(з циклу «Музичні замальовки»)
Мирослав Скорик «Мелодія»
За вікном авто проносилися поля. Ніби такі ж самі, як будь-де в Україні, але трішечки рідніші. Скоро вже село.
Молодик у військових штатах обережно наліг боком на рюкзак, намагаючись присунутись трохи ближче до вікна, але не зачепити перебинтовану до самого ліктя руку. Скоро він зможе побачити її. Хоча б ось так, ненадовго.
Спогади накочувалися хвилями.
Вперше він побачив Даринку у вишневому садку. Зовсім ще малу, у короткому платтячку, з чорними від землі колінами й ліктями, зі слідами вишневого соку на обличчі. Одна кіска з тоненького ще світлого волосся розпустилася й стрічка, що мала її тримати, повисла на гілці, за яку зачепилася. Він виплутав стрічку, подав дівчинці й суворим тоном наказав негайно йти додому. Садок був чужий, вишні солодкими, а посмішка трирічної Даринки такою яскравою, що й досі іноді снилася йому, особливо там, на передовій...
— Сашко, ти математику добре знаєш?
— А то.
— І читаєш, мабуть, багато?
— Є таке.
— І англійською можеш?
— Оф коз, беби.
— Який же ти розумний! А в мене нічого не виходить.
— Бо ти мала. Виростеш, всього навчисся, — він дожував подарований пиріжок й хотів вже побігти до друзів, які ганяли футбольного м'яча на пустирі поза школою, але заглянув у блакитно-сірі очі, ладні от-от заплакати, й зітхнув. — Давай свою математику...
Може й справді його допомога тоді була така доречна, а може слова його були пророчі, та вже за кілька років вона стала круглою відмінницею, кращою у всьому, за що б не бралася, взірцем та прикрасою їхньої невеличкої сільської школи. Вчителі не могли натішитися її розумом, а хлопці з усіх класів, аж по одинадцятий — її красою, яка так само розквітла, наче барвиста мальва під бабусиним вікном. Висока, статна, з довгою косою й лагідною усмішкою вона навіть відмовляла так ніжно, що ніхто не ображався. А відмовляла вона усім. Тому, коли й він надумав запросити її на танці, то заїкався й трусився, як осиковий лист. А вона взяла й погодилась. Й знову посміхнулась тою неймовірно сяючою усмішкою...
Ні, все ж так не зручно. Він повернувся у вузькому просторі машини й невдало сіпнув обрубком ноги по милиці. Зашипів, стиснувши зуби, й ненадовго завмер, поки найгостріший біль не відхлинув, залишаючи безпорадну спустошеність. І як він тільки так примудрився? Усього лиш за кілька тижнів до ротації... Хоча то, мабуть, для рівноваги. Адже недарма побратими прозвали його Безсмертний Навіжений, бо навіть як ліз у саме пекло, то повертався цілісінький, без жодного поранення. Ніби беріг його хтось. Чи то там, нагорі... чи то тут, на землі, моливсь за нього без перестанку...
Мабуть, вона всі очі виплакала, коли він став до лав армії. Вони мали одружитися за пару місяців, коли вона поздає усі екзамени, аж тут прийшла повістка. Він міг би ухилитися, відкласти цей обов'язок, але не став. І так вже совість краяла, що не кинувся до військкомату в перший же день після нападу ворога. Але й покинути любу було важко, ой як важко.
— Бережи себе, чуєш? Бережи! Ти маєш повернутися. Хоч би побитий, але живий, ясно? Я чекатиму. Сильно чекатиму...
— Звісно, люба, сонечко ти моє. Я закінчу цю дурнувату війну й повернуся до тебе якнайшвидше...
Які дурні, банальні слова. Зарозумілі слова. Хто він такий, аби «закінчити війну»? Такі рішення приймають генерали та президенти, а він — простий солдат — що він міг? Але ці слова вели його уперед, допомагали не втратити глузд в тому пеклі, що зветься війною, й зробити все можливе й навіть дещо неможливе задля спільної справи. Він кидався на кожне завдання, як навіжений, а вона...
Це все він дівся вже потім, бо вона писала йому лише про легке та приємне, ані словом не згадуючи про перебої з продуктами, перебитий зв'язок, недоспані через виття сирени ночі та багато чого іншого. Слава Богу, хоч хвиля окупації їх оминула. А ще про те, що як тільки пересуватися дорогами стало більш-менш безпечно, Даринка покинула рідне село й подалася в місто, хоча раніше боялася лишитися сама серед незнайомців понад усе на світі.
Вона стала одним з чисельних волонтерів, які допомагали звичайнісінькій обласній лікарні справлятися з напливом поранених під час бомбардувань та тих, хто прибував з недалекої звідси лінії фронту. Не маючи жодної кваліфікації, вона могла взяти на себе лише найчорнішу роботу, але не гребувала тим.
Хто знає, про що вона думала, по двадцять годин на добу бігаючи по палатах то зі шваброю, то з судном? Боялася чи сподівалася швидше його побачити там, серед блідих, перекривлених від болю облич? Чи зберегла свою милу усмішку на втомленому лиці? Він знав лише, що Даринку й там хвалили усі, хто тільки міг, й що вона працювала, як бджілка, до останнього. Поки не гримнув вибух...
— Гей, хлопче, вже під'їжджаємо. Біля якої хати тебе висадити? Підвезу до самих воріт!
— Не треба, дядьку, дякую. Отам край села станьте, будь ласка.
— Отам? — одразу спохмурнів водій, але уточнювати більш нічого не став — і так зрозуміло, що тут могло знадобитися скаліченому хлопцю, що не поспішає додому.
Хлопнули дверцята. Сашко незграбно закинув рюкзака на спину, притримуючи милицю, забрав з рук водія букет квітів, що для кращого збереження лежав на іншому сидінні й повільно покульгав до невисокої огорожі.
Водій провів його поглядом й дістав сигарету. Негоже кидати хлопця тут. Все одно скоро повернеться, а чи зловить тут ще якусь машину до ночі — одному Богу відомо.
А Сашко зробив ще кілька кроків і встав.
Добре, що він зможе знову побачити її. Хоча б ось так, ненадовго...
Вітерець ворушив довгі полотна рушника на свіжовкопаному хресті, а хлопець мовчки плакав, дивлячись на яскраву усмішку, навіки закарбовану на фото...
«Я повернувся, люба. Радий тебе бачити».
Квітень 2023 р.
