Корвин з Ладаною підійшли до легкої, дерев’яної хвіртки яка зі скрипом відчинилась. У дворі не було пса, все воно поросло низькою травою, вона вкутала землю живим килимом. В хаті ще горіло світло. Корвин прокашлявся і гучно вголос промовив.
— Хазяї вдома? Нам би з Карпом поговорити.
На порозі з’явився парубок. В руках він тримав масляну лампу яка відкидала м’яке світло на мандрівників.
— А хто питає його?
— Я Корвин, а це моя учениця Ладана. Ми знахарі з Кола.
Хлопець повернув голову до причинених дверей. Звідти пролунав слабкий голос, він кивнув і відійшов у бік.
— Проходьте. Батько чекає на вас.
Мандрівники піднялись на поріжок і пройшли в середину. Перше що вдарило їм в ніс це міцний запах трав. Всюди було розвішане зілля і живе, і сушене. Горіли свічки, тепло - що йшло від них, підсилювало аромат. Біля печі на лаві сидів чоловік. На вигляд мав не менше років шести десяти. Сиве довге волосся було зібране зеленою стрічкою. Стара затерта сорочка, такі ж штани. Що на ньому виділялось то це вовчий жилет. Надворі було доволі тепло як і вдома. Так що навряд він мерзнув. На шиї висіло декілька вишитих мішечків, поруч з ними намисто з зубів хижого звіра. Він дивився на мандрівників втомленими сірими очима.
— Що привело вас у мій дім так пізно?
Корвин поважно схилив голову і спокійно відповів.
— Коло, настигла велика біда. Межа між Нав'ю і Яв’ю стала тоншою та ось-ось прорветься. Якщо вже не прорвалась. Ми шукаємо рослину, яка може зцілювати землю і позбавляти її впливу Наві.
— Знаю таку. Грім - траву ви шукаєте, росте вона в болоті, зазвичай після грози.
— Так, так. Вона є у вас?
— Ні, не маю я її. Давно потреби в ній не було, а без діла її тримати, гнів на себе викликати.
Корвин важко видихнув. Тим часом Ладана крадькома спостерігала за юнаком який зустрів їх на порозі. Зайшовши за ними він став біля столу на якому були розкладені трави. Хлопець перебирав їх і розкладав по певним купкам. Коли він торкався їх, то на кінчиках пальців з’явилось зелене сяйво яке притягувало рослини.
— Знаю я, де вам її шукати. Не далеко звідси місцина є, але вночі туди йти, то вірна смерть. Ночуйте в мене.
Карпо встав і вказав на дві лави які стояли вздовж стіни. Спина юнака явно напружилась.
— Місця всім вистачить, а як сонце зійде - підете по грім - траву…
— Дякуємо вам.
Влаштувавшись на нічліг нарешті погасили все світло. Через деякий час роздалося важке посапування чоловіків. Ладана крутилась на лаві немов їй підстелили туди реп’яхів. Від стійкого аромату трав в неї почала боліти голова. У вікно заглядав повний місяць. Не витримавши дівчина вийшла на двір.
Там, недалеко від будинку було розведено невелике багаття. Біля нього сидів син Карпа і курив люльку. Від котрої підіймалась тонка цівочка диму. Юнак побачив що вже не сам, тому жестом запросив Ладану скласти йому кампанію. Вона присіла на колоду біля нього. Полум’я м’яко освічувало риси його обличчя. Перше що кинулось їй в очі то це його вуса.
В Колі були певні правила щодо зовнішнього вигляду як майстрів, так і учнів. Перші могли носити лише бороди, Довжина якої вказувала на те як давно він отримав цю посаду. Учням же доводилось голитись повністю. Парубок помітив її цікавість і кумедно порухав ними як якийсь кіт. Ладана щиро посміхнулась.
— Подобається?
— Так. Дуже мило виглядає.
— А батькові не подобається. Каже поважний знахар має носити бороду. З цією щіткою під носом люди не будуть мені вірити.
— Він помиляється. Тобі вони личать. Думаю людям теж сподобається.
— Це добре.
Хлопець усміхнено підняв брову скорчивши веселий вираз обличчя. Ладана згадала те як світились його пальці, її погляд став глибоким і задумливим.
— А батько знає що ти маєш магічні сили?
— Звісно знає, але допомогти ніяк не може. Тому що сам відкрию, тим і користуюсь. Данко, а саме так звали парубка, затяг люльку так сильно що табак почервонів. Потім випустив у полум’я багаття дим з рота. Він чудернацькою хвилею облетів навколо вогню, обплітаючи його немов лоза стовбур дерева. Діставшись самого верху дим розвіявся як і не було.
