Нобелівська премія для шпигуна

Наш попервах анонімний герой — один з найзагадковіших політиків Європи. Люди з такою біографією державними діячами у цивілізованих країнах не стають. І тим більше не отримують Нобелівських премій. Тим цікавіший цей персонаж.

Частина 1. Бастард

Наш герой народився на півночі Німеччини, у робітничому портовому місті Любек під іменем Герберт Ернст Карл Фрам. Він мав рости у злиднях — байстрюк без батька (так ніколи не познайомився з ним), самотня мати-продавчиня вихованням сина займатися або не могла, або не хотіла, або і те, і інше. Батьком він називав нерідного діда — вантажника і шофера порту, соціал-демократа до мозку кісток. Ранні роки припадають на брюквенні напівголодні часи Великої війни, шкільні — на континуум економічної кризи Ваймарської республіки.

Дитинство Герберта приносить перші питання до біографії: бідний хлопець, який до лише в школі вивчив німецьку (говорив на plattdeutsch), у 14 років отримує можливість перевестися до найпрестижнішої школи Любека — елітної гімназії Йоганеум. Керівництво закладу з неназваних причин чинить Фраму протекцію — герой не платить за навчання у ній усі 5 років навіть попри стрімке падіння успішності. Усьому причина — політика: у він 15 вступає до молодіжки соціал-демократів, а у 16 стає членом Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН).

Юнак стає постійним автором місцевої газети есдеків, виступає на мітингах, керує міською молодіжною організацією і торує собі політичну кар'єру в СДПН. Проте 1931 року відбувається подія, яка суттєво вплине на долю героя.

Саме цього року у Британії з лав місцевих "трудовиків" виходить найстаріша соціалістична партія — Незалежна лейбористська. Цілком у дусі часу довкола себе вона формує власну міжнародну організацію — так зване "Лондонське бюро", яке зайняло позицію між респектабельними соціал-демократами та сталіністами. До Бюро увійшли окрім острівних лівих соціалісти з Нідерландів, іспанські марксисти з ПОУМ та новостворена Соціалістична робітнича партія Німеччини (СРП, SAP).

Саме до лав СРП переходить Герберт — перекреслюючи не лише політичну кар'єру, але й перспективи вищої освіти — адже СДПН планувала видати випускнику (1932 року закінчив свою престижну гімназію) стипендію на навчання в університеті.

Тож, юний політик вперше відверто пов'язує себе з Лондоном. Надалі ці зв'язки лише укріплюватимуться. Відразу з-за шкільної парти Герберт пересідає у крісло маклера та агента однієї з найпотужніших морських компаній регіону — "Ф.Х. Бертлінг" [1], яка займається перевезеннями на Балтійському та Північному морях між Британією, Німеччиною та Скандинавією. На новій посаді хлопець займається фрахтом, розмитненням та юридичним супроводженням кораблів компанії. Така робота поєднується з вуличним активізмом — від мітингів аж до бійок з соціал-демократами та нацистами.

Та за рік у Німеччині незатишно стає навіть тим лівим радикалам, які з 8 до 17 години займаються прикриттям контрабанди, ой, тобто морською торгівлею. Тож, Фрам вимушено тікає — через Данію у Норвегію. Саме тут окопуються найактивніші члени "Лондонського бюро". І саме тут почнеться найцікавіше в житті нашого героя.

Частина 2. Tinker Tailor Soldier Spy

У Норвегії Герберт вперше змінює ім'я (саме в Осло обраний псевдонім увійде в історію) і розводить неймовірну активність: пише статті у місцеву пресу, вступає до Норвезької робітничої партії, агітує за неї і плете інтриги та змови проти її керівництва. Хлопцю страшенно щастить — норвезька поліція збиралася депортувати невгамовного червоного агітатора, але в сюжеті з’являється deus ex machina: раптомо за нього заступається особисто міністр внутрішніх справ.

А далі стає ще цікавіше — юнак змінює професію: з перспективного комсомольця він стає шпигуном.

Офіційна біографія, не заперечуючи самого факту шпигунства, говорить, що герой збирав інформацію і передавав її своїм однодумцям — у Лондон. Мова, звісно, про незалежних лейбористів.

