Китай сотні років продавав за допомогою Шовкового шляху в Європу шовк, фарфор, прянощі та спеції, а натомість отримував - золото і срібло.
Ця модель працювала наступним чином: Європа викачувала з Нового Світу дорогоцінні метали, які потім «перетікали» до Китаю за поставки «заморських товарів».
Торгівля була дефіцитною для Європи і профіцитною для Китаю, який у європейців практично нічого не купував.
Чим більше золота і срібла йшло до Китаю в рамках світового торгового обміну, тим меншим був його вміст у європейських валютах, які знецінювалися, породжуючи інфляцію.
Європа довго думала, що ж їй потрібно зробити для виправлення ситуації?
Китай ні в якому разі не хотів пускати на свій ринок європейські товари.
Поступово європейці навчилися копіювати китайські технології: порох, папір, компас.
Візантійці відправили до Китаю двох ченців, які в порожнистих палицях викрали яйця шовкопрядів і позбавили Китай монополії з виробництва шовку.
Згодом європейці перейняли у Китаю технології виробництва фарфору.
Але Китай все одно поставляв до Європи ряд «заморських товарів», таких як чай, спеції, прянощі (які йшли також і з інших країн Азії).
І тоді в Європі прийшли до дуже простого рішення.
Для зміни торгового балансу потрібно змінити формат товарів, що отримуються з Китаю та Азії.
Це повинні бути не «заморські товари», а «колоніальні».
Торговий баланс з Китаєм Захід зміг змінити лише за допомогою військовъ сили, грубим насильством.
Перш за все, європейські морські імперії змінили торгові маршрути з сухопутних на морські.
Після заміни сухопутних торгових маршрутів на морські коридори і почалася колонізація Азії.
Тому вся торгівля опинилася в руках європейських «талассатів»: британців, іспанців, португальців, голландців. А потім і американців.
Тільки за допомогою прямого насильства і колоніальної політики Захід зміг змінити торговельний баланс з Азією на свою користь.
Для цього, наприклад, довелося майже безкоштовно поставити місцевим жителям пічки. Завдяки цьому європейці потім змогли нажитися на продажі газу для їх використання.
Або «британська класика» — опіумні війни.
Британська імперія програвала Китаю в торгівлі - вона була профіцитною на користь Піднебесної.
Велика кількість британського срібла йшла до Китаю.
При цьому британські товари в Китаї особливо не продавалися.
«Але у нас в Індії багато опіуму», - подумали британці і зажадали від Китаю відкриття свого ринку для його збуту.
А коли Китай відмовився - напали на нього і змусили зробити необхідне за допомогою зброї.
«Опіумні війни» призвели до втрати Китаєм декількох поколінь, але срібло з Китаю почало повертатися на береги Темзи.
І зараз, у 21 столітті, Азія і Китай мають профіцит у торгівлі із Заходом (Європа, Британія і США).
До пори до часу, США, які зайняли місце Британії після Другої світової, терпіли це, тому що КНР частину своєї торговельної виручки направляла на покупку корпоративних американських облігацій - трежеріс.
Але Китай вже кілька років як почав «зменшувати» свої вкладення в трежеріси і зараз в його портфелі їх на 740 млрд доларів, хоча ще декілька десятків років тому він складав 1,4 трлн доларів.
Проте Китай почав купувати золото.
А Індія і раніше не купувала американські боргові папери, а вкладала свої резерви в жовтий метал.
Ба більше, в Делі вирішили повернути індійське золото з місць закордонного зберігання. Індія повернула вже 65% свого золотого запасу на свою територію.
Тобто Азія починає вести із Заходом свою стару торговельну гру: ми вам товари, а ви нам - золото (транзитом через виручку в резервних валютах, таких як долар, фунт і євро).
Які шанси є у Заходу для того, щоб виграти торговельну війну з Азією і Китаєм «за правилами»? Майже ніяких.
Однак ця система могла існувати лише в рамках нерівномірного торговельного обміну, коли Китай «зливав» свій торговельний прибуток в американський державний борг.
Також ця система маскувалася «моделлю співпраці», коли «всім вигідно», і глобалізмом, в рамках якого Азія і Захід збагачувалися одночасно.
Але зараз в умовах глобальної фрагментації, локалізації виробництва, протекціонізму, релокації та промислового решорингу, всі слабкі місця торгівлі Заходу і Азії оголилися.
Змусити Китай купувати «західні пристрої» можна тільки силою, тому що «китайські пристрої» набагато дешевші і їх більше.
Нинішня торговельна війна США з Китаєм - це аналог «опіумних воєн» 19 століття.
Тому що першопричина цього конфлікту аналогічна: на думку США, в Китаї осідає забагато «умовного світового золота», яке не дістати навіть якщо в рамках торговельної угоди змусити Китай купувати більше американської сої та кукурудзи.
Багатьом може здатися, що США переможуть у торговельній війні, тому що це «західна цивілізація», а вона завжди перемагає.
Але подивіться на Іспанію та Португалію. Раніше вони володіли Латинською Америкою. Чи можуть вони зараз диктувати країнам цього регіону свою волю? Так, диспаритет у потенціалах між США і Китаєм ще довго буде не таким, як зараз між Іспанією/Португалією і країнами Південної Америки.
У Португалії є таке поняття як «саудаде» — щемлива туга за втраченим «Чимось», десь там на островах Зеленого мису і Макао.
Є ще «фаду» — музичний португальський жанр, в якому смуток і прийняття «фатуму» є домінуючою емоцією.
Хто знає, може, і в США колись виникне американське «саудаде». Хоча трампівське «Зробимо Америку Знову Великою» - це воно і є - туга за втраченою величчю.
Тільки в США ще є надія його повернути, а португальці після смерті останнього диктатора Західної Європи Салазара, якось «природно змирилися».
Джерело — Олексій Кущ