— Лише ярмарковий фокус, але виглядає красиво.
Данко лукаво підморгнув. В його словах відчувалась туга і гордість одночасно.
— А ти б не хотів піти з нами. Якщо ти будеш навчатись у Колі, то розвинеш свої сили. Тобі там допоможуть.
— Мені й тут не погано. Навіть якби та хотів то на кого батька лишу. Я зобов’язаний йому усім.
— Зрозуміло.
Ладана знову сумно вдивлялась в полум’я вогнища. Данко ж підняв голову до гори дивлячись на Місяць і зорі. За розмовою вони не помітили що цвіркуни навколо стихли та подвір’я занурилося в майже суцільну тишу що лякала.
— Ходімо спати панночко. Завтра в тебе буде довгий шлях.
Він видихнув чергову цівку диму та опустив погляд на хату. Двері стукнулись об косяк. — Мабуть, вітер. - Подумав Данко. Але він давно стих.
Мандрівники прокинулись разом з першими півнями. Після сніданку Карпо дістав книги, щоб знайти й показати як виглядає грім - трава. Вони з Корвином схилились над стародавнім письмом. Від книги йшов металевий запах, скоріше за все щось додавали в чорнила. Карпо перегортав сторінку за сторінкою поки другий знахар ввічливо чекав поруч.
— Забери мого сина з собою. Тут йому нема свободи.
— Я б з радістю, але в Колі навчаються хто має сили.
— Він має сили.
Старий знахар закашлявся. Заспокоївшись продовжив.
— Він успадкував їх від матері. Знанню трав я його навчив, хоч і без його бажання, а от силу він вже підкорював сам.
— Якщо так, то його місце справді серед нас. Я обіцяю тобі, твій син навчатиметься в Колі.
— Дякую.
Старий знахар відступив від книги та присів на лаву поруч зі столом.
— Ось те що ви шукаєте.
— Ладано! Підійди сюди.
— Так, майстре.
Вони уважно роздивлялись малюнок чорнилами на старому пергаменті. Там було зображене зілля з тонкими листками, що розходились хрестом від єдиного стебла. Кінчики їх світилися блідо-срібним блиском, намальованим тонким пером і позолотою. Корінь нагадував громову спіраль, з якої, здавалось, от-от вискочить блискавка. Над рослиною старий маляр зобразив темну хмару з розколотим промінням — знак, що це дитя грози.
— Саме цю траву ми шукаємо. Запам’ятай її уважно.
Через плече дівчини підглядав у книгу і Данко. Цікавість веселою іскоркою горіла в його очах. Карпо помітив це і покликав сина ближче до себе.
— Ідино сюди синку. Сідай.
Парубок підійшов і сів поруч з батьком.
— Проведи їх на болото, а потім рушай з ними до Кола.
— Як же ви батьку? Я не залишу вас.
— За мене не переживай. Я не пропаду. Любомира ще весною казала, що за мною пригляне. Я все відмовлявся. А тепер... мабуть, прийшов час прийняти руку, яку тягнуть.
— Батьку не женіть мене. Я щось не так зробив?
— Я розумію як важко тобі жилось тут зі мною.
Старий поклав зморщену вже майже висохшу руку сину на коліно.Її вкривали коричневі плямки, а шкіра на долоні була настільки грубою що він міг брати колючі будяки голіруч.
— Тобі треба розвивати свою силу інакше вона погубить тебе так само як і твою матір. Корвин дав мені обіцянку що тобі дадуть місце в Колі. Треба цим скористатись. Це все що я можу зараз. Не змарнуй цей шанс.
Знахар піднявся на ноги й пішов до виходу з хати. Данко сидів понуривши голову. Він вперше відчув що батько казав з усього серця, але від думки що доведеться залишити його душа парубка розривалась.
Ладана краєм вуха чувши розмову поглядом показала на це Корвину. Той показав що не втручатиметься і вийшов слідом за Карпом.
Ладана підійшла до Данка
— Бачиш як все складається.
— Так, але від цього легше не на краплю.
Ладана присіла перед ним навпочіпки, щоб її обличчя було навпроти його.
— Ти не назавжди їдеш і ніхто не замкне тебе в чотирьох стінах. Ти зможеш навідувати батька.
Парубок потрусив головою від чого його волосся застрибало в різні сторони.
— Тебе ніхто не змушує, але шанс випадає не кожного разу. Подумай про це поки ми будемо збиратись. Якщо ти доєднаєшся до нас. Я буду дуже рада.
