До самого вечора Ялозара не покидала учнів біля кургану. Вона підтримувала захисне коло, допомагала й тим хто міняв трави. Сонце поступово сідало за обрій. Воно підсвічувало своїм промінням образ берегині. Вона стояла біля дверей кургану, була босоніж. В останніх променях її сорочка набула вогняного кольору. Помітивши це, дівчина знову пригадала, як їй здавалось нічне жахіття.
Як тільки світло згасло, світ навкруги занурився в суцільну тишу. Наче звірі та птахи перестали існувати, а вітер облітав цю місцину стороною. Серце Ялозари відчувало щось недобре. Вона глибоко видихнула боячись, що його шалений стукіт почують учні.
Аж раптом земля здригнулась, немов щось велетенське намагалось вирватись з під неї. Всі нажахано подивились спочатку один на одного, а потім на берегиню.
— Не бійтеся, продовжуйте читати замовляння. Візьміть всі свіжі пахощі.
Дівчина подивилась в сторону будівлі. Там де була брама, збирались маленькі вогники. Очевидно то були учні які мали прийти на заміну. Чому тоді вони досі там, а не поспішають до них?
Тим часом з під землі відчувся ще один поштовх. На цей раз він був на багато сильніший. Де хто з учнів втратили рівновагу, але рук не відпустили. І тут дівчина вловила на собі погляд Ждана. Хлопець дивився на неї не як зазвичай, і навіть не так, як вдень. Він був збентежений і дивився на її ноги. Дівчина опустила очі й побачила що трава навколо неї вигоріла, як та ковдра на ліжку.
— Ні, ні, не може бути …
Вона відступила на крок якраз вчасно. Саме з того місця де вона стояла секунду тому, з під землі вирвалося величезне чорне коріння — тонке, обвуглене, з прожилками світла всередині. Воно дихало. І з кожним подихом з нього сипався попіл.
Зависла тиша, тому голос берегині розірвав її як грім.
— Не зупиняйтесь! — Вона зверталась до учнів, голосі чулось тремтіння.
Коріння потяглось до неї, бажаючи впізнати, відчути. Чим ближче воно підбиралось, тим яскравішими іскрами світилось. Неначе весь простір навколо берегині був заповнений вогнем.
Ждан кинувся до неї. Ялозара підняла руку.
— Це не твій бій. Не для людських можливостей.
Треба терміново щось зробити. Якщо вона нічого не зробить, то знову постраждають учні. Її учні. Вона поглянула в очі Ждану і віддалася тому полум’ю що нестримно палало в грудях. Вогняними зміями, воно розповзалось по всьому тілу, обвивало, сковувало, душило. Сила ж яка йшла за цим, руйнувала всі межі й кордони. Ялозара відчувала всесильність. Не було і не буде нічого сильнішого за вогонь. Полум’я охопило її тіло і поглинуло душу. Вона вже не відчувала болю — лише дихання вогню, що стало її власним.
Ждан скам’яніло спостерігав за тим що відбувається. Охоплена полум’ям берегиня піднялась над землею. Коріння продовжувало тягнутись до неї обплітаючи щиколотки, піднімаючись все вище і вище. З губ жінки зірвались нерозбірливі слова, які скоріше були схожі на ричання дикого звіра. Від цього з її долонь полилося полум’я. Воно впало на коріння перетворюючи його на попіл. На місці знищених гілок з’являлись нові. І от їх стало настільки багато що коріння почало цілитись в учнів.
— Розійдіться. Припиніть ритуал. — Голос Ждана звучав неймовірно впевнено. — Дайте їй простір для боротьби. Не підходьте близько.
Учні розімкнули руки й розбіглись в різні сторони. Коріння як чорні змії стрімголов сунулось за учнями. Вогонь берегині спалахнув як обрядове вогнище.
— Не смій! Їх! Чіпати!
Полум’я розійшлося у всі боки нищачи все на своєму шляху. Коріння падало попелом на землю, але коли воно зникло вогонь не зупинявся. Він почав наздоганяти людей. Берегиня ж стояла на місці немов не бачачи що відбувається. До неї підбіг Ждан.
— Пані зупиніться. Ви перемогли. Досить…
Ялозаро все так само стояла не ворушачись як статуя вогняної богині. Ждан нажахано дивився на неї. В її очах він бачив вогонь, той самий який колись запалив у ньому віру. І знав — якщо він не доторкнеться до неї зараз, то цей вогонь знищить не тільки її, а й усе, що вона любить. Він поклав свої руки на її зап’ястки. Крізь біль і агонію він промовив.
— Зупиніться, молю…
Берегиня трухнула головою. Вогонь поступово почав згасати. Її очі набули свідомості. У них він побачив власне відображення, а потім притиснув обпечені долоні до тіла і застогнав. Тільки впавши на землю помітив що земля навколо перетворилась у скло. Що тимчасово запечатає прохід.
Ялозара повністю вгамувавши сили, злякано присіла поруч з ним.
— Нащо ти це зробив, дурний. Ти міг загинути.
Вона зірвала з його поясу мішечок і висипала на долоню трави. Розтираючи їх між пальцями, обережно посипала на руки Ждана.
— А так могли загинути інші.
Він кривувато посміхнувся і втратив свідомість.
Корвин і Ладана йшли стежкою через ліс. Густі кущі ліщини як могли перегороджували їм шлях. Знахар йшов впевнено, Ладана більше роздивлялась навкруги. Поспіхом ще встигала збирати горішки та ягоди, які траплялись дорогою. Невідомо наскільки тривалою буде подорож тож зайвим не буде.
Коли тиша стала занадто густою й обтяжливою Ладана наважилась запитати.
— Ви завжди такий мовчазний?
