Українська держава перебуває перед екзистенційною загрозою московського окупанта. Рядовому обивателю може здатись, що російсько-українська війна розпочалась у 2014 р. – з анексією Криму та початком бойових дій на Донбасі. Громадянин з більшим життєвим досвідом може згадати про ту непевну ситуацію, котра була в Криму протягом 1991–1994 р. та конфлікт за острів Тузла в 2003 р. Історик може стверджувати про те, що світоглядна війна між московитами та українцями розпочалась ще у середині XIІ ст., коли Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський спалив та пограбував Київ.
Пізніше князь московський Іван Калита розпочав процес "збирання земель руських". Відзначимо факт того, що московити за часів згадуваного князя були найвірнішими ординськими слугами. До прикладу, в 1327 р. у Твері розпочалося антиординське повстання. Цим скористався Іван Калита. Він поїхав у Орду і повернувся з монгольським військом. Після вдалого походу на Твер, від Тверського князівства було відібрано міста Кострому й Нижній Новгород і передано їх московитам. Іван Калита здобув ярлик на Велике князівство Володимирське. Завдяки цьому він одержав право збирати данину не лише у своєму князівстві, але й усіх інших князівствах Північно-Східної Русі. Він приховував частину зібраних коштів, через що і отримав своє прізвисько "Калита" – гаман з грошима.
Така віддана служба монголам відбилась на психологічному портреті московитських володарів – вони почали переймати деспотичні методи правління щодо свої підданих та намагались викорчовувати будь-яке вільнодумство. Гарним прикладом цього є те, як протягом 1569–1570 р. цар Іван Грозний вчинив криваву різанину у Новгороді через те, що його жителі нібито хотіли покинути склад Московського царства. Юрій Немирич тонко відчував цю ординську суть московської держави та царя: "Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний". Він також вказує про те, що московити свободи не прагнуть та неволі не відчувають. Свою неволю вони вважають такою, яка ніби була дана їм Богом та їхнім царем.
Порівнюючи дані твердження з тим, як відбувалось утвердження влади Литовського князівства на українських теренах ("Старого не міняємо. Нового не впроваджуємо") та тим, як формувалось запорізьке козацтво (на принципах військової демократії та православної віри) можна відзначити те, що на українських теренах формувався інший тип державного устрою, котрий кардинально відрізнявся від московського самодержавства.
Через це почав виникати світоглядний конфлікт, котрий триває і досі. Саме цей світоглядний конфлікт штовхає московитів на те, аби нищити все що має відношення до України та її мови/культури. Відзначимо, що протягом нашої історії вони робили це різними методами: обмеження автономії Гетьманщини, підтримкою різних старшинських угрупувань, котрі виступали проти централізаторської політики деяких українських гетьманів. Пізніше вони вдавались до прямих заборон української мови (Валуєвський циркуляр та Емський указ). За часів радянської окупації вони використовували "голод" та реквізиції продовольства, як знаряддя упокорення бунтівного українського селянства. Однак у історії були випадки того, як українці переносили війну на терени Московщини для того, аби відвернути нещастя від власних зимівників.
Перший такий випадок тривав під час російського "Смутного часу" 1598–1618 рр. Для московитів даний час характеризується постійними іноземними вторгненнями, соціальними конфліктами та частої зміною правлячих династій. Українські козаки брали активну участь у даних процесах та були основою військ Речі Посполитої на теренах Московського царства. Пік даного періоду був 1618 р. – час, коли козаки гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного стояли під Москвою.
Вони опинились там для того, аби допомогти королевичу Владиславу зайняти московський трон (московські бояри запросили його на престол ще у 1610 р.). Однак на 1617–1618 рр. московський трон займав Михайло Романов, котрий зумів ефективно організувати спротив військам королевича Владислава. Уряд Речі Посполитої звернувся до козаків П. Сагайдачного. 20 000 козацького війська вирушило на терени Московщини. По дорозі вони захопили міста Путивль, Єлець, Лівни та дійшли до самої Москви, котру "ледве-ледве не взяли".
