…одного разу він спустився посеред білого дня з тубою «Мумії коричневої» в руці, кажучи, що тільки-но дізнався походження її вмісту – це зроблено з Фараонів – тому ми маємо поховати її відповідним чином. От ми всі вийшли та допомогли - згідно ритуалів Мізраїма та Мемфіса, я сподіваюся. І до сьогодні я можу обвести лопатою місце поховання тієї туби з точністю до фута…
Загадковий «він», приголомшений новиною про походження давно знайомої фарби, що просив дітей влаштувати «фараонські похорони», це англійський художник-прерафаеліт Едвард Берн-Джонс, а учасником поховальної процесії та "літописцем", донесшим до нас цю історію був зовсім юний Редьярд Кіплінг.
«Мумія коричнева» була одним з найулюбленіших кольорів серед прерафаелітів, але використовувати подрібнені прадавні тіла в якості пігменту почали задовго до ХІХ століття. Давньоєгипетські мумії залишили велетенський відбиток у західній культурі від "медицини" до мистецтва.
Термін «мумія» у застосуванні до забальзамованих тіл людей та тварин вперше з’являється у англомовних джерелах близько ХVІІ сторіччя, але це не означає, що європейці зіткнулися з цим явищем лише 400 років тому.
Англійське mummy та французьке momie є нащадками середньовічного латинського слова mummia, яке бере своє коріння від арабського mūmiyā (مومياء), яке означало як забальзамоване тіло, так і самі речовини – бітум/смолу/асфальт – які для цього використовувалися. Тому в різні проміжки європейської історії mummia (або mumia) могло означати дуже широкий спектр «медицинських» препаратів від «заморських мінеральних смол» до подрібнених в порошок людських органів. «Смолисті ліки з Персії», як називали їх алхіміки та аптекарі, доречі, могли бути зроблені як з чистого природного бітуму, так і зі смол, які були видобуті з порожнин давньоєгипетських тіл. Лікувати цим пропонувалося приблизно все від діареї до чоловічої неспроможності. Чи допомагало - питання дискусійне, але невдоволені були вже тоді, правда, не відсутністю результату, в ті часи не те щоб покладалися на медицину. Людей бентежили відраза та неможливість пов’язати з християнськими релігійними нормами вживання не метафоричного тіла Христового, а справжнього – людського.
Така іронія, що речовина, яка мала зберегти тіла у вічності, в ітозі стала приводом для їхнього масового знищення. Хоча поховання давньоєгипетської еліти були джерелом незаконного збагачення з моменту свого заснування, шкода від місцевих злодіїв, полювавших на золото, не йде в жодне порівняння з нищівним ударом, завданим персами та європейцями.
З початком епохи Відродження на хвилі переосмислення античних ідей та мистецьких прийомів в Європі росла цікавість давньою медициною з використовуванням бітуму, який буквально сочився з землі в Персії та на Близькому Сході.
Згадки про це з’являються, починаючи з першого століття нашої ери, наприклад, у записах Плінія Старшого залишилися описи призначень препаратів з бітуму при зубному болю. Про те, як саме медична репутація бітуму якимось чином пов’язалась зі збереженими єгипетськими тілами, є предметом припущень. Одна з версій - це помилка, підміна понять при перекладі давньогрецьких трактатів про технології поховання спочатку арабською, а з часом вже європейцями латиною з арабської. Інша, яка частково базується на працях арабського енциклопедиста Абд' ель-Латіфа (1162 - 1231) XII століття, полягає в тому, що почорнілого вигляду тіла набувають через старіння матеріалів для бальзамування. Зміни кольору плоті та бинтів помилково пояснювали реакціями бітуму, який використовувався для просочування тіл та їх саванів. Тому вважалося, що ці органи забезпечать таку необхідну альтернативу речовини, що ставала все більш дефіцитною. Латіф стверджував, що речовина «знайдена в порожнинах забальзамованих в Єгипті тіл, несуттєво відрізняється» від оригінального бітуму «і якщо виникають труднощі з отриманням останнього, його можна замінити».
