Водночас ірраціональна та раціональна – любов, яка займає значне місце в історії людства. Це єдина річ, що може врятувати та надати наснаги йти далі. Зараз, в стані війни українці люблять, кохають так, як ніколи не кохали. Бо кохання – це найяскравіша річ в найтемніший час.
Україна, 1920-1930 роки. Голодомор, комунізм, терор. Та скільки поезій, скільки зізнань було написано в цей час? Окрім смерті та страждань, ті роки все одно були наповнені коханням. Коханням, що проростало скрізь, яке не змогли заборонити, та яке сяяло ясніше за ненависть та насилля. Тож як саме кохали поети в настільки складний для України час?
Еротичний Михайль Семенко
Михайль Семенко – певно що найбільш епатажний, сміливий та впізнаваний ще зі шкільної програми український поет-футурист. Не дивлячись на те, що інтимна лірика не вивчається в школі, а найпопулярніший вірш «Місто» викликає сміх у школярів, з його еротичних поезій можна відчути якнайкраще: він кохав пристрасно.
Перса твої… (1921)
Перса твої
Мої:
Я їх цілував.
Ноги твої
Мої.
Я їх пестив.
Між твоїх стеген
Мох.
Тіло твоє
Моє.
Воно тремтіло.
Ти –
Моя:
Ти віддалась.
Ажурна сукня (1915)
Я клаптик побачив спідньої сукні
Ажурної сукні під рухами ніг
Ніжки як витонч струмні і струнні
І в струнних акордах край них я приліг
Мені подобається коли ти проходиш
І повні проміння рухання колін
Ти поглядом палиш і рухами твориш
І оживлюєш ласкою холодність стін
Я бачу крізь струни побіжність усмішки
Прозорість панчохів і ставленість ніг
Як близько як близько омріяні ніжки
Я в струнних аккордах край ніжок приліг.
Вірний Майк Йогансен
Майк Йогансен – поет, письменник, лінгвіст-перекладач, трішки нудист та король більярду. Великий оптиміст, що написав безліч дитячих оповідань та заснував «подорожній репортаж» в Україні. А ще – долучився до створення правопису 1928 року. Хоч й інтимної лірики у Йогансена не так багато, проте одразу можна зрозуміти: він кохав віддано.
Ах життя моє дороге... (1929)
Ах життя моє дороге,
Хто мені дав тебе, тепле й сильне?
Бігти берегом, бігти геть,
Бігти холодною вогкою рінню.
Занести руку з-за хмар,
Занести за небесну спину.
Розмах. В удар
Тіло. Голову. Руку вкинути.
Ах життя моє — кругле, як м’яч,
Пружне й палюче, як любов.
Падай. Злітай. Смійся. Плач.
Цілуй дужче, знов і знов.
До кінця цілуй. До зубів,
До холодного цілуй поту.
Так ніхто тебе не любив,
Не пив слину з крепкого рота.
Ах життя моє — кругле, як м’яч,
Ти з яких зірвалось шківів?
Души мене. Кров’ю моєю пияч.
Так ніхто тебе не любив.
Серце, — ти мій лісочок… (1925)
Серце, ти — мій лісочок
(Твоє личко в моїх долонях),
Крізь дерево світять очі
Крізь пальці синіє сонце.
Піду полем весело далі
(Коло шиї твої рученята),
Небо цілують і міцно його обійняли
Рукавами сорочки зімнятої.
І коли припаду до криниці
(На вустах вогкий спомин),
Зідхне вода, як птиця,
Одведе вуста непритомні.
Меланхолійна Вероніка Черняхівська
Вероніка Черняхівська – поетеса та перекладачка, онука Михайла Старицького. Не дивлячись на економічну освіту, присвятила життя творчості, переклала на українську мову такі відомі твори як «Місячна Долина» Джека Лондона та «Олівер Твіст» Чарльза Дікенса. Її лірика – меланхолійна. На неї сильно вплинула смерть чоловіка, якого вона покохала, і її поезія каже: вона кохала гірко.
Тихокрила ніч спустилася над нами (192X)
Тихокрила ніч спустилася над нами…
Оповили світ таємні темні тіні…
О, пощо холодними думками
Розвивати її мрії нині —
Легкі тіні…
Оповили світ таємні темні тіні…
З мли минулого такі бліді, несмілі
Виринають в тихій тій хвилині
Спомини далекі мрійні милі —
Тіні білі.
З мли минулого такі бліді несмілі
Виринають спогади кохання,
Постаті, що ми колись любили…
Чути тихі-тихії зітхання —
Тінь страждання.
Постать мила, тінь, що я любила,
Змучилась чекати я – прилинь
І візьми мене на білі свої крила…
Кину все… Заплаче дзвін: дінь-дінь —
Все тінь.
Ви чуєте, милий (192X)
Ви чуєте, милий: встає із могили
Прозоро-примарне.
Примарнії крила всі мрії повили.
Нам тихо. Нам гарно.
Ви чуєте, милий: лютує безсило
Зловісна безодня,
Шле з дна чорні хвилі. Одна я
та сміла. Я з вами сьогодні.
Любов вічна
Поети кохали – кохають досі. Любов була завжди: та, що описана в конфіскованих при арешті поезіях і прозі, що була поставлена на сценах заборонених театрів та знята у цензурованих пізніше фільмах – вона сяяла, навіть під час терору.
Можна спробувати знищити все, але кохання буде жити і далі – в поглядах, діях та людях. Воно буде ховатись в обіймах, підтримці, квітах та сніданках, розчинятися в ритмі танцю, мерехтіти у свічках і променях зимового сонця.
І навіть на холодній, випаленій війною землі, любов буде процвітати пролісками, бо як весна, вона завжди знаходить спосіб повернутися.
