Автори: Майкл Кофман та Джек Вотлінг для War on the Rocks
Після драматичної зустрічі в Білому домі [подальша] військова підтримка України з боку США є загрозливо невизначеною. Підтримка України в цій війні і після неї - це відповідальність, яку Європа рано чи пізно повинна буде взяти на себе. Вашингтон може скоротити підтримку України задовго до того, як буде досягнута будь-яка угода, і спробувати змусити Україну погодитися на нестабільний режим припинення вогню. Це призведе до того, що Україна залишиться в стані постійної небезпеки, а Європа буде готуватися до можливого відновлення війни. Існує значний ризик, що після припинення широкомасштабних бойових дій росія продовжить свої зусилля з політичної дестабілізації України, економічного тиску на неї та створення умов для третьої війни на набагато вигідніших для Москви умовах. Щоб запобігти цьому, українську армію потрібно буде підтримувати «в полі» і відновлювати, а росію - ефективно стримувати.
Дедалі менш імовірно, що Сполучені Штати продовжуватимуть надавати військову або фінансову допомогу, оскільки політична мета Вашингтона полягає в тому, щоб перекласти тягар на європейські столиці. Попри зусилля президента Володимира Зеленського, Сполучені Штати чітко дали зрозуміти, що не мають наміру надавати Україні гарантії безпеки або безпосередньо сприяти будь-яким силам, що підтримуватимуть Україну після запровадження режиму припинення вогню. Тому Європа має спланувати розгортання таких сил. Це серйозне зобов'язання. Чи можуть європейські держави розгорнути такі сили, не підриваючи при цьому здатність Європи захищати кордони НАТО, в той час як Сполучені Штати потенційно виведуть війська з континенту?
Хоча протяжність фронту і чисельність російських сухопутних військ можуть створити враження, що це завдання нездійсненне, на наш погляд, воно здійсненне, якщо європейські країни будуть готові заплатити за це. За умови правильного балансу сил, інвестицій і політичної основи Європа може взяти на себе зобов'язання, які заслуговуватимуть на довіру.
У європейській місії в Україні немає нічого фантастичного. Франція і Велика Британія розглядають таку пропозицію і, за останніми повідомленнями, обговорювали її під час нещодавнього візиту президента Еммануеля Макрона до Вашингтона. Туреччина також може бути відкритою для участі [свого контингенту] в таких силах. Дійсно, хоча зустріч Зеленського з Трампом у Вашингтоні була катастрофою, вона, можливо, збільшила бажання європейців зробити набагато більше, ніж могло б бути в іншому випадку. Однак для розмови недостатньо інформації з точки зору вимог - або маючи на увазі, що символічних сил буде достатньо, або роздуваючи необхідну кількість військ до рівня, який унеможливлює таку політику. Ми прагнемо встановити реалістичну оцінку того, що буде потрібно, якщо Європа розгорне війська в Україні.
Обмеження місії
НАТО перебуває у більшій безпеці, коли росії протистоїть незалежна Україна з надійними збройними силами. Атака на НАТО за цих обставин залишила б Україну на фланзі росії, водночас зменшивши фронт, на якому росія становить загрозу. Тому першою життєво важливою місією є партнерство зі Збройними силами України з метою підготовки і підтримки їх відновлення, в тому числі відродження системи резерву і мобілізації в умовах, коли багато ветеранів залишать збройні сили.
Розмір України і протяжність лінії фронту, що простягається на понад 750 миль (1200 кілометрів), можуть призвести до припущення, що вимоги до збройних сил виходять за межі можливостей європейської частини збройних сил НАТО. Проте Україна потребує не традиційних миротворчих сил чи сил розмеужвання, які мають бути розтягнуті вздовж лінії зіткнення. Власне кажучи, справа не в довжині фронту. Хоча європейські лідери можуть називати це «миротворчими» силами, це не буде традиційна миротворча місія ООН. Сили будуть виконувати дві функції. По-перше, запевнити Україну [в подальшій підтримці]. За підтримки Заходу Україна повинна бути в змозі утримувати сили, достатні для утримання або патрулювання ключових ділянок лінії фронту. По-друге, посилити стримування від майбутньої агресії з боку росії як за рахунок розгорнутого потенціалу, так і за рахунок невід'ємного ризику прямого залучення західних сил.
Багатонаціональна оперативна група не повинна бути розгорнута по всій території України. Вона повинна бути присутня на трьох напрямках і мати достатню мобільність для передислокації в разі потреби вздовж фронту. Будь-який майбутній російський наступ незмінно відбуватиметься на кількох передбачуваних напрямках. Сьогодні більшість бойових дій зосереджена, як правило, на трьох-чотирьох ділянках фронту одночасно. Отже, відносно невеликого угруповання військ може бути достатньо для того, щоб внести ризик у російські розрахунки. Найбільш очевидними напрямками будуть Київ, Харківщина і Донеччина. Західні формування розгортатимуться в цих регіонах не як передові війська, а як допоміжні ешелони, що підтримуватимуть українські сили.
