерла» та став діячем Українського національного театру «Нова сцена». Завдяки йому, в місті виступали Юрій Горліс-Горський та Улас Самчук. А восени 1938 року, з початком виборчої кампанії, ним була створена театралізована агітаційно-пропагандистська бригада «Летюча естрада». Чого там тільки не було – лекції, театральні вистави, промови. Він був не лише організатором, але й сам писав сценарії та брав активну участь.
Під час окупації Карпатської України, Чирському довелось пережити концтабори у Тячеві, Криві та Варюлопоші. У Варюлопоші він перебував разом із Василем Гренджа-Донським, і дав йому присягу розкрити перед Європою злочини угорців проти українців – і своє слово дотримав, адже після цього він написав роботу «Мадярські тюрми і табори» яку надрукували у збірнику «Карпатська Україна в боротьбі» 1939 року в місті Відень.
Театр та кіно
Окремо можна розглянути театральне та кіножиття Чирського. Ще за часів перебування в Польщі, Микола відвідував театральну студію. Пізніше, був хореографом в театрах Миколи Садовського та Миколи Аркаса на Закарпатті, адже навчався у балетмейстера та хореографа Василя Авраменка – одного з найвідоміших у діаспорі.
З кінця 20-х років письменник почав писати твори для театру – лише частина вийшла друком, а більшість залишилась в його рукописах і скоріш за все, зникла назавжди. Зниклими вважаються: комедія «Останній Король» («Останній монарх»), рев’юальні комедії «Три серця у ¾ такту», «Неофавстіяда» («Мефістіада»). «Місяць і Зорі» («Лев з Абісинії»), а до надрукованих належать: «Отаман Пісня», «П’ятий Рейд» та п’єса «з життя українського націоналістичного підпілля» – «Андрій Корибут»
З Чирським співпрацював театр ім. І. Тобілевича. Одними з найвідоміших вистав стали оперета «Лев з Абісинії» та патріотична п’єса «Отаман Пісня» про «маловідому національну визвольну партизанську війну з більшовиками у 1920-х роках». Режисером вистав був учень Леся Курбаса –Микола Бенцаль.
За своє життя письменник також став співавтором сценарію документального фільму «Україна в Огні» (1938) про Карпатську Україну.
Останні Роки життя
Ще в польському таборі Чирський захворів на сухоти. Але навіть вони не завадили письменнику творити та кінець кінцем здійснити свою мрію – повернутись у своє рідне місто і побачити матір. Його згадують як «палаючого енергією життя й творчості сухотника»
«Цей палаючий енергією життя й творчості сухітник, розуміється, не робив собі жодних ілюзій зі стану свого організму. Він знав, що він приречений. Але попри всю свою «легковажність» – мав він одну заповідну ідею-мету: вмерти на Батьківщині і то вмерти в родинній хаті, побачити матір, що так міцно її любив.»
Зі спогадів Євгена Маланюка
«Лікарі пророкували близьку печальну розв'язку його змагань із туберкульозом. Якимось чином той лікарський вердикт став відомий хворому Чирському, він зібрав друзів і сказав, що не помре, допоки не побачить матір.»
Леонід Куценко
1941 року у Празі випустив збірку віршів «Емаль» – туди увійшло 25 поезій, написаних з 1925 по 1940 роки. А у листопаді 1941 року, Микола повернувся в Кам’янець-Подільський, що на той час був окупований німецькими військами, та все одно встиг організувати театр імені Тараса Шевченка й написати цикл публіцистичних статей «Листи до любезних земляків», що були опубліковані в часописі «Подолянин».
26 лютого 1942 року Микола Чирський помер, і був похований 2 березня – досі точно не відомо, де саме знаходиться його могила.
Хоч його життя було недовгим, а більша частина доробку, скоріш за все, втрачена, Чирський заслуговує на увагу – у нього можна навчитись, як людина не зважаючи на пережите, може все життя залишатись оптимістичною та виборювати і носити у своєму серці вільну Україну.
Камянцеві на Поділлі
Хоч в пянім сні поплисти!
Діткнутися устами скель…
О, моє місто камянисте,
Таке далеке і близьке!
Готовий скочить просто з мосту
В обійми любих Карвасар,
Зложить заїженії кости
Під скелі Нового Бульвару…
Камянець мій славний і рідний,
Я не можу, не хочу забуть,
Всю любов, на яку лише здібний,
Шлю до тебе в зарослу путь.
Крізь іржавий скрегіт фіртки
І крізь сад мовчазний, як цвинтар:
– Тут жили, – чи живуть ще Чирські?
Мати зна, чи не зна, що син то?
Шарудить під ногами давнє,
Жовте листя давньої осени…
До колишнього, ясного травня
Рвуся думками безголосими…
Тільки серце не знає утоми,
Надягнувши бойовий шолом:
Не вернуся інакше додому –
На щиті або зо щитом.
Ужгород, 1928
Ранок
Хрипить риплявою іржою фіртка
в задумливий сутінком сад,
гойдаються між листям сині дірки,
переливається, всміхаючись, роса.
Ледве примітною між травами доріжкою
до сірого покривленого ґанку
ідеш, ступаючи несміло ніжкою,
назустріч заспаному ранку.
Зітхнули під ногами старі сходи,
розплющили цікаві очі ставні,
в кімнату бризнуло червону воду
ласкаве сонце, пригадавши давнє.
Блакитний дим цілує височінь
й тріпоче пристрасно ген-ген, як струнка,
хмільне повітря впялось в далечінь
вогняно-пяним поцілунком.
Шкляні Теплиці, 1926
