Історія Московії – це оповідь про фарисейство, крадіжки, вбивства, рабство. Московити увібрали у себе рабство на генетичному рівні. Московія – це ракова пухлина, що пускає метастази на окупованих територіях. Вся мета їхнього існування – це загнати весь світ у болото, в котрому вони самі і живуть. Вони показово виступають "захисниками" всіх знедолених та поневолених. Вони завжди готові прийти їм на допомогу – тільки для того, аби загнати їх у ще більше рабство, ніж вони були перед цим. У своїй жорстокості до колонізованих народів, вони вже давно перевершили всі попередні колоніальні імперії.
Енциклопедія Сучасної України подає наступне визначення терміну колоніалізм – це політика країни чи групи країн, спрямована на підкорення іншої держави, території або народу за допомогою методів військового, політичного чи економічного примусу. Розрізняють збройний колоніалізм – підкорення силою, і договірний колоніалізм – примусове нав’язування нерівноправних угод про визнання васальної залежності, переселенський колоніалізм – переселення населення метрополій до колоній. Панування метрополії над колонією пояснюється певною "божественною місією" ("тягар білої людини", "русскій мір").
Аналізуючи коріння російського колоніалізму варто відзначити те, що воно тягнеться ще від часів монгольського володарювання над нашими теренами. Їхнє панування базувалось на політиці терору спрямованої проти еліт. У походах 1236–1241 рр. монголи навіть відступали від своїх правил страчувати людей шляхетного походження без пролиття крові. Навіть залишаючи в живих бранців, монголи ніколи не милували представників знаті, яких вони страчували або тримали у довічному ув’язненні. Вирізання та упокорення залишків місцевих еліт дозволило завойовникам тримати нові терени у покорі, пізніший перепис населення дозволяв налагодити регулярні виплати данини.
Руські князі, що визнавали залежність від хана могли врятувати своє князівство від винищення. Відзначимо, що монголи прагнули тотальної покори – опановані терени мали стати базою для їхніх подальших завоювань. Ступінь залежності окремих територій міг відрізнятись одна від одної. До прикладу, монголи не знищували терени "болохівської землі", для того аби там можна було вирощувати пшеницю та просо для завойовників; згадані терени звільнялись від рекрутської повинності. На відміну від теренів Північно-Східної Русі (де було впроваджено систему прямого монгольського управління, князі щороку їздили у Сарай, постійні переписи населення, подушний податок, рекрутські набори до війська), галицько-волинські володарі "лише" брали участь у монгольських походах, їхні піддані не платили податків та не постачали рекрутів у війська.
Одним з першим князів, що прийняв зверхність від монголів був Ярослав Всеволодич, батько Олександра Невського (був побратимом сина хана Батия Сартака). За це завойовники дарували йому ярлик на Велике князівство Владимирське. Постійні приниження князя, позірне цілування ханської ноги, його возвеличення відбивалось на психології управління власним князівством. Зазнавши принижень у Сараї, князь принижував бояр, які у свою чергу принижували власних підданих. Так відбувалось поширення психології приниження на власне населення.
У подальші часи, приниження та рабство настільки вкорінилось у породу тодішніх московитів, що вони почали використовувати його собі для власної експансії. Князь московський Іван Данилович розпочинає "збирання земель руських" цькуючи Орду на своїх православних сусідів. У 1327 р. у Твері розпочалося антитатарське повстання. Князь Іван їде в Орду та повертається з підкріпленнями. Об'єднані сили татар та московитів нищать повстанців, від Тверського князівства відібрано міста Кострому й Нижній Новгород і передано Московському князівству. За вірну службу хану Іван Данилович отримує ярлик на Владимирське князівство та починає збирати данину для монголо-татар з усіх теренів Північно-Східної Русі. Частину данини він приховував, через що й отримав своє прізвище "Калита" – гаман з грошима.