Головним наслідком даного походу було укладення Деулінського перемир'я (1618 р.), згідно котрого до складу Речі Посполитої повертались Смоленщина та Новгород-Сіверщина (вони були втрачені Великим Князівством Литовським ще у попередньому столітті). Опісля уряд Речі Посполитої "відплатив" козакам так званою "Роставицькою угодою", згідно котрої козацький реєстр обмежувався 3 000 осіб та козакам заборонялось ходити у морські походи на терени Османської імперії та Кримського ханства.
Тим часом, на теренах Московського царства остаточно утвердилась династія Романових, московити зуміли отямитись від наслідків "Смутного часу". Стратегічний та дуже вдалий час для знищення Московщини, як державного та політичного утворення був втрачений. У майбутньому це вилилось у трагічні події – московити порушили Березневі статті 1654 р. котрі підписали з гетьманом Богданом Хмельницьким; далі постійно обмежували автономію Гетьманщини і включили її до складу Російської імперії на правах звичайної провінції. Козацька Україна втратила свою незалежність.
Відновлення незалежності України протягом 1917–1921 рр. є героїчним періодом в історії нашого державотворення. Однак тодішній державний провід (котрий більше вірив у соціалістичну утопію, ніж у творення власної незалежності) нехтував побудовою власних сильних збройних сил. За постійним партійним протистоянням вони не помітили вторгнення російських більшовиків/білогвардійців. Ці росіяни хоча і сповідували різну ідеологію, однак у них була спільна риса – вони ненавиділи все українське, вони бажали керувати нашими теренами як звичайною провінцією. Нехтування власними національними інтересами призвели до того, що більшість українських теренів були окуповані більшовиками. Вони були авторами різним соціальних експериментів (колективізація, індустріалізація, Голодомор) направлених на те, аби денаціоналізувати нас, перетворити українця на "радянську людину" котра не знає власної історії, та не вірить у війну між двома "братськими народами".
Після 1991 р., коли Україна отримала Незалежність багато українців вирішило (через роботу радянської пропаганди), що у ХХ ст. війна між Україною та Росією неможлива. Мовляв, яка може бути ворожнеча між двома "братськими народами"? Та на нещастя це була ілюзія, у котру вірили лише українці. Валерій Пальчик писав, що Москва розпочала війну проти України вже у 1991 р. Дана війна велась у прихованій для більшості громадян формі: знищення української ядерної зброї та іншого військового потенціалу; відкрита та безкарна антиукраїнська пропаганда; знищенні стратегічно важливих оборонних підприємств; створення сітки своє агентури серед владних та силових структур; фінансування з власного бюджету різних антиукраїнських організацій.
На фоні цих подій, московити розпочинали кампанії на придушення національно-визвольного руху у Чечні, підтримували сепаратистів у Грузії. Владислав Мирончук писав: "В УНСО добре розуміли, що наступною за Грузією та Чечнею невдовзі може стати Україна". Він підкреслює те, що допомога іншим народам у боротьбі за свободу та незалежність їхніх держав сприяла покращенню міжнародного іміджу України "й повернулась нам" іноземними добровольцями, котрі воюють проти московитів.
На жаль, тодішня українська влада чи країни НАТО не скористались шансом повного знищення Росії, котра була ослаблена після розвалу СРСР. Росіяни перебували на порозі власної громадянської війни (події вересня–жовтня 1993 р., розстріл з танків Білого дому у Москві) та розвалу – у Чечні та Татарстані наростали сепаратистські настрої. Однак відсутність зацікавлення з боку української влади, страх західних союзників перед неконтрольованим розвалом Росії, віра в те, що після завершення Холодної війни росіяни стали іншими спричинились до того, що росіяни змогли подолати нову "смуту" 90-х рр. ХХ ст. Через "закордонну діяльність" УНСО, росіяни завдяки своїм депутатам–агентам у Верховній Раді в 1993 р. прийняли зміни до Кримінального кодексу додавши туди статті про найманство та незаконні збройні формування . Дмитро Корчинський зазначає, що президент Росії Єльцин був надзвичайно обурений "художествами" унсовців в Абхазії.