— Мовчання рідше бреше, ніж слова.
— Але воно нічого не пояснює.
— А чи треба? Природа ж не пояснює чому йде дощ, або вночі на небі з’являються зірки. Вони просто є.
Ладана зітхнула продовжуючи роздивлятись дерева навколо. Зелені крони шурхотіли листям відкидаючи чудернацькі тіні на могутні стовбури. Вони переплітались гілками так само як люди тримаються за руки.
— Ви говорите до них неначе вони ваші старі знайомі.
— Так, так і є. Вони старші за мене, та й мудріші.
Корвин зупинився біля великого стовбура і поплескав по ньому як по плечу друга. Ладана злегка усміхнулась.
— Я можу відчувати коли вони хворіють. — Дівчина теж провела пальцями по корі дерева. — Інколи навіть чую коли плачуть.
— Тоді слухай, слухай уважно. Бо я в змозі лише бачити. Ми потрібні одне одному в цій мандрівці.
Ладана підняла на нього свої очі. В його погляді не було осуду чи насмішки, лише втомлена повага.
— Добре. Ви будете дивитись, а я слухатиму. Хтозна-куди це нас заведе.
Корвин легенько її обійняв, по батьківські, і вони продовжили йти далі.
Поступово ліс накрили сутінки. В день туди проникало не дуже багато світла, а після заходу сонця було не видно нічого зовсім. Мандрівники опинились якраз біля лісового джерела. В повітрі пахло вологою і мохом. Десь далеко співали нічні пташки.Корвин скинув сумку з плеча.
— Заночуємо тут.
Ладана кивнула і почала облаштовуватись на ніч. Вони разом назбирали гілок для багаття. Знахар скинув плащ і присів навпочіпки біля джерела. В воді відображались зорі які змогли пробитись через густі крони дерев. Він занурив руки в воду, вона була крижаною і свіжою. Чоловік вмив обличчя. Він уявлення не мав що цим все може обернутись. Що бажання його друга повернути сестру. Обернеться суцільним жахом який торкнеться кожного. Зробивши глибокий вдих знахар сказав.
— Це старе джерело. Від нього сила йде. Скоріше за все його волхви ще за Дажбога благословляли.
Він повернувся до дівчини. Вона якраз розпалювала лампадку від якої йшов дивний трав’яний запах і вогонь був незвичайний, мав зелений відблиск.
— Що це? Цікаве полум’я.
— Воно не горить якщо зло близько. Якщо зовсім згасне, значить Нав вже поруч.
— Буде в нас вартовий.
Раптом вогник затух.
— Ти про подібне говорила?
— Так.
Ладана швидко підпалила вогнище, даючи в темряві хоч трохи світла. Вона підвелась і напружила всі свої відчуття.
— Він слухає нас. Ліс.
Корвин придивився у пітьму
— Він дихає. Неначе щось під землею ворушиться.
Вони обоє відчули ледь помітні поштовхи під ногами. Земля рухалась як груди при диханні.
— Можливо це так вогник на воду зреагував? Джерело то живе. І дуже старе.
— Ні, майстре. Це точно не на нього. Це щось інше, темне.
Сироти пробіглись по тілу дівчини. Все навкруги ставало холодним і тільки з одного місця йшло тепло. Ладана підійшла до джерела стала навколішки. Доторкнулась до моху, каменів які лежали поруч. З під них линув жар.
— Спробуйте. Звідси йде тепло.
Корвин підійшов і поклав свою долоню біля її. Там дійсно було тепло. Справжнє. Живе. І воно наростало.
— Відійди звідти. Стань за мною…
— Що це, майстре?
— Це відлуння Наві.
— Чому тут? Ми вже далеко від Кола, від кургану.
— Нав шукає вихід. Шукає де земля слабша. Якщо Коло втратило рівновагу, або бережіть нас боги, все ж таки пало.
— Як би Коло пало, ми з вами не бачили б цей світ таким як раніше.
Знахар подивився на воду яка бігла з джерела. Вона темнішала на очах, набуваючи моторошного блиску. Щось темне рухалось, там внизу. Лада теж підійшла і подивилась на воду.
— Це воно? Воно бачить нас?
Корвин доторкнувся посохом до дзеркальної поверхні . Вона вистрілила в гору неначе кипляча. Вогонь спалахнув яскравіше освітлюючи дерева. На мить здалося що за кожним з них стоїть чорна тінь і простягає свої мацаки.
Ладана чула голоси, вони йшли з під землі, шепотіли, заколисували. Здавалось вони хотіли вишкребтись крізь товщу ґрунту. Корвин опустив посох на землю склав руки для обрядової молитви й прошепотів.
— «Світлом Яві — спиняю крок,
Тінню Наві — закриваю шлях.
Що прийшло — хай знов ляже в порох,
Де мовчить забутий страх».
Земля ще раз здригнулась і затихла. Тиша опустилась раптово як ковдра. Від неї аж заклало вуха.
Ладана важко дихала. Її серце билось настільки сильно що здавалась проламає кістки. Вона прикрила очі й напружила слух. Все було тихо. Раптом тріснула гілка. Це Корвин встав. Знахар був на межі виснаженя. Давно він такого не відчував. З того самого разу як вперше торкнувся Яві. Дівчина підійшла до нього.
— Майстре, невже це дійсно була вона?
— Так, та не зовсім. Це був лише її подих, справжнє пробудження ще попереду, якщо ми всі не впораємось з тим що маємо зробити.
У вогнищі тріснула гілка, іскра від неї злетіла вгору, мов вогняний метелик. Десь у глибині лісу озвалося совине ухкання — протяжне, глухе. А потім пролунало друге — не пташине. І вони обоє зрозуміли: ліс не спить.