Такі виверти дозволили московитам встановити режим внутрішньої окупації на тих теренах, що їм вдалось окупувати. Вони були гарними учнями своїх господарів-монголів. Московити, як і монголи, перетворювали опановані території на колонії (території, що були позбавлені зовнішнього та внутрішнього суверенітету; повністю залежні від політичної волі центру). Договори/союзи, що московити укладали зі своїми сусідами, давали їм змогу постійно втручатись у внутрішні справи своїх "союзників". "Березневі статті" 1654 р. дали підставу царю використовувати принцип "розділяй та владарюй" щодо груп козацької старшини.
Московити підтримували повстання Барабаша та Пушкаря направлене проти Івана Виговського, обдурили Юрася Хмельницькими іншими "Переяславськими статтями", котрі значно обмежували гетьманську владу. Всі подальші угоди між гетьманами та московитами призводили до того, що тодішні козаки опинялись у ще більшому рабстві ніж були до цього. Військові контингенти московитів тримали населення у покорі, пізніше їхнє утримання лягло важким тягарем на місцевих. Цар/імператор терпів козацьку автономію лише до того часу, поки вона була йому вигідною. Події російсько-турецької війни 1768–1774 рр., "унезалежнення" Кримського ханства від Османської імперії, припинення спустошливих татарських нападів на українські терени, стали причинами того, що козацькі війська вже не були потрібними.
Ліквідація полково-сотенного устрою, спалення Нової (Підпільненської) Січі, впровадження системи намісництв та губерній в управлінні краєм, перетворення козацьких полків та регулярні частини імператорської армії, проведення генерал-губернатором Рум'янцевим "Опису Малоросії" (для кращого оподаткування), переведення козаків у ранг звичайних селян, впровадження кріпацтва (панщину узаконив ще Іван Мазепа), підкуп козацької старшини "Жалуваною грамотою дворянству" (перелік тих заходів, що здійснювався царатом для перетворення теренів Гетьманщини на звичайні губернії Російської імперії. У подальші часи, царат здійснював направлену політику:
· на асиміляцію еліти (народження "общерусской" ідентичності);
· зумів взяти контроль над нашим церковним життям (від 1686 р. Київська митрополія підпорядковувалась московському патріарху);
· витіснив українське населення з міст та наповнив їх московським елементом, все українське сприймалось московитами як "сільське та відстале";
· проводив заходити на витіснення з вжитку української мови (Валуєвський циркуляр та Емський указ).
· Після початку промислового перевороту на теренах Донбасу та Катеринославщини, московити наповнювали ці регіони прийшлим московським елементом, українці втрачали власну ідентичність у "російському" морі. Під час Перших визвольних змагань, російські пролетарі в українських містах були "п'ятою колоною" в тилах українських військ. Сировинний характер промисловості обумовлював те, що промислові центри зосереджувались в районах видобутку копалин.
На новоопанованих територіях росіяни діяли за алгоритмом описаним вище – винищували/задобрювали місцеву еліту, знищували нелояльні установи/явища котрі заважали їхньому пануванню, намагались встановити точну кількість населення для подальшого економічного визиску, здійснювали заходи направлені на насадження російської мови та культури. До прикладу, на теренах Галичини, що опинились під російською окупацією під час Першої світової війни, здійснювались репресії направлені проти українських діячів (Андрея Шептицького заслали у Казань), діяла заборона на українське шкільництво. Підставою для заборони була доповідна записка "По учебному делу в Восточной Галиции и Буковине", складена, на ім’я генерал-губернатора окупованої Галичини Георгія Бобринського членом Державної Думи Дмітрієм Чіхачьовим.
У записці стверджувалось, що російським державним інтересам шкодять школи, де викладали польською, німецькою та "штучно створеним українським жаргоном". Автор записки пропонував закрити наявні в регіоні вищі навчальні заклади; для галицьких вчителів у великих місцевих центрах організувати курси російської мови та запровадити її обов’язкове викладання з 1 січня 1915 р. у навчальних закладах всіх рівнів; сприяти якнайширшому ознайомленню місцевих жителів з російською мовою, літературою, історією та географією. Генерал-губернатору рекомендувалося до роботи в освітній галузі допустити "благонадійних" осіб, вилучити з навчальної програми всі підручники, які характеризуються ворожою Російській імперії тенденційністю. Під час російської окупації Львова (3 вересня 1914 – 22 червня 1915 рр.) діяла невелика кількість польських приватних закладів.
