Білий – це aq,
Глечик – bardaq,
-lar означає, що вона не одна –
Та квітка, що каже нам: приходить весна.
І хоч я не спала десь з 7-ї ранку, все одно не хотілось вставати. За вікном вибухи продовжувались безперервно вже, мабуть, тижні два – зазвичай глухі і не дуже гучні. Найгучніше за весь цей час було десь на п’ятий день, коли ці покидьки заходили у місто і розстрілювали все і всіх, хто зустрічався їм на шляху. Тоді вони понівечили багато будинків: в квартирах тепер немає вікон, незчисленні уламки скла просто валяються на асфальті, а в стінах видніються вм’ятини, мабуть, від мін. На сусідній вулиці, буквально в двох хвилинах ходьби від мого дому, розстріляли та спалили кілька легкових авто – в них були люди. Були. Їх також розстріляли. Одразу, на місці. А те, що залишилось від машин, – чорні металеві скелети – досі стоїть там прямо на дорозі. Хіба що тіла загиблих та наволоч одразу «прибрала» – їх просто забрали з собою, невідомо куди і невідомо навіщо.
Так, все це було тим, про що я думала вранці і чому не хотіла підводитись. Я бачила це на власні очі дні три тому, коли вперше приблизно за тиждень наважилась вийти з квартири. Ці наслідки «рускава міра», вони досі не йдуть з моєї голови… Картинки, які не хочеться запам’ятовувати, все ж запам’ятались – досить чітко і на все життя. Не знаю, правда, скільки того життя мені ще залишилось.
Не хотілось вставати, та і все. Все одно сплю в одязі на випадок, якщо доведеться чомусь серед ночі скочити та кудись бігти. Чомусь і кудись. Тільки от куди? Про це я також думала щоранку, прокидаючись, та щовечора, засинаючи.
Все ж треба себе змусити встати і поїсти – на випадок, якщо чомусь і кудись… Не голодною ж бути. До речі, дивно – в перші дні я відчувала дикий голод, який нічим не могла перебити, – це, напевно, із-за стресу. Але тепер моя лінива срака не може підвестися, щоб банально поснідати. Але треба… Бути одягнутою тепло, за погодою, як треба. Мати повний шлунок, бо так просто треба. Мати той самий «тривожний рюкзачок», спакований, чим треба. Змінний одяг та спіднє, якісь горішки, шоколад і вода, ліки, прокладки, документи… Словом, все, що стане в нагоді на перший час. На випадок, якщо кудись… Від потрібних речей рюкзак не стає менш «тривожним».
Взагалі менш тривожно не стає, особливо після того самого дня. Мені не страшно, а саме тривожно. А ще я відчуваю злість. За ті спалені автомобілі, зруйновані будинки, забрані людські життя… І за своє життя, яке вони поламали, як хотіли. Поламали мої плани та надії. Поламали мої звички. Остаточно доламали стосунки з сім’єю: «Ну, ви патєрпіте еще два-трі дня… скора ми вас асвабадім… скора к нам в Крим прієдеш, ілі ми к тєбє…» Тьху… До біса таких родичів. У свій Крим я повернусь обов’язково, але не до вас і не при вас. Хм… поламали стосунки з родиною… А воно навіть краще – в такій жахливій і важкій ситуації вони показали себе «у всій красі», проявили своє гниле нутро, хоча я до останнього сподівалась, що з їхніми головами все не так погано… А ні. До біса. Не потрібна мені така сім’я. Я повернусь у свій Крим, але не до них. Я повернусь до свого моря, своїх гір і своїх степів.
Так, про все це можна подумати лише за один ранок, навіть ще не поснідавши. Але таки сніданок не завадить. Ну, на випадок, якщо… чомусь, кудись… Голодною бути не можна.
Кава, яєчня з хлібом, банан. Це був останній, до речі. І купити банани тепер ніде. Ця сволота зіпсувала все – вони забрали навіть можливість купувати мої улюблені банани! І не тільки банани – у паніці люди розібрали все, що потрібно, і що непотрібно. Причому за такими цінами, які злетіли до небесних небес в перший же день, як все почалось. А в мене навіть туалетного паперу немає! Сусідка вчора сказала, що наче в одному магазині на ринку він все ще продається. Буде шкода залишитись без туалетного паперу. Смішно і шкода водночас. Ну, якщо що, буду підтирати свою дупу серветками, рушниками, ганчірками… Ай, чого я, треба спочатку піти у той магазин і дізнатися, чи є ще в них цей туалетний папір. І дорогою в аптеку зайти. Точніше, зайняти до неї чергу – буду десь тридцятою так точно, бо це єдина аптека у нашому районі, яка ще не закрилась. Звісно, гарантій немає, що за папером буде стояти менше народу – так можна і чергу в аптеку проґавити.
Глухі звуки, що постійно лунають навколо міста, наче взяли паузу – вже не так страшно вийти на вулицю. І не «страшно», а «тривожно». Просто тривожно, це ж нормально… Та навіть якщо вибухи не припинились би, все одно потрібно виходити і шукати той клятий туалетний папір.
Сонце вже давно зійшло, та надворі все рівно так мляво і непривітно... Сірі будівлі, сірий асфальт, сірі дерева, чорна земля, зелені квіти… Стоп. Зелені квіти. Зелені квіти? Зелені квіти… Багато зеленого листя зелених квітів посеред чорної землі. Ні, самі квіти все ж білі, просто ховаються серед великої кількості зеленого. Дивно… Білі серед зеленого… Трясця, так це ж підсніжники! Ти ба… А що, вже весна?
