28 вересня 1919 року Василь Вишиваний, або ж Вільгельм Габсбург, український військовий діяч, політик, поет, дипломат та полковник легіону УСС почав писати «Мемуари Вільгельма Габсбурґа». В них він розповідає про своє знайомство з українською культурою та народом у 1912-1919 роках.
До його 130-річчя пропоную поглянути на українців очима того, хто не дивлячись на своє кровне походження, мав українське серце та називав себе українцем без будь-якого сорому.
Вільгельм Габсбург, народився 10 лютого 1895 року в містечку Пула Австро-угорської імперії в сім’ї австрійських архікнязів Габсбургів-Лотаринзьких.
Дитиною Вільгельм проявляв інтерес до інших культур – і не дивно, адже в дитинстві багато подорожував з батьками – Америка, Африка, Азія та інші країни Європи.
Після відставки його батька, що був адміралом австрійського військово-морського флоту, сім’я переїхала у місто Живець (сучасна Польща), і з цього моменту Вільгельм почав знайомитись не тільки з польською культурою, а й з українською. Спершу його враження було не надто позитивним, через розповіді поляків, але це змінилося, коли в його житті з’явилися українські Карпати.
«…Там я перший раз почув про Українців. Поляки називали їх "Русіні" і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів і т.д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини і мою увагу все звертала місцевість Жабє в Східній Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племени. І твердо постановив я собі вже тоді поїхати там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду…»
«…Було це в літі і було дуже горячо. Я їхав через Львів і Станиславів інкоґніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів Гуцула-селянина, літ коло 40 і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах. Їздив кінно і возами, був в Жабю, скрізь шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув иншим, як виїхав…»
По закінченню воєнної академії, в лютому 1915 року, Вільгельм Габсбург, як лейтенант, потрапив до «13 полку уланів», який рекрутувався переважно з українців Золочівського «повіту». Будучи лейтенантом, він намагався зберегти українськість свого полку, не дивлячись на критику зі сторони Австрії.
«…Мій полк стояв тоді в Карпатах і належав до 18 бриґади 3-ї армії (Боровича). Він стояв на лівім крилі тої армії в сусідстві з армією Макензена. На дворі стояла весна, було дуже свіжо і весело. Мою сотню, яка складалася тільки з українців (я Поляків усунув), прозивали "червоною" або "соціялістичною", а мене "червоним принцом". Розуміється, соціялістом прозвали мене не тому, що я ширив соціялізм, тільки тому, що я старався, щоб кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, що тоді уважали в Австрії просто зрадою, бо всіх Українців уважали русофілами...»
Серед українців він починає вивчати мову та читати українських авторів – серед них найбільшу прихильність у нього викликали Іван Франко, Гнат Хоткевич та Тарас Шевченко.
«…Читати по українськи навчився я в зимі 1915 р. Вчив мене жовнір з моєї сотні Примак з Тернопільщини - на національних піснях. Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав з допомогою Примака, була мала історія України Грушевського. Крім того, читав я багато Франка; його поезії зробили на мене велике вражіння, особливо вірш "Каменярі". Дальше сподобався мені Федьковнч і мініятюри Стефаника ("Синя книжечка"). "Камяна Душа" Хоткевича мала для мене спеціяльне значіння, бо я дуже люблю гуцульські гори. Чудесна коміка є в "Забобоні" Мартовича. Розуміється, Шевченка читав я з запалом, а також всю стрілецьку літературу…»
В автобіографії Вільгельм описує українців як відважну, сміливу націю, котра у нього викликає тільки захоплення. Він відкривав для себе ту Україну та тих українців, яких вже точно не міг назвати «розбишаками» чи «бандитами».
«…Я взагалі уважаю Українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання. Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив з с.Бучини (Брідщина). Він під час одного бою в Карпатах дістав сильний шрапнельний постріл, який розстріскав йому праву руку. Мимо того Бойко вискочив з окопів і побіг, щоб притягнути раненого товариша, який лежав перед дротами. Я кричу: "Бойку, не йди туди, бо погибнеш". Але він мимо того пішов, притягнув товариша і тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прокинулася йому ґанґрена. Йому хотіли врізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дівізійного шпиталю, де йому надрізали руку. Він виздоровів. Таких випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. Згадаю тільки з моєї служби при УСС старшого десятника Михайла Атаманюка з Киношова (Рогатинщина), який в ріжних часах був шість разів ранений, Юру Бендейчука, молодого Гуцула з Жабяго, незвичайно відважного хлопця, якого уважаю просто своїм приятелем..»
«…До характеристики українського жовніра скажу ще одно: він має такі нерви, які Гіндербурґ уважає необхідними для жовніра першої якости. Про це переконався я багато разів. Наведу один такий випадок: коло села Кадубиськ (повіт Броди) в осени 1917 р. лежали ми в окопах. Було досить спокійно. Нараз почали Москалі стріляти ґранатами. Один ґранат упав в окопи між двох українських жовнірів, які лежали собі. І не вибух. Мабуть, не багато знайдеться таких людей, які не скочили б на рівні ноги по такім гостинці від ворога. Одначе оба українські жовніри тільки мов на команду крикнули свою відому улюблену лайку і ані ворохнулися. Лежали спокійно дальше. Таких випадків міг би я теж безліч оповісти. Словом, уважаю українського жовніра за першорядний матеріял в світі...»