Герой виступає зв'язковим по Скандинавії і під видом лектора та організатора івентів постійно пересувається між Норвегією, Швецією та Німеччиною, збираючи дані, роздаючи вказівки і розвозячі гроші. А хлопцю ледве перевалило за 20!

Доречі, Німеччину згадано не просто так — юнак кілька разів нелегально (під виглядом норвезького підданого Гуннара Гаасланда [2]) повертається на батьківщину, організовує ліве підпілля та збирає дані про політичний режим. Двічі його ледь не викривають, але герою продовжує щастити. Його гастролі тривають — відвідує ліві конференції у Британії, Нідерландах, Швеції, Франції, Бельгії, очолює міжнародну молодіжку Лондонського бюро, продовжує інтригувати проти старих норвезьких "лейбористів" і навіть під виглядом журналіста кілька місяців займається справами в Іспанії під час війни — під крилом у згаданих "лондонських" союзників з ПОУМ.

Перед окупацією Норвегії німцями він хоче емігрувати до Британії, але від відповідальних товаришів отримує пораду лишится. Герберт слідує їй і обирає контрінтуїтивний крок — прикидається норвезьким військовим. За щасливим збігом обставин він саме має комплект форми, перевдягається у яку і здається Вермахту, але скоро німці відпускають його з полону. Після цього перебирається до Швеції, звідки продовжує працювати з підпіллям у Норвегії (яку відвідує нелегально) та Німеччині (де у нього є контакти з офіцерами-змовниками), запускає нові газети та створює інформаційну агенцію, пише книги, продовжує збирати і передавати дані — тепер не лише до Лондона, але й до Москви та Вашингтона. [3] Від такого калейдоскопу аж запаморочитися в голові може.

Наприкінці війни у ньому прокидається дедалі більший інтерес до своєї батьківщини — він одночасно вимагає, аби післявоєнна Німеччина безумовно та повністю покаялася за гріхи війни, і у той самий час критикує Потсдамські кордони країни. [4] У повоєнну батьківщину приїжджає кілька разів — як політик міжнародного лівого руху на зустріч до соціал-демократів і як журналіст на Нюрнберзький трибунал. Але остаточне повернення виходить екстравагантним навіть для такого авантюриста — він приїздить у Німеччину як службовець британської окупаційної зони: майор Норвезьких збройних сил, прес-аташе королівської військової місії у Берліні.

Тут, у Берліні наш герой, зрештою, і лишився. І саме з цим місцем пов'язаний новий злет його політичної кар'єри. Він буде запеклим антикомуністом, а потім стане тим, хто сенсаційно повернеться обличчям на Схід.

Настав час відкрити карти. Хто ж це?

Це — один з найвизначніших політиків Німеччини, обербургомістр Західного Берліну, бундесканцлер ФРН, лідер СДПН, голова Соціалістичного інтернаціоналу, Нобелівський лауреат Віллі Брандт.

Частина 3. Дорога на Схід

Тож Герберт зняв норвезький військовий мундир і натуралізувався під своїм тодішнім псевдонімом чи навіть nom de guerre. І вже як Віллі Брандт з головою занурився у політичне життя ФРН, повернувшись до лав СДПН. Досвідчений організатор, інтриган та лідер — саме він допоміг соціал-демократам оговтатися і пережити ледь не два десятиліття абсолютного домінування християнських демократів. Його керування Західним Берліном, припавши на "Берлінську кризу", вивело рішучого обербургомістра на перший план. Саме тоді Брандт, колишній лівий радикал, показав себе запеклим антирадянцем. Це було підкріплено запрошенням від Кеннеді у Вашингтон, а згодом — і візитом президента США у відповідь у Західний Берлін 1963 року.

Щоправда, після цього позиція Віллі Брандта зазнала суттєвих змін. Хоча, звісно, справа не в перегляді особистих принципів — у світі змінилася ситуація.

