Ця невелика за обсягом книга стала для мене справжньою знахідкою. Жалкую лише, що придбав її надто пізно. По-перше, постать Валентина Мороза незаслужено замовчується. У нинішніх програмах НМТ з історії навіть не згадують його "Репортаж із заповідника імені Берії". Це несправедливо, адже про Івана Драча (комуніста, який згодом вибачився за "Інтернаціоналізм чи русифікацію") згадується значно більше.
В. Мороз був надто революційним для тодішньої когорти "борців за соціалізм із людським обличчям" та компартійних прихильників, які прагнули "повернення" до ленінських принципів управління. Він одразу виступав за те, щоб Україна звільнилася від московських "братів", які виснажували її матеріальні та природні ресурси.
У своїй письменницькій спадщині Мороз писав, що під маскою радянського інтернаціоналізму ховається великоросійський шовінізм. У цьому контексті він цитує Леніна: "Поскрести иного коммуниста — и найдешь великорусского шовиниста". За його словами, росіяни проводять національну політику так, що білоруську й українську мови зводять до рівня локальних діалектів, а російську мову позиціонують як єдину мову високої культури. Білоруси та українці в їхній уяві — це "майже росіяни".
Мороз наголошував, що російські підступні методи русифікації були надзвичайно ефективними. Як приклад, він наводить “особистого режисера Сталіна”, який ненавидів полонізаторів чи мадяризаторів, але не помічав русифікаторів. Такі люди засуджували проблеми далеких країн, але ігнорували колонізаторську політику росіян в Україні. Росіяни так майстерно проводили репресії, що протягом тривалого часу терміни "нація" та "націоналізм" у свідомості більшості населення асоціювалися з радянськими концтаборами.
Будь-яке духовне відродження нації починається з усвідомлення власного приниження. Пролиті сльози над своїм соромом є провісниками народження чогось святого, що спонукає до радикальних дій. Будь-яку дію слід оцінювати з погляду національних інтересів.
Росіяни вміють мислити національно. В. Мороз наводить приклад: білий генерал Шіллінг, побачивши в Празі бійців РСЧА при погонах і генералів, перехрестився і вигукнув: "Стоит Россия!" Для росіян неважлива форма влади — головне, щоб вона була російською. Дружба з ними неможлива: вони стоять на повний зріст, тоді як українці чи білоруси перебувають у стані приниження, вважаючи себе "майже росіянами". Найбільший успіх росіян — уміння переконувати, що асиміляція є незворотною та історично закономірною.У Валентина Мороза є цікаві думки щодо традиційного (лінгвістичного) націоналізму, суть якого зводиться до тези: "чужа нація — чужа мова"; "немає мови — немає народу". Наприклад, навіть у "Повісті минулих літ" підкреслюється, що племен на теренах України було багато, але всі вони належали до одного слов’янського "языка".
Однак, на думку В. Мороза, мова не є визначальною ознакою нації. Як приклад він наводить євреїв, які протягом історії змінювали мови (арамейська, койне, латина, староіспанська, французька, ідиш). Між хорватами та сербами релігійний чинник важливіший за мовний; в Ірландії, попри мовну асиміляцію, поступово зростав рівень національної самосвідомості; шотландці, будучи англомовними, усвідомлюють власну окремішність від решти Сполученого Королівства; роми переймають віросповідання регіону, де проживають, але зберігають власну мову.
У Дагестані існує 32 мови, але там є тверде переконання в політичній та етнічній спільності. Спочатку дагестанці використовували тюркські мови для спілкування між собою, згодом — російську.
Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Було організовано понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.
Переважання релігійних чинників над мовними доводить, що нація — це щось містичне, закладене в людині. В. Мороз вважав, що націю формує "силове поле землі", духовність і те, що дано від Бога. Сильне духовне поле дозволяє протистояти будь-якій асиміляції: на теренах зроманізованих Галлії, Іберії, Дакії виникли нові утворення (Франція, Іспанія, Румунія) зі своїм національним колоритом. Формування нації — це сукупність потужних прагнень. Держава Ізраїль виникла як результат спільних устремлінь сіоністів. Мороз стверджував, що, як церкву завершує хрест, так мова завершує національну будівлю.
Радянська теорія "двох рідних мов" помилкова.
Якщо Жид на Україні в своїй корчмі цілий день говорив по-українськи з відвідувачами і тільки ввечері десь у своїй родині міг сказати два слова по-жидівськи, та й то небагато, то це не означає, що рідною мовою в нього була українська.
Що пропонує В. Мороз? Мова — великий скарб, але її не слід вважати головним чинником національного життя. Нація — це щось глибше за мову. Мова — лише зовнішній прояв айсберга. Коли ми кажемо російськомовному українцю, що, якщо він не знає української мови, то не є українцем, ми породжуємо в ньому почуття меншовартості.
