26.11.2175 року. Ті ж околиці міста
Естер прокинулась від бридкого звуку, що видавали зазвичай Порожні. Це був не просто скрегіт, а щось набагато гірше — звук, схожий на метал, який скользить по склу. Крижаний холод пробіг по спині дівчини, немов холодна річка, що збігає по хребту. Вона усвідомила, що це чудовисько вже тут, зовсім поруч, його довгі, кістляві пальці, що були худі, як гілки дерев узимку, вже шаруділи по намету. Воно їх учуло, але не розуміло, де знаходиться його здобич. Поки воно вовтузилось, табір заливали звуки з руїн — ледь чутний, але постійний скрегіт, наче інші монстри, які були менш рухливими взимку, вже почали свої нічні полювання, а можливо, вже лізуть у хованки.
Для таких ситуацій у неї був другий вихід з намету. Крізь тонкий матеріал вона бачила лише розмитий, білий силует, що повільно рухався біля входу. Обережно відкривши блискавку на дверцятах, Естер спочатку обмотала обличчя старою, але чистою хусткою, щоб захистити дихальні шляхи від вірусу, а потім визирнула назовні, оцінюючи ситуацію та намагаючись діяти тихо, щоб Порожній не почув її.
Світанок тільки-но наступав, але навколишній світ, затягнутий вічним димом, був тьмяним, звичним жовтуватим і сірим. Холодний осінній туман стелився над землею, кидаючи дивні, примарні тіні на сині, вже майже голі дерева. Цей монстр, напевно, відбився від своїх і натрапив на наметову стоянку. Дівчина вилізла, прихопивши лук і декілька стріл. Завжди вразлива на вилазках, вона інстинктивно залишила їх всередині, і тепер цей вибір зберіг їй життя. Вона тихенько прокралась на другий кінець галявини та розвернулась, натягуючи тятиву і цілячись у Порожнього.
— Гер! Сел! Будьте готові, я його відтягну на себе! — крикнула Естер так, щоб друзі почули.
Від крику Естер Порожній завмер на мить, а потім його тіло, що складалося з витягнутих кінцівок і випираючих кісток, зірвалося з місця. Його біло-сіра шкіра, що здавалася часом прозорою, була натягнута на скелет, а на лисій голові виділялася збільшена щелепа із загостреними, чорними від запеченої крові зубами. Очі, налиті кров'ю, палали червоним вогнем. Він, наче сліпий звір, потягнув за собою шматок тенту, який зачепився за його шию. Очі були безпорадні, адже зір для нього був непотрібним. Він орієнтувався винятково на запах, запах живої плоті, який він учув, щойно Естер вилізла з намету.
Естер вистрілила монстру в ногу. Стріла встромилася в худу, як паличка, кінцівку, але монстр лише загарчав і продовжив бігти, хоча й повільніше. Вона відчувала, як кожен її м'яз напружується від жахливого тягаря відповідальності. Гершель, перш ніж вискочити, також зав'язав обличчя, а потім вискочив з намету з сокирою, відчуваючи, як адреналін заливає його вени. У його очах не було страху, лише рішучість. Він знав, що кожен бій з Порожнім — це боротьба не лише за життя, а й за право пам'ятати, хто ти. Естер відчайдушно побігла по галявині, ведучи його по колу, щоб дати Гершелю час.
Тим часом Гершель, наче дикий ведмідь, накинувся на Порожнього зі спини. Він завдав йому удару по спині, але той був занадто кістлявим, щоб отримувати значні пошкодження. Монстр, відчувши атаку, розвернувся, намагаючись відмахнутися своїми довгими, кістлявими лапами з загостреними кігтями. Гершель відскочив назад, ухиляючись від удару, який міг розірвати його навпіл. Він знову кинувся вперед, намагаючись завдати удару по шиї, але Порожній, наче розуміючи його задум, ухилився, змусивши Гершеля промахнутися. Естер, скориставшись моментом, коли монстр відволікся на Гершеля, натягнула тятиву і пустила стрілу в його криваве око.
Порожній, нарешті, звалився. Його довгі, худі лапи смикалися на землі, а з горла виривався жахливий звук, що скидався на металевий скрегіт. Запахи крові і страху наповнювали повітря, змішуючись зі смородом гниття, і Естер, затамувавши подих, відчувала, як її серце калатає, як дикий птах, що вирвався з клітки. Вона ледве стояла на ногах, виснажена від напруги. Жовтуватий світанок ледь пробивався крізь густі хмари, освітлюючи сцену бою моторошним світлом.
Як тільки монстр був повалений, вони зрозуміли, що Селест так і не вилізла з намету. Це усвідомлення вдарило по них, як удар обухом. Гершель, відкинувши сокиру, кинувся до її палатки. Він обережно, але рішуче витягнув дівчину з намету, де вона згорнулася клубком, затуливши руками вуха, і тремтіла, немов листок на вітрі. Її очі були повні жаху, і вона знову гірко плакала.
Він посадив її на імпровізований стілець із поваленого синього дерева, де вони вечеряли ще вчора. Естер, присівши навколішки, намагалася заспокоїти її, торкаючись плеча, але не знала, що сказати. Вони всі розуміли, що той світ, який вони так ретельно рятували, міг загинути в будь-який момент, забравши їхню єдину надію — дружбу.