Так к початку XVI століття, попри правові обмеження, експорт мумій з Єгипту до Європи для використання їх в якості «ліків» став величезним бізнесом, який деякі сучасники називали «процвітаючою торгівлею людською плоттю». Були засновані цілі підприємства, які спеціалізувалися на зборі та переробці забальзамованих тіл. Комерсанти з усіх куточків Старого світу вступили в перегони за прибутком. Уявіть собі золоту лихоманку, тільки замість золота найбажанішим товаром є чийсь давньоєгипетський дідусь. І чим більше наростала хвиля попиту в Європі, тим менше поваги викликали ці тіла на батьківщині.
«Як тільки стало зрозуміло, що мумія являє собою цінний в медичній практиці предмет, торгівля захлинулася спекулянтами, гробниці були розграбовані, а всі мумії, що вдалося знайти, були розбиті на шматки з метою продажу.» Томас Петтігрю «Історія єгипетських мумій», 1834
Перша європейська згадка використання препаратів мумії в якості фарби датується 1584 роком і є ще відсилкою до ще давнішого документу. В цьому трактаті ХІІ століття йдеться про налагоджену торгівлю єгипетськими муміями між арабським світом та Європою, завдяки якій тисячолітні артефакти потрапляли до аптекарів, які в тому числі робили фарби, а звідти вже на палітри художників. Однак про масове застосування чи, тим паче моду на колір мотрошного походження, можна починати говорити лише з ХVІІІ століття. Так в 1712 році посеред Парижу можна було завітати у магазин із зухвалою назвою «À la Momie» та придбати там фарби, лаки та пахощі на основі подрібнених мумій.
«… у масі, що прибула видно реберну кістку — із сильним запахом, що нагадує часник і аміак — легко подрібнюється — наноситься досить пастоподібно — не піддається впливу вологи та поганого повітря», британський хімік Джордж Філд про отримання мумії від дуже успішного портретиста сера Вільяма Бічі (Sir William Beechey, 1753 –1839), з метою виготовлення коричневого пігменту у 1809 році.
Пік популярності кольору припав на XVІІІ та першу половину XІX сторіччя. Особливо відомими у своїй любові до «мумії коричневої» були художники-прерафаеліти, одним з яких якраз і був наш герой з перших рядків цієї історіїї. Нам відомо про використання Берн-Джонсом та його колегами цього кольору у своїх роботах не тільки завдяки спогадам племінника, а і через специфічне порушення поверхні кольорового шару, характерне для старіння «мумії коричневої».
У статті «Body Colour: The Misuse of Mummy» мистецтвознавець та історик Саллі Вудкок так коментує це явище: «Цілком можливо, що він [колір «мумія коричнева»] залишався популярним так довго, тому що з ним було легко працювати, він створював приємний візуальний ефект і художники не могли встояти перед привабливістю живопису матеріалом такої давнини».
Але ніщо не вічне, як би дивно це звучало в контексті мумій. У другій половині XІX сторіччя популярність фарби з людської плоті пішла на спад, а к початку ХХ під тиском невдоволеної преси та розвитку хімічної промисловості взагалі практично зійшла до нуля.
Лондонська арткрамниця C Roberson & Co вперше відчинила свої двері у 1810 році у центрі Лондона і швидко стала одним з головних виробників кольорів в Британії, маючи серед клієнтів королеву Вікторію, Вінстона Черчилля, Вільяма Морріса та Джона Сарджента. Вірогідно, кожен з них купував їх видатну коричнево-лілову фарбу. Але історія безжальна: закінчення попиту на "мумію" та важка конкуренція з іншим британським флагманом з виробництва товарів для художників змусило компанію докорінно змінитися у 1970-х.
«У нас тут ще залишилося трохи частин тіл, — розповідав керівник крамниці журналу TIME у жовтні 1964 року, —але їх недостатньо, щоб робити фарбу. Нашу останню цілу мумію ми продали кілька років тому, здається, за три фунти. Можливо, нам не варто було цього робити. Інших точно вже не буде».
Дякую за цікавість, ваша Катя
Цитата на початку тексту: Редьярд Кіплінг «Дещо про мене та інші автобіографічні нотатки»
Джерела:
Body Colour: The Misuse of Mummy, Sally Woodcock, 1996
The life and death of Mummy Brown
Philip McCouat, 2013, доповнене в 2019R. Leopoldina Torres, “A Pigment from the Depths,” Harvard Art Museums, October 31, 2013
