У стародавні часи. Коли природа ще дихала магією і вірили в існування духів. Жили люди які могли торкнутися неосяжного. Через обряди та спостережливість вони жили в мирі між собою і природою. Вони називали себе волхви.
Існував серед них той хто віддав набагато більше за інших. Щоб стати його учнями, приходили юнаки й дівчата з різних куточків. Коли охочих стало занадто багато Ярун, саме так звали того волхва, вирішив відкрити школу. Перші учні, які йшли за ним не перший рік, стали вчителями.
Час іде, люди змінюються. Все менше їм були раді в містах і селах. Дні перетворювались на тижні, тижні на місяці, а ті на роки. Доки серед високих гір Ярун з послідовниками не знайшов прихисток.Там земля так і бриніла магією.
Саме тут вони вирішили заснувати школу. Назва їй була дана Коло, бо все обертається за ним. Хто б не входив у їх двері як учень, завжди може повернутись як вчитель.
Та якою б не була ласкавою доля, темних часів не уникнути. Одного разу рятуючи Коло від загрози, їх берегиня пожертвувала власним життям. Зараз її донька ступила в Наву, щоб врятувати всіх.
Всі вчителі Кола знову зібрались в кімнаті для нарад. Слово взяв Ярун. Він став з-за свого столу і вийшов на центр кімнати. Майстри поступово затихли в очікуванні того що скаже цей чоловік з довгим, світлим волоссям і сріблястою бородою.
— В мене для вас погані новини. Наша школа й учні залишилися беззахисні в такий важкий час. Старша берегиня Радомира і чорнокнижник Морислав відправились у Нав, у пошуках відповідей як закрити межу. В цей час в Яв проникло ще кілька істот. Одну з них одразу вдалося повернути, інша втекла. Це тільки справа часу, коли з’являться нові жертви.
По кімнаті пронісся нерозбірливий шепіт. Вчителі переглядались між собою. Старший знахар Ерей взяв слово.
— Нема про що зараз говорити. Треба провести обряд мовчання. Бо кожне слово для неї запрошення. Ми маємо берегти сили.
— А що з учнями і їх дивною хворобою? Ми кинемо їх самих по собі? — Ялозара сиділа разом з усіма заступниками. Її обурювала позиція старших. Перехрестивши руки на грудях вона майже встромила нігті у власні руки. Якби не сорочка то пустила собі кров.
Саме Ялозарі довелося все розказати старійшинам коли стало відомо, що Радомира зникла. І саме при ній вирвались ті дві істоти. Роздряпана нога навіть зараз нагадувала про зустріч з ними.
Встала інша майстриня знахарства. Це була літня жінка, сріблясту зачіску якої прикрашали квіти та трави. Вона була не високо зросту, вбрана в просту одежу. Голос був тихий настільки, що всім навколишнім довелось прислухатись.
— Сонна хвороба, яка вразила двох учнів прогресує. Сьогодні до мене принесли ще трьох. Вогонь їх сил згасає з кожним днем. Кому скільки відміряно мені не відомо, але якщо так піде далі, скоро від нашого осередку не залишиться і сліду.
— Тому я кажу, що треба провести обряд. Так ми врятуємо хоч частину нашої спільноти. Тих хто може передати знання. — висловився Ерей.
— Да ви що, показались! Пані Радомира ризикує власним життям, щоб врятувати всіх, а ви хочете знову пожертвувати дітьми?! Зовсім мозок свій проквасили? Кому збираєтесь передавати знання якщо дітей не буде? Якщо їх родини дізнаються, то більше жодна з них не відпустить до нас навчатись. — Дівчина аж підскочила на ноги.
— Ти ще молода Ялозаро. Багато чого в цьому світі не знаєш. Будуть інші родини, і інші діти. А от якщо втратити знання його вже не повернемо.
Ярун слухав суперечки, даючи змогу висловитись всім. Коли напруга трохи знизилась він знову взяв слово.
— Захист який тримав нашу школу пав. Через це ми почали втрачати учнів. Коли Радомира і Морислав повернуться, будемо сподіватись що їм вдасця закрити розрив. Допоки нам треба вигадати як очистити нашу землю від Нави, не жертвуючи ще однією берегинею.
Потім він розвернувся до Ялозари й подивився на неї. Погляд Яруна був пронизливим настільки що дівчині здалося що вона стоїть перед ним абсолютно беззахисна.
— Ялозаро, від сьогодні ти стаєш старшою берегинею. Цей тягар лягає на твої плечі до тих пір поки твоя наставниця не повернеться.
