Наївність померла – її розстріляли з ГРАДу.
Молодість – в уламках від фугасного снаряду.
Спротиву тіло палять у стінах бараку,
Струмом вдаривши спочатку, потім – ножем із-заду.
Б'ється страх в агонії десь у руїнах дому.
Надихалась злість пилом і вже відчуває втому.
Димом пахне образа, заляпало відразу кров'ю –
Їй руки зв'язали і впритул поцілили в скроню.
Пече розпач вогнем навмисно-випадковим,
Він рівняє тут будинки, театри, лікарні, школи.
Тече з рани біль, змішавшись із брудом, червоним.
Глухо небо рвуть вибухи – це замість колискових.
Турбота і безпека не добігли до підвалу –
Їх збирають по частинах і відшкрябують з асфальту.
Спокій посікли склом, він лиш дихає помалу.
Сльози висохли в безжальності, і ллються сльози в жалю.
Що робити, бути як, розгубленість не знає.
В попіл затишок стає – так навіть зорі не палають.
Але жага до життя, як не старайтесь, не зникає.
Волю тільки вільні люди відчайдушно захищають.
4.08.22