Дівчина піднялась на ноги і також вийшла з хати залишивши Данко один - на - один зі своїми думками. Його вагання були зрозумілі, але схоже природна цікавість і бажання перемогли. Зібравши речі він вийшов на ганок.
Корвин і Ладана стояли біля воріт прощаючись з Карпом. Чоловіки потискали один одному руки. Данко вийшов за двір та вклонився батьку, потім підійшов і міцно обійняв його. На вухо кажучи.
— Я не хочу залишати вас батьку.
— Не бійся я не пропаду.
Він поплескав його по спині.
— Бережи їх синку. І сам бережись. Нехай боги ведуть вас і вкажуть вірний шлях.
Вся трава навкруги була вкрита росою. В повітря було свіжим і вологим. Десь далеко гавкав собака. Чоловік відпустив сина й обперся на косяк хвіртки.
Всі в трьох знову вклонились Карпові в останній раз і рушили по дорозі вздовж лісу. Данко неодноразово дивився назад, поки силует батька не розтанув на тлі сонця що вже підіймалось небосхилом, як тінь між світами.
Ладана з Данком йшли трохи позаду. Тут він підскочив до неї та перехопив сумку яку вона несла через плече.
— Давай я понесу. Вона, мабуть, важка.
— Мабуть.
Дівчина трохи збентежено і злякано протягла йому сумку. Він хвацько перекинув її через плече. Потім прогнувся удаючи немов вона що сили тягне його до землі.
— Боже, що ти там таке носиш? І що їси раз така сильна.
— Якщо так важко, то віддай. — Ладана потягла сумку назад до себе. Данко прискорився і відбіг від неї на пару кроків.
— Да жартую я. Диви яка строптива. — Він щиро засміявся.
— Я що тобі конячка? — дівчина поставила руки на пояс і зупинилась.
— Ні, що ти. Ти набагато гарніша.
Ладана засміялась. Бо весь час поки говорив Данко робив смішні вирази обличчя чим дуже її розважав. Він підійшов і відсторонив лікоть даваючи змогу дівчині взятись за нього. Їй було дивно, як легко біля нього дихати — ніби всі уроки, страхи й обітниці лишилися десь позаду. Так вони продовжили йти, розказуючи щось одне одному то на вушко, то в голос.
Корвин йшов на декілька кроків попереду. Він лише спостерігав за молодими. Поступово знахар почав пригадувати як останній раз був з батьком на болоті. В його пам’яті повстали могутні стовбури дерев які з усіх сторін обліплені мохом. Вони йшли повільно, ноги втопали в трясовині. Через густі крони дерев вода стікала донизу і величезними краплями падала з гілок. Вони падали на шукачів, просочували їх одяг додаючи йому ваги. Батько йшов попереду, сам Ковир трохи ззаду. Тоді він був хлопчиськом який міг тільки сумку з травами носити за батьком.
Того разу вони провели там майже два тижні, виживаючи тим що пошле їм природа. Повернувшись до селища, Корвин одразу попрямував до будинку дівчини з якою хотів одружитись. Яким же було його розчарування. Батько дівчини навіть не пустив його у двір. Чоловік розповів що їй було настільки боляче лишатись тут, що вона була згодна вийти заміж щоб переїхати в інше село. Чоловік просив не шукати дівчину, не ламати дочці долю. Бо якщо Корвин з’явиться на її порозі їй знову доведеться пережити все те що вона ледве змогла відпустити. З того часу Корвин і вибрав життя одинака. Він ніколи не розповідав Ладані про те, що ніхто не чекає того, хто затримався серед тіней. Але тепер, дивлячись на молодих, йому раптом здалося — може, ще не пізно.
Тим часом шлях привів їх до місцини яка щильно була вкрита туманом. Він немов поглинав всі звуки. Не було чути співу птахів, дзижчання комах. Поруч не проходила жодної тварини. Корвин обережно ступив у туман. Його нога одразу відчула під собою м’яку землю, загрузаючи по кісточку. Данко стишив голос.
— Там усередині росте грім- трава. Її листя виблискують під час грози сріблястим.
Процитував юнак підпис який був у книзі.
— Але зараз же немає грому.
— Тоді, мабуть, нам доведеться його розбудити.
Корвин хитро посміхнувся подивився на молодих, поправив сумку і зробив ще один крок. Чорна гладь води, яка затопила його ноги зблиснула його відображенням. Данко не відпускаючи руки Ладани йшов з ним на рівні. Навіть вітер зупинився, наче не смів ступити за ними. Лише каламутна вода, що облизувала їхні ноги, дихала вгору — теплом і гниллю.