Дівчина від неочікуваності, присіла на свій стілець. Її погляд став трохи розгубленим, а дихання частішим.
— Чи приймаєш ти свої обов’язки?
Декілька секунд мовчання, а потім тихий голос.
— Так старійшина Ярун, я приймаю.
— Тоді відтепер захист Кола на тобі. Можеш робити те що вважатимеш потрібним.
— Я протестую!!! — підскочив Веремар. — Вона занадто молода!
— Вона найстарша з тих берегинь що зараз є в Колі. Чекати нову, це — втрачати час. І до того ж її наставницею була Радомира. Так що це не обговорюється.
— Старі дурні. Які перекладають свої обов'язки на дівчисько. Я не прийматиму в цьому участь.
Старший чорнокнижник встав, розвернувся і більше не кажучи ні слова, вийшов з кімнати.
Після наради Ялозара замкнулась у своїй кімнаті. Сумніви розбирали її душу. Так, вона завжди допомагала Радомирі з усім. Могла впоратись з будь-яким обрядом і молитвою, але вона не була відповідальна за всіх тих дітей. Що дітей, захист всього Кола ліг на її плечі. Вона не збиралась відмовлятись від обов'язку, та чи зможе гідно його нести, чи впорається з ним.
Дівчина сиділа на ліжку і дивилась в одну точку. Її роздуми порушив тихий стук. Мотнув головою Ялозара встала і причинила двері. За ними стояв високий парубок. Вбраний в просту сорочку і штани. Його волосся було розкидане в різні сторони як копичка соломи. Да і колір воно мало такий же золотавий. Зелені очі стурбовано дивились на дівчину.
— Пані Ялозаро, з вами все добре?
Дівчина зробила на обличчі саму невимушену посмішку на яку була здатна.
— Так Ждане, зі мною все добре.
— Всі зібрались в кімнаті оберегів. Чекаємо тільки вас.
— Мені треба пару хвилин. Роздай поки всім трави й тканину для оберегів. Я зараз прийду.
— Добре пані.
Юнак до останнього не відводив очей від викладачки, аж поки вона не зникла за зачиненими дверима.
В кімнаті стояв галас. Після наради новини розлетілись як птахи від пострілу. Всі хто вивчав світлу магію обговорювали призначення Ялозаро.
— Давно треба її підвищити було. Майстриня Радомира гарна, але в пані Ялозаро більш живий підхід. — сказала одна з учениць. Вона накручувала на палець кінець каштанової коси. Її очі дивились в підлогу, немов було соромно за власні слова.
— Старша берегиня це - не просто посада. Це відповідальність. Якщо Пані Радомира не підвищувала її значить вважала не готовою. — відповів інший учень. Його блакитні очі світились від впевненості. Він прибрав чорняве волосся назад за вуха.
— А тепер вона раптом стала готовою до цієї ролі. З чого б це?
Двері різко відчинились і в кімнату ввійшов Ждан. Він зробив це так спеціально щоб припинити їх розмови.
— Ви б краще допомагали з обороною, ніж язиками чесали. Майстриня нічим не гірша за пані Радомиру. Да і хто окрім неї очолить нас? Може хтось із вас хоче не її місце?
Хлопець обвів всіх учнів поглядом. Вони мовчали. Тоді він підійшов до комори та дістав звідти кошик з травами.
— Пані Ялозара скоро прийде. Підготуйтесь до зняття.
Він передав кошик найближчому учню.
— Ждан, а чого це ти так її захищаєш? Закохався чи що? — сміючись звернулась до нього одна з учениць.
— Не твоя справа. Краще полотном займатись. Твій язик з ним схожий, такий же довгий і широкий. — хлопець кинув на стіл рулон полотна і вручив дівчині ножиці.
Коли Ялозара зайшла в кімнату, вона одразу занурилась в аромат трав. Учні сиділи на своїх місцях. Дівчата вишивали захисні знаки на полотні та потім зливали їх у мішечки. Хлопці ж розтирали трави й вкладали їх у вже готові.
Дівчина вийшла на середину кімнати та плеснула в долоні привертаючи до себе увагу.
— Облиште свої справи на декілька хвилин. Я маю вам де що сказати.
Учні підняли на неї свої очі.
— Ви всі чудово знаєте що трапилось. Мій новий статус нічого між нами не змінює. Ви як і раніше можете до мене звертатись з будь-якого питання.
Дівчина обвела поглядом старших учнів. Вони пегянулись між собою ніби шукаючи підтвердження її слів в очах кожного.