Лінгвістичний принцип націоналізму призвів зіграв з нами злий жарт: росіяни просували ідею про колиску трьох братніх народів; поляки пропагували концепцію трьох братів — Руса, Ляха і Чеха.
Якби ми їм сказали з самого початку, що мовна спільність – це не визначальний фактор, це може бути чисто випадковий фактор, ми вибили б з-під ніг ґрунт для цих спекуляцій.
Про окремішність росіян і українців писав Микола Костомаров у праці "Дві руські народності". Ця відмінність криється передусім на ментальному рівні, а не лише на лінгвістичному. Українці можуть брати приклад із євреїв, які не вважають трагедією те, що значна частина їхнього народу не володіє івритом. Не варто драматизувати й нам. Україна часто ставала батьківщиною для чужинців, які ставали свідомими українцями. Цьому сприяла "особлива благодать", яку помітив Андрій Первозванний і навіть відзначав російський письменник Максим Горький, відвідуючи терени України. Земля між Кубанню та Карпатами, в центрі якої стоїть Тарасова Могила, була і буде Україною. Жодна русифікація вже не матиме успіху. Адже велике українське "Хочу" здатне реалізувати ці ідеали.
У візії автора, еліта — це не ті особи, що вважають себе вищими за інших, а ті, що вимагають від себе чогось більшого. Навіть, не зважаючи на те, що вони нездатні досягти цих вимог. Будь-які привілеї слід здобувати самому, а не успадковувати від когось. «Людина-спадкоємець» є свідченням деградації самої еліти. Деградація еліти стає причиною «бунту мас» Ортеги-і-Гассета (у візії В. Мороза цей твір є плачем Єремії перед загибеллю Єрусалиму).
В. Мороз зазначає, що будь-яке національне відродження починається з відновлення місцевих еліт. Для України, яка перебуває в постколоніальній ситуації, це питання є особливо гострим. Росіяни розуміють, що втримати владу старими методами не вдається, їхня імперія розпадається. Вони починають інкорпорувати в нову систему старих людей, які не заперечують нової символіки та символів, та заявляють про свій патріотизм. Однак ці люди продовжують контролювати всі процеси в новоствореній державі, і виникає постколоніальна структура. Через це якість української еліти дуже низька.
Як приклад вдалого виривання країни з-під впливу Москви В. Мороз наводить Джохара Дудаєва. Він вказує, що «українського Дудаєва» можуть створити відповідні люди та обставини. Українцям не властивий драматизм до такого «різкого перевороту» в елітах, однак московський реваншизм змусить нас до рішучих дій. У праці «У пошуках українського Піночета» він прямо заявляє, що єдиним виходом із цього становища є тимчасова національна диктатура, бо диктаторські режими самоконсервуються. Мета цієї диктатури одна — щоб в Україні нарешті почала панувати українська нація, настала націократія. Навіть загальнолюдські цінності мають розглядатися виключно під кутом національних інтересів.
Нація — понад усе.
Нація — категорія вічна.
Нація — категорія космогонічна, а отже, від Бога.
Націоналізм XXI століття є шляхом до величі в цьому буремному часі. Окрім того, цей світ приречений на націоналізм: людей стає дедалі більше, але Земля не збільшується, жителів планети очікує жорстока боротьба за ресурси. Володіння ресурсами — це питання контролю простору та організації національного життя. Японці майже не допускають чужинців у свою країну, вони не готові до того, щоб ті конкурували з місцевими.
«Саранча» з Африки вже об’їдає Париж. У Галіфаксі пакистанців більше, ніж англійців. У Детройті білі люди не виходять на вулицю після заходу сонця. Рівень ксенофобії постійно зростає, «чужого тепер ніхто не хоче». Європа ніби об’єднана, але контроль над кордонами лише посилився. У XXI столітті виживуть лише ті нації, які відкинуть західний лібералізм і почнуть жити «націоналістично». Україна повинна стати державою виключно для української нації. Бо зараз держава існує без основної підвалини — національної ідеї. Нинішня Україна нагадує імперську російську приказку: «Гарне місто Рига — тільки латишів забагато». Росіяни були готові терпіти нас лише як якусь «туземну забавку». Ми нарешті маємо стати господарями на власній землі.
Ми повинні мати міцний імідж України — це найголовніше. Економіка — похідне від цього. І ми маємо для цього великі ресурси. «Генерал Скоропадський» думав, що якщо просто приєднає Україну до Росії, то цього ніхто не помітить. Він помилився — проти нього піднялося грандіозне повстання. Джордж Буш-старший був шокований, що 90% українців проголосували за незалежність. Ми могли це зробити 100 років тому, повторили 30 років тому, хіба не можемо зараз?