Зобов'язання Європи також допомогли б уникнути найгіршого сценарію після будь-якого припинення вогню, коли Україна вважатиме себе кинутою без жодних зобов'язань щодо безпеки та західної військової присутності. Армія буде демобілізована, і багато чоловіків можуть виїхати за кордон, що значно зменшить чисельність збройних сил. По суті, йдеться також про те, щоб українці побачили, що у них є майбутнє і що в разі нового російського вторгнення у них також є шанс.
Розгортання сил
Враховуючи значне погіршення якості російських збройних сил протягом останніх трьох років бойових дій, сили, що розгортатимуться на початковому етапі, можуть налічувати не більше трьох бойових бригад або їх еквівалентів. Можливо, з часом, у міру відновлення [спроможностей] росії, ці сили доведеться збільшувати. Це може скласти приблизно 15 000-20 000 військовослужбовців в країні, і ще 30 000-40 000, необхідних для постійної ротації, тобто загалом 45 000-60 000 військовослужбовців. Умовна структура сил включатиме штаб дивізії, три маневрені бригади, бригаду тилового забезпечення і бригаду вогневих засобів. І навпаки, країни можуть створити свої власні національні елементи підтримки замість бригад тилового забезпечення.
Ці зусилля мають також передбачати переміщення багатонаціональної тренувальної місії «Інтерфлекс» для українських військ, яка зараз розгорнута у Великій Британії, в Україну. Британська 11 бригада сприяння силам безпеки, яка є основою цих зусиль, також має бути розгорнута в Україні. Це задовольнило б давній запит України на посилення підготовки її сил всередині країни і адаптацію системи базової підготовки. Утримання чисельності сил на контрольованому рівні буде складним завданням. Багатонаціональні формування, як правило, більші за потреби місії через дублювання функцій між підрозділами, окремі елементи підтримки для задоволення унікальних логістичних потреб кожної країни, а також через прагнення кожного зайняти місце за столом у штабі.
Європейські лідери можуть бути стурбовані тим, що станеться, якщо ці сили зазнають ураження від російських ударних спроможностей. Зараз точаться дещо небезпечні дискусії про необхідність потужної [системи] протиповітряної оборони. Проте війна показала, що розосередження є дуже ефективним, так само як і окопування, і українська протиповітряна оборона (здебільшого західні системи) перехоплює значний відсоток російських ударних засобів. Досвід показав, що протиповітряна і протиракетна оборона є більш ефективною, ніж очікувалося, а належним чином розосереджені сили є дуже непривабливою мішенню для високовартісних ударних систем. Багатонаціональні сили можуть керувати своєю присутністю в країні, щоб зробити себе важкою [для ураження] мішенню, так само, як це роблять сотні тисяч українських військовослужбовців щодня. Дійсно, події з масовими жертвами трапляються рідко, навіть відносно близько до лінії фронту. Якщо втрати відбуваються в результаті сутичок або інцидентів, немає жодних причин для того, щоб вони призвели до війни з росією, і в багатьох подібних випадках вони не призводили до цього в минулому.
Збереження цієї присутності в Україні означатиме, що європейським країнам доведеться переглянути існуючі зобов'язання щодо сил швидкого реагування і зобов'язання, взяті в рамках регіональних оборонних планів НАТО. Але Європа здатна це зробити і, зважаючи на нещодавні обіцянки збільшити оборонні видатки, безумовно, може збільшити їх достатньо, щоб забезпечити як тривале розгортання сил в Україні, так і виконання інших зобов'язань з плином часу.
За задумом, це буде багатонаціональна дивізія, що діятиме під власним командуванням. Підрозділи в тилу могли б допомагати тренувати українські війська, проводити спільні навчання і підтримувати інші заходи, навчаючись на українському досвіді. Західні сили могли б також мати підтримку власної військово-повітряної авіації, що базується на території країн-членів НАТО, які межують з Україною. Це є порівняльною перевагою для таких країн, як Велика Британія і Франція, які мають значні військово-повітряні сили, що здебільшого не задіяні в інших місіях. Це забезпечило б видимий мультиплікатор сил і додатковий захист з повітря для підрозділів, що перебувають у країні. Однак місія перебувала б під європейським, а не українським командуванням. Такі сили були б додатковими з огляду на існуючі українські військові можливості. Вони підтримуватимуть українські сили на лінії зіткнення, а не слугуватимуть головним стримуючим фактором на театрі воєнних дій.
Обговорюваний нині британський і французький план розгортання сил чисельністю до 30 000 військовослужбовців свідчить про те, що, хоча таке зобов'язання виходить за рамки наявних ресурсів європейських членів НАТО, воно не виходить за рамки того, що передбачається європейськими лідерами. Питання полягає в тому, чи готові вони взяти на себе такі витрати. Поки що європейські лідери не готові підкріпити свої риторичні зобов'язання ресурсами. Зокрема, деякі країни зі значним військовим потенціалом, такі як Польща, не поспішають виступати в ролі постачальників безпеки. Більшість контрибуторів не повинні бути прифронтовими державами, які мають власні значні потреби в обороні. Тому взяти на себе провідну роль повинна Західна Європа, в ідеалі - за участі Туреччини.