— Але у зв’язку з новими обов’язками, мені потрібна ваша допомога. Хтось має придивитись з найменшими учнями. В них найбільше шансів втрапити в халепу. Хтось із вас хоче спробувати себе у наставництві?
Вона нінащо не сподівалась, тому була приємно здивована коли двоє підняли руки. Рука дівчини злетіла як ластівка перед дощем. Вона виглядала впевнено і рішуче. Хлопець побачивши що буде не сам також не спішно підняв руку.
— Чудово. Тоді Зорина і Братислав, приглядатимуть за молодшими.
Тут до кімнати забігла учениця зі знахарів, на ім'я Ладана.
— Майстрине Ялозаро, вас те
рміново кличе на дальнє поле пан Ковир.
— Раз кличе треба йти. А ви продовжуйте.
Берегиня вийшла слідом за дівчиною.
Ялозара майже бігла за дівчиною. Її серце вистрибувало поперед неї. Дихання було частим, а руки трохи трем
— Ви кликали мене? — звернулась вона до чоловіка. Той трохи здригнувся виринаючи зі своїх думок.
— Так Ялозаро, подивись на це. Що скажеш?
Він простягнув їй рослину. Дівчина хотіла спочатку взяти її голими пальцями, але вчасно схопилась і взяла через полотно. Квітка виглядала снулою, хоча зараз був полудень. І всі інші на полі стояли з закритими бутонами, так якби на небі світив місяць, а не сонце. Повітря над полем було важким та сповненим запаху прілого сіна. Густим настільки, що здавалась ще трохи і його можна буде взяти руками. Воно не рухалось, вітер неначе обминав це місце.
— Воно ніби спить. — берегиня подивилась на поле. — Вони всі сплять як …
— … Як учні. — завершив її думку Корвин.
Ялозара присіла навпочіпки. Уважно придивилась до місця, де поле межувало з Колом. В парі сантиметрах від землі, гублячись серед густих трав, літав чорний серпанок. Він просочувався в землю і вертався назад, неначе сама земля дихала ним. Серце дівчини забилось швидше, його стукіт відлунював у вухах. Вона ковтнула намагаючись вирівняти подих, але її не полишало відчуття що хтось невидимий і страшний спостерігає за нею. Дівчина вдихнула й в неї запаморочилося в голові. Здавалось що зараз вона втратить свідомість і засне. Знахар підхопив її та допоміг встати.
— Це Нав. Вона отруює землю. Учні, мабуть не помітили її, або там вплив був не дуже великий як тут і це дало їм змогу дістатись школи.
— Ти можеш щось зробити? Відігнати її чи що?
— Щоб зберегти поле? Ні. З кожною секундою вона харчується ним, вбираючи соки й енергію рослин. Можемо підпалити його, але від того мало що зміниться. Вона просто перейде на інше місце.
— Тут стільки важливих рослин. — побивався Корвин.
— Шкода, але нічого не вдієш. Я можу спробувати стримати її на цій території, але трави все одно лишаться зараженими.
— Це велика втрата. — відповів знахар.
— Не більша, чим люди. Я негайно проведу ритуал.
Корвин повернувся у свою кімнату. Ситуація з полем засіла в його голові. Якщо берегиня впорається, то звичайно добре, але це не дає гарантії що Нав не прорветься десь іще. З подібними роздумами знахар не помітив як прикрив очі й занурився в легкий сон. Точніше то був спогад.
Того року літо було дуже посушливими. Річка відступила від своїх берегів. Трави, дерева, кущі, все вмирало поступово. Води з криниць не вистачало. Немов щось або хтось пив енергію з того місця.
Тоді старий знахар який мешкав у його селі сказав що знає як всіх можна врятувати. В старезній книзі яку він зберігав під підлогою, було написане про якусь траву, яка з’являється на болоті після грози. Її коріння очищує землю і повертає їй силу.
Корвин пам’ятав, як він з батьком відправились на її пошуки. Обійшли всі болота до яких могли дістатись пішки.Дні за днями на кожному з них вони перечікували грози, декілька разів ледве не попрощались з власними життями, але рослини вони так і не знаходили.
Доки одного разу їм таки не пощастило. Вони принесли декілька пагінців з корінням і посадили з чотирьох сторін села. Як тільки трава опинилась в землі, навкруги одразу все оживало і зеленіло. В повітря повертався запах свіжості, а криниці поблизу наповнювалась водою.
Корвин відкрив очі. В них відображалась рішучість.
— Це наш шанс. Треба розшукати ту траву.
