За визначенням П’єра Нори, відомого французького історика, «місця пам’яті» – це своєрідні «залишки» минулого, в котрих існує «комеморативна свідомість» історії. Комеморація – це комплекс дій, ритуалів, церемоній, що є спрямовані на вшанування певного історичного наративу, важливого для частини суспільства. У «місцях пам'яті» знаходить притулок, та кристалізується пам'ять про певну історичну подію/явище. «Місцем пам’яті» може бути будівля університету, історичний архів/музей, книга, поле битви, якась видатна історична постать. В даних локаціях/речах може жити сам «дух історії». Назва/дата певної події/явища/місця одразу спонукають в колективній свідомості певної суспільної групи якусь асоціацію: Батіг – звитяжна перемога над поляками в 1651 р.; 22 січня – Акт Злуки; Симон Петлюра – разом зі Степаном Бандерою та Іваном Мазепою, найвідоміші представники українського руху за власну державність.
Актуальність даного дослідження криється у трактуванні тяглості української державності, як «місця пам’яті», згідно концепції П’єра Нора. Об'єктом дослідження є пояснення та власні рефлексії діячів Державного Центру УНР в екзилі (далі ДЦ УНР) . Предметом – концепція тяглості української державності. Під час опрацювання джерел та історіографії з даної теми використовувались загальноісторичні наукові методи – синтез і аналіз
Для діячів ДЦ УНР, збереження пам’яті про тяглість та правонаступництво української державної традиції було важливою річчю. УРСР вважалась квазідержавним утворенням у складі СРСР, з декоративними органами влади, що були керовані Москвою. Голова Виконуючого Органу (далі ВО) і в.о. Голови Держави Степан Витвицький (його оберуть Президентом на ІІІ Сесії Української Національної Ради, далі УНРада) вказував, що УНРада, як український Парламент, на відміну від накиненого більшовиками уряду УРСР, репрезентує справжню волю народу, справжню українську державу: «Хоча ця держава не розпоряджає засобами фізичної сили, але проте вона сильніша за них. Вона не спирається на перемозі багнетів, а на горінні мільйонів українських сердець, вона вирощена жертвами, сльозами і кров'ю українських людей»
Михайло Добрянський, член УНРади та керівник українського відділення «Радіо Визволення» (початкова назва «Радіо Свободи») вказував: «Держава – це сила і право. Право без сили – формація без дії, сила без права – руйнуюча анархія. Тільки їхнє поєднання дає державу – організацію народу, оперту на законі, порядку та справедливості». Без створення української держави «в сфері духа», неможлива матеріальна українська держава на «нашій рідній землі». «Забава в державу» на еміграції – це боротьба за українську державу «в сфері духа». Завданнями еміграції є дати пристанище українській державній ідеї у «вільному світі», щоб колись передати її на батьківщину. Саме для цього зберігається тяглість державної традиції від УНР – останньої реально існуючої на українській землі державі.
Дискурс державної традиції ДЦ УНР виводить від князів Олега, Ольги, Володимира до М. Грушевського, С. Петлюри, А. Лівицького та С. Витвицького. «В такій концепції український народ виступає перед світом не як безбатченко, Іван без роду, а як категорія з власною питомою вагою, з базою тисячолітньої історії, і з неспірним правом на власну державу ». На відміну від урядів Угорщини, Румунії, Чехословаччини, котрі були «обсаджені слугами Червоної Москви», УНР так і не капітулювала перед більшовизмом. Включення УНРади в систему УНР завершило формування державних структур на чужині. Дана дія дозволила почати формувати базис проти боротьби з московським імперіалізмом.
Створення та діяльність Української Центральної Ради важлива тим, що це перший український парламент, котрий здійснив завдання по відбудові української державності. В умовах відсутності людських кадрів, та матеріальних засобів народ було виведено з мороку бездержавності на світлий шлях державний. В горнилі фізичних та моральних страждань викувалась нова українська людина – реаліст, що не жаліється на лиху долю, творець великого історичного призначення.
Микола Ковалевський, міністр земельних справ при Директорії УНР, зазначав, що мав щастя працювати з М. Грушевським. Цей видатний історик, сформулював історичну періодизацію минулого України: час «Великого Князівства Київського» – епоха блискучого розвитку української «імперіальної» думки, Гетьмансько-Козацька держава – створення нових моральних вартостей, нових історичних концепцій. Далі, історичну нитку підхопило те покоління, котре однією ногою було в романтизмі XIX cт., а іншою – в жахливому реалізмі, котрий пережила Україна в 1917 р. Завдяки тісній співпраці з М. Грушевський, М. Ковалевський вивчив дану періодизацію.
Проф. Борис Мартос, голова Ради Міністрів УНР, у своєму вітальному слові зазначив те, що І Універсал громом прокотився про всіх теренах України. Через це, представники Тимчасового уряду в Петрограді вимушені були рахуватись з Центральною Радою, та вислати до неї, на переговори своїх міністрів. Самі ж депутати тогочасної УНРади мають пам'ятати: "На вас дивляться сорок мільйонів пар очей; вони не звернені туди, на північ, на Москву … вони дивляться на вас, бо серце їхнє б'ється в унісон з вашими…".
Доктор Ф. Редер вітав членів УНРади від імені «Європейської унії» в Мюнхені, та від Німецько-Українського Товариство. «На мою думку … Україна є складовою і особливо важливою частиною Європи. Український народ є одним з найбільших і найпрацьовитішим народів у Європі, і ми намагаємось робити все, щоб ця співналежність України до Європи не тільки збереглась, але стала життєвішою». Спиридон Довгаль, заступник голови ВО, в час своєї звітної доповіді описав схему українського парламентаризму від 1917 р. – УЦР, Український Трудовий Конгрес, Раду Республіки (була скликана в 1921 р., опісля припинила існування). Потім, від липня 1948 р. виникла УНРада, котра є спадкоємцем та продовжувачем парламентів УНР.
На відміну від Польщі та країн Балтії, котрі проголосили про відновлення своєї незалежності, 24 серпня 1991 р. відбулось проголошення незалежності України. У законопроекті no. 46 «Про правонаступництво України» [6], від 12 вересня 1991 р., незалежна Україна оголошувалась правонаступницею комуністичної УРСР. Тобто, новоутворена держава випадала з ланцюга тяглості історичного державницького процесу. 22 серпня 1992 р. президент Микола Плав’юк на засіданні Верховної Ради, з приводу першої річниці незалежності України, склав повноваження ДЦ УНР і проголосив Україну правонаступницею УНР. 24 серпня 1992 р., у Маріїнському палаці, делегація ДЦ УНР передала українській владі Грамоту про припинення діяльності та Заяву про правонаступництво України від УНР, клейноди Гетьмана Мазепи та інші державні атрибути Республіки.
Підсумуємо. Плекання пам’яті про українські державницькі традиції було головним завданням української політичної еміграції. Поширення марок, котрі видавались українськими еміграційними організаціями, шанування пам’яті про С. Петлюру були одними зі «стовпів», на котрих трималось збереження пам’яті. Фактично, ДЦ УНР намагався формувати дискурс «місць пам’яті» про генезу державотворення в минулому. В 1992 р., М. Плав’юк актом про правонаступництво України щодо УНР, примирив два табори, котрі тривалий час змагались між собою за серця та розум українців – еунерівців та комуністів. Вважаємо, що дана акція є позитивною – вдалось поєднати дві українські політичні реалії: еміграційну та місцеву, комуністичну. На основі цього консенсусу, потрібно виробляти нові концепти в політиці національної пам’яті.