Для опанування теренів України московити використовували різні методи: брутальну військову силу, нав'язували нерівноправні договори з козацькими гетьманами, "дресирували" нашу еліту, здійснювали змішування населення (Іван Мазепа, підписуючи Коломацькі статті 1687 р., зобов'язувався сприяти шлюбам між українцями та росіянами). Поширення своєї неволі вони аргументували ідеєю "збирання земель руських", котра пізніше трансформувалась в ідеологію "російського світу" (у подальші часи експансія більшовиків пояснювалась "світовою пролетарською революцією, во ім'я котрої здійснювалась Колективізація та Індустріалізація наших теренів).
Опанування навичок колоніального визиску від своїх вчителів-монголів, їхнє подальше відточення при опануванні Гетьманщини та інших українських теренів дозволили їм виробити алгоритми щодо опанування інших територій. Під час Кавказької війни 1817–1864 рр. росіяни активно використовували українців для винищення непокірних горян. Це дозволило росіянам "вбити двох зайців одним пострілом": позбутись "буйних голів" з українських теренів, що могли бути джерелом непокори царату та завоювати Кавказ. У нинішній війні росіяни діють навпаки – "буйні голови" з Кавказу та інших неросійських регіонів, що можуть бути проблемою для росіян, утилізуються на українських теренах. Режим Путіна знову "вбиває двох зайців": він намагається наново опанувати Україну та зменшує градус напруги у власних регіонах.
Окрім теренів Європи, московити намагаються опановувати країни Близького Сходу та Африки – їх цікавлять ресурси та можливість поширювати власні впливи у регіонах для побудови глобальної "антизахідної коаліції". У своїй пропаганді вони вдало використовують наративи про те, що Захід винен у всіх їхніх бідах. Московія вдавано простягає "братню" допомогу виключно для того, аби загнати країни у ще більше рабство. Вони опираються на антинародні режими, що платять за своє перебування при владі, ресурсами своєї країни. ПВК "Вагнер" використовується для придушення національно-визвольних рухів. Бійці ГУРу та ЗСУ переносять війну на терени Московії та її проксі по всій земній кулі. Туареги Малі, діючий уряд Судану, сирійські повстанці використовують передовий український досвід боротьби проти московитського рабства.
Список використаної літератури
1. “В Африці вбили російських журналістів, що знімали фільм про ПВК "Вагнер” BBC NEWS. Україна, 31 липня 2018, доступ отримано 15 листопада 2024, https://www.bbc.com/ukrainian/news-45025024).
2. Балабушевич, Тетяна та ін., Економічна історія України. Історико-економічне дослідження у двох томах., ред. колегія: Володимир Литвин та ін. (Київ: Інститут історії України НАН України,, 2011), ч. 3. Монгольський перелам, 696.
3. Вітенко, Микола. "Історія Росії. Від найдавніших часів до наших днів". (Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, 2013). с. 346.
4. Ірина Кучера, "Політика російської окупаційної адміністрації в Східній Галичині у 1914-1917 рр.", дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, (Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника: 2005), 210.
5. Капелюшний, Валерій. "Колоніалізм" Енциклопедія Сучасної України. (Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014), т. 14, https://esu.com.ua/article-5764.
6. Сергій Омаров, Сергій. "Протистояння Каракоруму і Сарая у 40-х – 50-х роках ХІІІ сторіччя: владимиро-суздальський аспект конфлікту" Вісник Кам'янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка. Історичні науки 8 (2015): 487-497.
7. Чугуй, Тарас. "Король Данило Романович у русько-монгольських відносинах: дискусійні питання історіографії" Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Сер. Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки 29 (2019): 6-24.