Існує певне занепокоєння щодо впливу такого розгортання на сили стримування НАТО. Проте прифронтові держави повинні уникати застосування політики «розори сусіда» (beggar-thy-neighbour), коли йдеться про європейську безпеку. Європейська місія в Україні не повинна здійснюватися за їхній рахунок. Більше того, якщо європейські країни не здатні колективно розгорнути одну багатонаціональну дивізію, то це повинно підняти більш широкі питання про європейську прихильність до власної безпеки. Ризик бездіяльності набагато більший для Європи, ніж ризик розгортання сил на театрі військових дій, який може зазнати нападу чи іншого виклику.
Управління непередбачуваними обставинами
Питання, яке домінуватиме в дискусіях про те, чи варто проводити таку політику, полягає в тому, що станеться, якщо росія нападе на Україну. Розгорнуті сили не будуть захищені Статтею 5 статуту НАТО і не матимуть підтримки Сполучених Штатів. По-перше, за такого сценарію, основна частина сил буде забезпечена ЗСУ. Мета цієї пропозиції полягає не в тому, щоб перекласти тягар стримування і оборони із ЗСУ на Європу, а в тому, щоб посилити існуючі можливості України. В той час як ЗСУ бракує ефективного вищого ешелону командування, їм важко тренувати свої сили або координувати вогонь на відстані понад 30 кілометрів під час нинішнього конфлікту, наставництво з боку європейських військових може значно посилити певні аспекти операцій, так що росія матиме справу з більш дієздатною і інтегрованою армією.
Другим важливим аспектом довіри до цих сил був би внесок європейських військово-повітряних сил. Російсько-українська війна продемонструвала, що подолати російську протиповітряну оборону можливо. Проблема полягає в масштабах, в яких такі операції можуть бути проведені, і в обмеженнях здатності України використовувати прогалини, які вона створює. Європа має сучасні флоти бойових літаків. Лише невелика частина цього потенціалу використовується для поточних місій з «повітряного патрулювання» і для розгортання за межами зони бойових дій. За умови відповідної підготовки і боєприпасів, під час війни ці сили могли б придушити російські повітряно-космічні сили і надати вирішальну вогневу підтримку українським військам. У будь-якому випадку, це додасть ризику російським міркуванням про те, що європейські військово-повітряні сили можуть бути задіяні в майбутніх боях.
На це можуть заперечити, що європейським військово-повітряним силам наразі бракує підготовки, боєприпасів або інфраструктури командування і управління для проведення таких операцій. У деяких випадках це правда. І на початковому етапі може знадобитися підтримка США, коли йдеться про логістичні і організаційні можливості. Але усунення такого кричущого набору недоліків є життєво важливим для відновлення сил і засобів конвенційного стримування НАТО, і це проблема, яку можна розв'язати. Це проблема, яку Європа повинна вирішувати, і це головний пріоритет для європейських інвестицій в свої збройні сили. Здатність європейських військово-повітряних сил протистояти першочерговій загрозі має стати рушійною силою планування сил на всьому континенті, незалежно від зобов'язань, взятих на себе перед Україною.
А як щодо потенційного російського опору? Залежно від мандату сил і того, як ця місія буде сформульована, Москва може прийняти її як частину перемир'я. Президент Дональд Трамп заявив, що він обговорював ідею миротворців з президентом Владіміром Путіним як частину угоди, і у нього склалося враження, що «так, він погодиться», додавши, що «я ставив йому це питання». Міністр закордонних справ росії Сєргєй Лавров заявив, що «ми не можемо розглядати жодних варіантів», коли йдеться про європейських миротворців, виключаючи таку можливість. Таким чином, росія може рішуче заперечувати проти [розгортання] таких сил, якщо це буде запропоновано на переговорах. Однак, доки не буде прийнято зобов'язання виключити європейські сили з України після припинення вогню, сумнівно, що російська армія, яка зараз відчуває проблеми з проривом української оборони, негайно повернеться до наступу, якщо українці на лінії зіткнення отримають підкріплення з боку європейських збройних сил. Стисло кажучи, Москва може протестувати, але за такого сценарію незрозуміло, як вона зможе запобігти реалізації такої політики.
Політика, викладена вище, вимагатиме значних інвестицій і політичної рішучості європейських держав у тому, що вони готові боротися за Україну. Вона також вимагатиме перегляду пріоритетів, принаймні на проміжному етапі, при розгляді їхніх поточних зобов'язань. Зі стратегічної точки зору, існує переконливий аргумент, що краще запобігти підкоренню України, ніж зіткнутися зі знахабнілою росією деінде на континенті. З політичної точки зору - це питання для країн-членів. Однак нинішні дебати на цю тему коливаються між розпливчастими зобов'язаннями щодо безпеки без жодних посилань на вимоги до необхідних сил і дикими заявами про потреби у військах, які роблять цю пропозицію непереборною. Більш ретельне вивчення того, що для цього потрібно, показує, що це можливо, але потребуватиме значних ресурсів і політичної волі.