Гершель не вмів заспокоювати словами. Замість цього він вирішив навести лад на галявині після побоїща, щоб створити відчуття безпеки. Він переніс свою сокиру до загашеного вогнища, розправив палатки, а порваний Порожнім тент зібрав і склав поруч зі своїм наметом, щоб зашити пізніше. Поки Естер намагалася заспокоїти Селест, він затягнув тіло монстра у глиб синього лісу, щоб воно не лякало. Повернувшись, він почав розгортати попіл і складати нове вогнище.
— Нам скоро час повертатися до маяка, скоро прийдуть перші справжні морози, і буде небезпечно знаходитись у відкритому світі, — сухо і спокійно промовив Гершель, звертаючись до Естер. Його голос був тихим, але твердим, як камінь.
— Ми сьогодні ж підемо назад… — схлипуючи, промовила Селест, навіть не давши Естер можливості щось вирішити. Вона знову дивилася на світ так, ніби він ось-ось розвалиться, а її єдиним порятунком була втеча.
Кожна вилазка була для Селест величезним стресом. Вона любила залишатися в їхньому затишному домі — маяку на березі моря. Шум хвиль, що розбивалися об скелі, заспокоював її, даруючи відчуття стабільності. А ось Естер не могла довго бути там, її тягнуло збирати реліквії старого світу, і тому Гершель завжди був між двох вогнів, але він це приймав.
— Гаразд, тоді вирушимо трохи пізніше, а до цього я ще сходжу на руїни, — промовила Естер, її голос звучав рішуче, попри втому.
— Ні, ти що, не чуєш, що їх там так багато? — занервувала Селест, її голос зривався на крик. Вона підвела на Естер повні сліз очі.
— Не хвилюйся, я впораюсь, це не вперше ходжу на подібні руїни, — заспокоїла її Естер, м'яко торкаючись плеча дівчини.
— Я теж проти, але знаю, що тебе не спиню, — відповів Гершель.
Він кинув гілку у вогнище, яке вже розгорілося, і почав рити землю позаду палатки. Там він закопав вчорашню рибу, використовуючи землю, як імпровізований холодильник. Діставши рибу, він промив її, зняв луску та розрізав живіт, очищаючи нутрощі. В цей час дрова перегоріли, перетворившись на гаряче вугілля, на якому незабаром буде смажитись риба.
— Я розумію, але не повернусь додому з пустими руками. А ще, ми ж маємо потім піти туди, де ти бачив світло, — згадала Естер, її голос звучав переконливо.
— Забудь, мені напевно привиділось. Можливо, це було заломлення світла, — відповів Гершель, натираючи рибу сіллю та олією.
— Ну да, да, — протягнула Естер, скрививши губи в саркастичній посмішці. — Ще б сказав, що то були галюцинації.
— Зараз це не важливо, — процідив Гершель, його погляд, що зазвичай був спокійним, став незадоволеним. Він подивився на Естер з такою суворістю, що та відчула, як її сарказм згас. — Сідай їсти. У тебе буде всього декілька годин, поки ми не висунемося додому.
Естер вирішила не сперечатись. Вона бачила, як напружилися його щелепи, як насупилися брови, і зрозуміла, що йому потрібен час, аби прийняти її рішення. Зробивши крок назад, вона мовчки сіла поруч із Селест. Гершель, повернувшись до вогнища, почав розкладати їжу.
Він майстерно розклав смажену на вогні рибу, досі гарячу, по тарілках. Потім додав дегідровану зелень та овочі, які вони знайшли під час однієї з попередніх вилазок, і полив усе соусом. Полум'я багаття кидало на їхні обличчя танцюючі тіні. Селест сиділа, згорбившись, її очі були скляними, а руки міцно стискали тарілку. Естер, сівши поруч, взяла свою тарілку, але апетиту не було.
Дівчина все ж змусила себе поїсти. Кожен шматочок здавався безсмачним, але вона знала, що енергія їй знадобиться. Після сніданку вона обережно поцілувала Селест у чоло, відчуваючи холодну вологу її шкіри. Цей жест був і прощанням, і обіцянкою. Потім вона почала збирати свої речі для вилазки.
Кожен рух був чітким та відточеним. До рюкзака, що вже був готовий до походу, вона додала маленький запас води та додаткові стріли. На пояс повісила ніж, що завжди був з нею. На галявині була напружена тиша, настільки гучна, що її можна було відчути. Вітер, що повівав між деревами, ніс запах попелу та відчаю. Десь із глибини синього лісу доносилися крики птахів, а з боку руїн — ледь чутний, але від цього не менш жахливий скрегіт Порожніх.
— Я пішла, скоро буду, — відповіла Естер, закидаючи рюкзак на плече. Її голос, хоч і був спокійним, не міг приховати напруги.
— Можливо, передумаєш? — благаючим поглядом подивилася Селест. Її очі, широко розплющені від страху, були повні сліз.
— Ні, Селест, — твердо відповіла Естер, її голос не залишав жодних сумнівів. Вона кинула останній погляд на друзів та не озираючись, пішла у бік зруйнованого міста. Кожен крок був кроком у невідомість.