1960-і ознаменувалися проходженням піку напруги (Берлін, Куба) та переходом "Холодної війни" у затяжний характер. Паритет ядерних озброєнь між США та СРСР, зростання американського контингенту у В'єтнамі (з помітного результату — антивоєнні протести у Штатах), Шестиденна війна на Близькому Сході, вихід Франції з НАТО, плани Британії по входженню до ЄЕС, заворушення у Празі і Парижі, відхід британців "на схід від Суецу", французька та китайська ядерна зброя — частиною цих, на перший погляд, не завжди пов'язаних між собою подій, стала Нова східна політика, сенсаційна Ostpolitik. [5]

1966 року Брандт увійшов до першого післявоєнного кабінету за участі соціал-демократів на посаду віце-канцлера (очолював уряд представник ХДС Курт Кізінгер). А вже 1969 року СДПН разом з вільними демократами сформувала уряд, який очолив Віллі Брандт.

Саме під його керівництвом відбулися основні етапи втілення Ostpolitik у життя: було встановлено дипломатичні стосунки з соціалістичними країнами, фактично визнано НДР і декларовано план об'єднання "на добровільній основі" (до цього Східна Німеччина розглядалася як "окупована територія", возз'єднання якої з ФРН можлива через падіння "окупаційного режиму"), визнання кордону за лінією Одер-Нейсе (тобто відмова від усіх втрачених на користь Польщі та СРСР територій з Прусією включно).

Символом цієї політики вважається епізод 1970-го року, коли під час візиту у Варшаву, бундесканцлер Віллі Брандт неочікувано став на коліна біля меморіалу жертвам повстання у Варшавському гетто 1943 року. Німці були шоковані (майже 50% вважали жест "надмірним"), але світ був у захваті — наступного року Віллі Брандт отримав Нобелівську премію миру.

Та все ж здається, що справжнім символом політики Брандта був не жест для фотографів та операторів у Варшаві, а так звана Угода століття "Газ-труби", підписана 1970 року між ФРН та СРСР. Саме вона проклала газо- і нафтопроводи (з німецьких же труб) з Сибіру і Приполяр'я у Європу, саме вона визначила сировинний характер економіки СРСР та РФ, саме вона заклала сучасний рівень стосунків між Німеччиною (та ЄС) та Росією. Стосунків, жорна яких, терли долю і нашої країни.

Тож, спадок британського норвезького агента Фрама-Гаасланда-Брандта набагато більший, ніж може здатися на перший погляд. Але ж чим закінчився його політичний шлях?

Частина 4. Кінець бондіани

Усю свою політичну кар'єру він був змушений заперечувати свої іноземні зв'язки. Тому іронічно, що саме шпигунський скандал став крапкою у національній політичній кар'єрі.

У квітні 1974 року додому до Гюнтера Гійома, секретаря і радника Віллі Брандта, завітали німецькі контррозвідники. Вони вели бюрократа понад рік, підозрюючи його у таємних зв'язках зі Східною Німеччиною. Доказів знайти ніяк не вдавалося, тому сам візит був скоріше жестом відчаю - спробою натиснути на Гійома і, за відсутності прогресу, відкласти справу. Та сталося дещо дивне: референт бундесканцлера не витримав тиску контррозвідників, втратив контроль над собою і зірвався ледь не на крик: "Я співробітник міністерства державної безпеки НДР, вимагаю поваги до себе як до офіцера!"

Гійом сам по собі показова постать, але він доведений (себто розкритий) шпигун, тож навіть дивні повороти біографії виглядають химерно стрункими. Членство у НСДАП, британський полон наприкінці війни — і чи то звільнення звідти, чи то втеча, Східний Берлін, дружина-шпигунка з нідерландськими родичами, тютюнова крамничка, журналістика і стрімка кар’єра в СДПН: звісно, не масштаб молодого Брандта, але теж непогані віражі. Але найбільша загадка в іншому: як Гійому вдалося так швидко (буквально за пару років співпраці, один з яких він був у розробці контррозвідки, про яку знав шеф) втертися в довіру і зблизитися з канцлером?

