...Він був наче неприкаяний дух, тільки не такий сумний. Він ширяв над землею, на ходу вигадуючи гори, долини, озера та вулкани. Якоїсь миті два останні образи злилися і він побачив величезне озеро скипілої лави, ніби зважніле світло, що скупчилося в природній чаші землі. А потім, раптом, розбризкуючи сяючі вогняні краплі, з озера виринула... людина? Напевно, для цього світу це й справді була людина: витончені форми, трохи подовжені кінцівки, і темні, наче ніч, очі.
Трохи подумавши, він вирішив, що це має бути дівчина і ще якийсь час насолоджувався спостереженням за її плавними рухами, ретельно продумуючи тих, хто її оточуватиме. Родина за родиною, місто за містом, народилася цивілізація цього світу, яка зростала, розвивалася і нарешті кинулася до зірок. Він провів поглядом гарячі серця перших дослідників і... розплющив очі.
— Ха! Отямився, нарешті! Знаєш, братику, цього разу ти нас справді налякав!
Він насилу повернув голову, яка, здавалося, належала комусь іншому, і глянув на старшого брата. Одягнена на тому задом наперед футболка яскраво підтверджувала сказане. Думки поверталися насилу, наче каміння, що застигло в лаві. Якщо брат тут і в такому вигляді...
— Мама..? — насилу проштовхнув він хрипкі звуки крізь занімілі губи.
— Спить в ординаторській на дивані. Всю ніч над тобою проплакала... Йолопе ти, Майкі…
Він полегшено заплющив очі. По всьому тілу розлилася така тяжкість, що її ледве можна було перенести. Мабуть, цього разу навіть гірше, ніж минулого.
***
Ще раз наплакавшись і вдосталь поговоривши із сином, що нарешті очуняв, мати підійшла до сивого чоловіка в офіційному костюмі, який терпляче чекав наприкінці коридору.
— Містере Дюк, ви ж обіцяли! Чому мій хлопчик знову...
— Місіс Норман. Будь ласка, заспокойтесь. Ми не підключали вашого сина до апаратури.
— Що?
— Послухайте, наш експериментальний центр працює абсолютно легально і повністю дотримується всіх заходів безпеки. Після того, як ваш син виявив атипову реакцію в ході експерименту, ми більше жодного разу не підключали його до апаратури, хоча його результати були й залишаються найкращими з усього, що нам вдалося отримати.
— Але чому ж...
— Ми ще з'ясовуємо це питання. Одне з найпереконливіших особисто для мене припущень, які висунули наші вчені, говорить, що багата фантазія вашого сина — це лише частина якоїсь особливої властивості його мозку, яка активувалася в повному масштабі в результаті експерименту. Ми не знаємо, чи означає це, що в нього відкрилася здібність, якої не повинно бути, чи ми просто прискорили її пробудження, але...
— Стривайте, ви хочете сказати, що тепер так буде весь час? Він буде раз у раз відключатися й опинятися в реанімації, а ви нічого не можете з цим вдіяти? А якщо це трапиться у безлюдному місці? А якщо наступного разу його не відкачають?! Ви розумієте, мова йде про життя мого сина!
— Я розумію, пробачте. Поза всяким сумнівом, ми продовжимо вивчення цього питання.
***
Не минуло й тижня з моменту повернення з лікарні, як це сталося знову. Цього разу Майкі заснув просто на уроці й перелякав усіх однокласників, коли вчителька не змогла його спочатку розбудити, а потім — відшукати пульс тремтячими пальцями.
На цей раз йому снилися неймовірне квіття з води, що розцвітало одне за одним, переплітаючись й утворюючи невимовно чудову мелодію. Він розчинився в нескінченних водах цього світу, тисячоліттями спостерігаючи за танком бульбашок повітря в променях сонячного світла, й так і не обтяживши себе вигадуванням хоч одного мешканця для нього. А отямившись, довго не міг заново звикнути до статичності поверхонь, що оточували його.
Мама знову плакала, а він усе намагався пояснити, яке неосяжне щастя наповнює його, коли він вигадує свої світи. І навіть ця слабкість, яка навалюється, коли він відпускає їх... Немов розтискає долоню і випускає пташеня в перший самостійний політ.
Чи зможуть вони колись полетіти разом, крило до крила?
***
Кришталеві сніжинки м'яко падали йому на обличчя. Жодного руху повітря і повна, дзвінка тиша. Це реальність чи чергова фантазія? Він підняв руку і деякий час бездумно спостерігав, як ажурні конструкції, що стикаються з нею, тануть і зникають назавжди. У школі він вчив, що кожна сніжинка є унікальною: порівняй хоч мільйон — не знайдеш двох однакових.
Люди теж унікальні, а тим більше світи. У кожному є своя краса та свій біль. Чи варто мріяти покинути той світ, що вже тут, заради іншого, який десь там? Може й ні. А ось чи варто створювати той, інший, світ, якщо маєш таку можливість? А якщо це призведе до виснаження та смерті твоєї унікальної особистості? Наскільки має бути велика тяга до творчості, створення чогось нового, щоб забути про своє тіло, своє життя? А тим паче — про життя та душевний біль близьких?
Він видихнув хмару пари на почервонілі руки.
Всі ми зустрічаємося в цьому світі, щоб рано чи пізно розлучитися. Чи достатньо такого виправдання? Після того, як він кілька десятків разів провалявся в реанімації, чи вдалося йому змусити серця близьких почерствіти достатньо, щоб вони прийняли його смерть, не розбившись на друзки?
Адже, чи може він НЕ творити?
Майкі заплющив очі, засунув замерзлі руки в кишені й зробив перший крок по білому полю без жодного сліду...
30.01.22 / 09.10.23