Після стабілізації режиму, приходу до влади у Росії президента-терориста Володимира Путіна та нарощення продажу нафти та газу в Європу російський путінський режим став "респектабельним" в очах світової спільноти. Це дозволило росіянам активніше вести антиукраїнську пропаганду на теренах Європи. Російські нафтодолари активно надсилались тим "корисним ідіотам" в Україні котрі вірили в ідеї "російського світу". Особливо активними росіяни були на Сході та Півдні нашої держави. Володимир Ущаповський застерігав наших нерозумних земляків від замилування всім російським:
"Схід України дуже помиляється, коли сподівається, як продажний колабораціоніст, що кацапські окупанти їх одразу піднесуть до небес. Ні, будуть грабувати та розстрілювати, як і решту. В Грузії ми вже побачили це "христолюбиве" воїнство російське. Точніше, унітазолюбиве, банкоматолюбиве, ложколюбиве…".
На жаль, тодішнє українське суспільство перебувало у летаргічному сні та "догулювало радянський застій". Більшість українців мало цікавились геополітикою та забули власну історію. Вони не розуміли те, що доки на теренах Росії триватиме війна доти в Україні буде мир. Дмитро Савченко, у передмові до книги Олександра Каскадера "Вирій" вказує, що її автор керувався передчуттям неминучого приходу у наші домівки інфернальної чуми російського шовінізму; випереджаючи час автор спробував зупинити росіян у Грузії, на підступах до українських рубежів. На жаль, дана думка для більшості українського суспільства була "голосом волаючого у пустелі". Ми за це поплатись у 2014 та 2022 рр. – розібравшись з бунтівливим Кавказом росіяни таки прийшли до наших осель.
Наше суспільство надто пізно зрозуміло те, що мир з Росією неможливий. Нам слід дочекатись нової смути на її теренах (а її початки вже проглядаються) для того, аби там розпалити полум'я громадянської війни. Благо, інструменти для цього у нас є – РДК, чисельні "нацбати" з народів Росії" котрим слід допомагати всіма можливими способами. Ми маємо пам'ятати, що мир це не відсутність війни, а відсутність Москви. Мир в Україні буде лише тоді, коли тувинці будуть стріляти в чеченців, чеченці в московитів, московити в удмуртів. Нова громадянська війна в Росії, її розпад та фрагментація є головними запоруками того, що вони сюди більше не прийдуть.
Доля дала нам історичний шанс для "остаточного вирішення російського питання". Очевидно, що якщо ми його не використаємо, то всі українців будуть знищені. Нам слід пам'ятати про те, що між нами та московитами триває світоглядна війна. Московити не можуть змиритись з тим, що ми їх "породили". Через це вони пропагують свою фальшиву версію історії, в котрій нам відведена роль "нерозумного меншого брата". У світоглядній війні переможець може бути лише один. Поразка – це смерть. Після того, як Сагайдачний не спалив Москву там воцарились Романови, котрі пізніше знищили нашу козацьку державу. Після Смути 1917 р., до влади у Росії прийшли більшовики, котрі повбивали мільйони українців. Після кризи в 90-х роках ХХ ст. у Росії до влади прийшов вбивця Путін, котрий розв'язав повномасштабну війну проти України. Коли ми не скористаємось новою російською кризою, то на її теренах до влади прийдуть ще жахливіші діячі, котрі розв'яжуть ще більше війн проти України. Доля кличе нас в Росію для того, щоб ми стали там володарями та вигнали війну з наших осель. "А поза тим вважаю, що Москву потрібно зруйнувати".
P.S.
Текст писався рік тому. Тоді ми не могли і думати про офензиву на Курщині