Тут треба зробити відступ: закритість і емоційна недоступність Віллі Брандта — справа широковідома завдяки численним інтерв’ю і біографіям різної модальності, зокрема і його власного авторства. Він взагалі не мав друзів (товариші з’явилися вже на пенсії), усі три його дружини говорили про його відстороненість і загадковість, яку він зберігав у шлюбі десятиліттями. При цьому Брандт мав шарм і вмів чарувати людей, жінок — зокрема. Тож, не дивно, що шлюбною вірністю він не страждав.

То що могло зблизити Брандта і Гійома? Можливо, саме жінки: Гюнтер теж мав проблеми у шлюбі зі своєю напарницею і мав різних коханок. Або ж те, що обидва мали шпигунське минуле, а дехто — і шпигунське сьогодення.

Сцена після титрів

Внаслідок гучного скандалу Віллі Брандт, який за два роки до того привів соціал-демократів до впевненої перемоги на позачергових виборах, був змушений подати у відставку. СДПН залишилася при владі та продовжила закладений курс на співпрацю з СРСР, хоч і суттєво і підкорегований зближенням з Францією та жорсткішим придушенням лівих радикалів з "Фракції Червоної армії".

Сам Брандт, який так довго і так старанно будував кар'єру, у 59 років був змушений залишити активну участь у політичному житті. Йому лишилися лише символічні ролі, але й на них він працював — почесний голова СДПН (знятий з посади 1987 через скандал з призначеннями функціонерів), голова Соціалістичного інтернаціоналу (загравав з радикалами та революціонерами, за що нещадно критикувався французами, зокрема Міттераном), очільник комісії з питань глобалізації “Північ-Південь”, депутат Європарламенту.

Та загалом Віллі Брандта відіграли. З характерних моментів варто відзначити три останніх.

По-перше, відставка Брандта у Німеччині (травень 1974 року) співпала зі смертю президента Жоржа Помпіду у Франції (квітень 1974) та відставкою президента Ніксона у США (серпень 1974). Це не змова, а скоріше якесь співпадіння, просто символічне і дуже поетичне (поет Помпіду оцінив би риму). Як це все змінило політичний ландшафт — можна говорити окремо, тема надто об'ємна, але дуже цікава.

По-друге, останньою його публічною акцією був скандальний політ до Саддама Хуссейна 1990 року, коли у полон до іракського диктатора потрапили сотні європейців та американців під час окупації Кувейту. Екс-канцлер домовився — 177 полонених, серед яких було 126 німців, повернулися додому спецрейсом. До "Бурі у пустелі" лишалося пару місяців.

Ну і по-третє. У жовтні 2020 року у столиці Німеччини відкрили найпрблемніший довгобуд країни — міжнародний аеропорт Берлін-Бранденбург. Об'єкт будували 14 (!) років, затягування та зрив усіх можливих дат було пов'язано з корупційними скандалами. Грандіозне і необхідне летовище, яке водночас стало символом такого нехарактерного для німців провалу, названо на честь Віллі Брандта. А ще говорять, що у німців погано з гумором.

Примітки

[1] Компанія, до речі, існує досі і, маючи головний офіс у Німеччині, другу за розмахом філію має у Сполученому Королівстві.

[2] До речі, з Гаасландом пов'язано анекдот для тих, хто полюбляє шпигунські перевтілення. Наш герой забрав з собою з Німеччини свою коханку-комсомолку. У Норвегії, де він перебував під літературним псевдонімом (той, який стане його справжнім іменем), вони прожили кілька років неодружені. Але — офіційно вона була у фіктивному шлюбі з таким собі Гуннаром Гаасландом. Так, це не співпадіння — наш шпигун їздив по Європі за документами чоловіка своєї коханки. Непогано!

[3] За це пізніше Гербрета звинувачуватимуть у шпигунстві на користь США, що дуже іронічно.

[4] Це була заявка на повернення до німецької політики — несприйняття "нових кордонів" було консенсусом для політиків усього спектру країни.

[5] Вважається, що Нова східна політика називалася "Новою" через відмінність від підходу Аденауера. Але варто придивитися, аби побачити інший вимір — це було логічне, хоч і сміливе продовження "Східної політики" де Голля, ще одного "англійського пацієнта" Європи. Тобто голлістської "Європу від Атлантики до Уралу" та показової співпрацю між Парижем та Москвою.