Лікарі, які втекли від російського вторгнення, часто залишаються без роботи або змушені працювати на роботах низької кваліфікації. Вони стикаються з важкою дилемою: спостерігати, як їхні професійні навички залишаються невикористаними, або повернутися до країни, де триває війна.
Доктор Самер аль-Шейх застиг, дивлячись на фотографію в телефоні. Лікар, зображений під час операції, тепер здавався йому майже чужим.
«Я втратив усе», — сказав він.
Після втечі від війни в Іраку у 16 років доктор аль-Шейх збудував життя в Україні як лікар-травматолог і хірург. Він здобув повагу за роботу в міській лікарні в Харкові, навіть коли почали падати російські снаряди.
Але тепер його час заповнюють не кардіомонітори, а електронні листи з відмовами у працевлаштуванні. Покинувши Україну в березні 2022 року, він знову став біженцем — цього разу у Великій Британії, де разом із родиною намагається почати все спочатку, але не може знайти медичну роботу, що відповідала б його кваліфікації.
«Коли двічі втрачаєш усе, не кожен може це витримати. Але я не хотів, щоб моя родина побачила те, що бачив я в Іраку», — сказав 33-річний доктор аль-Шейх, який певний час працював вантажником у лондонському супермаркеті, але нині знову безробітний.
«Якщо тут нічого не вийде, нам доведеться повернутися туди, де нас цінують», — додав він, маючи на увазі Україну.
Деякі лікарі, які втекли від конфлікту, розглядають можливість повернення. Але для тих, у кого є сім’ї, це рішення ускладнюється страхом знову наражати близьких на небезпеку.
«Якби я був сам, я б не залишив Україну», — сказав доктор аль-Шейх. «Але моя дружина попросила мене подумати про нашу доньку».
Через мовний бар’єр і складну процедуру повторної сертифікації — доктор аль-Шейх згадував 800-сторінкову анкету, яку потрібно заповнити, — багато лікарів, які виїхали з України, взагалі відмовляються від медицини, зазначають правозахисники. Натомість висококваліфіковані медики часто погоджуються на низькокваліфіковану роботу, щоб вижити.
Ендрю Геддес, директор Центру міграційної політики Інституту Європейського університету у Флоренції, зазначає, що складнощі з працевлаштуванням за фахом є типовими для висококваліфікованих біженців.
Для цього навіть існує термін — «втрата людського капіталу».
У квартирі доктора аль-Шейха у Західному Лондоні зберігаються речі з його минулого життя: ручка з гравіюванням від пацієнта, якому він врятував життя; товсті папки з медичними записами, що підтверджують тисячі годин його роботи.
Він відкрив шафу і дістав невелику коробку з хірургічними інструментами, пояснюючи призначення кожного. Але тепер, за його словами, вони йому вже не потрібні.
Він розповів, що звертався до центру зайнятості, де сказав, що має три спеціальності. Його запросили на ярмарок вакансій, і він приніс усі дипломи.
«Але це було як поганий жарт», — сказав він.
«Мені запропонували роботу прибиральника в лікарні», — додав він.
Попри те, що багатьом українським лікарям складно знайти роботу за фахом у Великій Британії, Національна служба охорони здоров’я країни водночас відчуває серйозний дефіцит персоналу, що призводить до довгих черг на лікування.
Через кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року онлайн-платформи вакансій у Європі були переповнені пропозиціями для українців, а уряди спростили візові процедури. Однак уже за рік шлях інтеграції для багатьох виявився значно складнішим, ніж очікувалося.
Доктор аль-Шейх щодня розсилає резюме. Майже щоранку починається з нового листа-відмови — то на посаду адміністратора в медичному офісі, то на роботу помічника в готелі.
Для повторної акредитації йому потрібно заповнити великий пакет документів із детальним підтвердженням медичного стажу, включно з даними пацієнтів, які важко отримати через війну.
«Я роблю все, що можу», — сказав він, додавши, що ситуація змусила його звернутися по допомогу через депресію.
Його дружина, яка також є лікарем-кардіологом, пече та продає торти, щоб утримувати родину та їхню 8-річну доньку. Державної допомоги у розмірі близько 300 фунтів на тиждень недостатньо для життя, хоча він залишається вдячним Британії.
На балконі їхньої квартири майорить прапор на честь коронації короля Карла III.
Доктор Роман Крегг, президент Української медичної асоціації у Великій Британії, визнає, що повернення до медичної професії є складним процесом.
«Можливість працювати є, але не одразу, і багато лікарів не досягають успіху», — сказав він. «Це може зайняти роки».
«Їм дуже важко просто сидіти без роботи», — додав він. «І це відчуття посилюється, коли вони бачать, що їхні навички потрібні вдома».
За оцінками ООН, близько 47% із восьми мільйонів українських біженців мають вищу або професійну освіту.
За даними Ради ООН з прав людини, переважна більшість українських біженців, зокрема медиків, — це жінки, приблизно 90%. Багато з них виїхали разом із дітьми.
Доктор Світлана Садова, кардіолог і мати-одиначка 16-річних близнюків, понад двадцять років лікувала пацієнтів, постраждалих від Чорнобильської катастрофи 1986 року. Тепер вона миє посуд у ресторані на околиці Лондона за приблизно 12 доларів на годину.
«Як я могла опинитися в такій безвихідній ситуації?» — сказала 45-річна докторка Садова.
«Мені добре жилося в Україні», — додала вона. «Якби я не відповідала за дітей, я б, мабуть, уже повернулася».
Після робочих змін вона часто не відчуває рук від втоми. Зарплати ледве вистачає на життя, а інколи доводиться долати великі відстані пішки, бо на таксі немає грошей.
Згодом вона залишила цю роботу і знову стала безробітною.
Вона неодноразово їздила по лікарнях, роздаючи резюме, але відповідей не отримувала.
«Деякі кажуть, що я сильна», — сказала вона зі сльозами. «Але я втомилася бути сильною».
Деякі українські лікарі вже повернулися додому. За оцінками Міжнародної організації з міграції, мільйони людей, які виїхали з України, повернулися — переважно літні люди.
Навіть молоді лікарі, які залишили країну через війну, стикаються з труднощами у працевлаштуванні.
24-річна Діана Бєляєва мріє стати сімейним лікарем. Вона навчалася в Національному медичному університеті імені Богомольця в Києві та складала іспити дистанційно зі Швеції.
Нині вона живе у Данді, Шотландія, і не може знайти роботу за спеціальністю. Єдиний доступний варіант — робота помічника медперсоналу, яка часто зводиться до допоміжних або технічних завдань.
«Це приголомшує», — сказала вона. «Навіщо я стільки років навчалася, якщо тепер можу лише виконувати просту роботу?»
Вона щодня вагається, чи повертатися в Україну.
«Ми лікарі, але змушені просити допомогу», — сказала вона. «Здається, ніби ти робиш щось не так у своєму житті».
Попри труднощі, вона зберігає надію побудувати кар’єру лікаря у Великій Британії.
«Я хочу бути корисною цій країні», — сказала вона.
Джерело The New York Times