«…Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди і невигоди. В тім перевисшають Українців тільки одні Серби, більш, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як Українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші (найтугіше бороняться пруські Німці). Найслабше місце в душі українського жовніра як жовніра - це недостача власної ініціятиви. Але за те на приказ все виконають. Особливо розвинений у них орієнтаційний змисл. Він - просто казочно сильний у них. Навіть в ночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерти…»
Проте, цікавий факт – на жаль, у своїх спогадах, Габсбург звертається до тих проблем, які й досі можна назвати актуальними для України навіть через століття.
«…Моя сотня, зложена тільки з Українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого Українця уважали політично підозрілим…»
«…Страх Українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити...»
«…Що до моралі тих людей, то вона, як я сказав, дуже висока. Говорю це на підставі порівняння з жовнірами инших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він, навіть покривжденний, не протестує і не жалується, не міг я спокійно дивитися..»
Українська культура мала значний вплив на Вільгельма Габсбурга – настільки, що він став Василем Вишиваним. Вишиваний – тому що під одностроєм той носив вишиванку, яку подарував йому один з підлеглих. Він щиро покохав Україну й присвятив їй своє життя.
«…Українці люблять співати. Я люблю слухати, як вони співають. Обовязково казав я співати "Не пора", "Ще не вмерла Україна", "Верховино" і "Над Прутом у лузі". Я особисто і по товариськи говорив їм про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав це не смачним. За таке відношення до Австрії мусів я раз навіть ставати до рапорту. Я при рапорті заявив отверто, що почуваю себе Українцем і інтереси України для мене на першім місці. Мені відповіли, що це противиться моїм обовязкам і на тім скінчилося досить комічно: мене також почали уважати "політично-підозрілим" (з чого я мав сто потіх)…»
«…Відзначень одержав я пять, з тих найвищі - хрест заслуги з мечами і залізний хрест 1 кл. (пруський). З політичних причин носив я тільки пруський хрест. Перед тим не носив я ніяких відзначень, хоч мав, а носив тільки синьо-жовту відзнаку "УСС 1914", за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить. Тоді дали мені спокій…»
Хоч і кажуть, що Василь був одним з претендентів на український трон, у випадку творення монархічного ладу в Україні у період визвольних змагань, сам Вишиваний в мемуарах описує те, що відчуває себе зовсім відсторонено, відчужджено від монархії та імперських традицій, що водночас засвідчує його близькість до українського народу, з яким він відчував справжній зв’язок.
«…Властиво чувся я чужим в своїм високім оточенню і все мав вражіння, що я звязаний тим і не маю можности зближитися до людей як звичайний чоловік, що мені долягало і навіть тяжко докучало. Нужда, яку я бачив, робила на мене велике вражіння. Замітив я її ще в Істрії і потому ще більше в Галичині. Це відбивалося на мені тим більше, що я бачив страшний контраст між багацтвом свого роду і убожеством народа. Вправді приватних посілостей роду Габсбурґів не оглядав я ніколи. Ніколи не був я ні в Чехії, ні в Семигороді, ні в Тіролі, ні в Боснії. Але добре знаю Бурґ і Шенбрун. В величезній скарбниці в Бурґу був я тільки раз і то тому, що мені казали, що це скандал, щоб архикнязь не бачив скарбниці свого роду з коронами і скиптрами величезної вартости. Але мене це не притягало. Двірський церемоніял був для мене особливо відпихаючий. Я був одиноким архикнязем, який для того не брав участи в коронації цісаря Карла, щоб оминути ці церемонії, я зголосився тоді хворим. Мені закидали тоді, що я солідаризуюся з Українцями, які усуваються від того торжества. З майстром церемонії Холоневським, який мені раз зробив увагу, що я поступаю проти церемонії, посварився я сильно…»
9 жовтня 1919 року «Мемуари Вільгельма Габсбурґа» завершилися словами, які вкотре засвідчили його відданість Україні:
«…По моїм безробіттю в полоні мені дуже хочеться працювати для України і я працюю, доки матиму змогу…»
Василь Вишиваний – постать, яка заслуговує на особливе місце в історії України. Його життєвий шлях, вчинки та свідомий вибір служити українському народові стали доказом того, що любов до України – це легко. Попри своє не українське походження, він присвятив життя боротьбі за її незалежність.
Сьогодні, коли Україна продовжує виборювати свою свободу, а іноземці стають на її захист, історія Василя Вишиваного набуває нових сенсів. Сто років тому він довів: бути українцем — не про кров, а про душу. Та українцем може зватись той, хто любить Україну, і готовий боротися за її майбутнє.
