Частина четверта
Ніч навколо шепотіла вітрами які плутались в гілках дерев. Високо в небі світив місяць навколо якого кружляли хмаринки. Коло не спало. Після подій які відбулися напередодні в вечорі гріх було лягати спати, бо всі новини могли пролетіти повз тебе. Учні сиділи по своїх кімнатах намагаючись не попадатись майстрам на очі. Всі були шоковані й стурбовані тим що відбулося на передодні.
Після “вогняної” битви старша берегиня повернулась дуже зла і засмучена. Вимагала відповідей, чому учні вчасно не прийшли на заміну? Декілька старійшин силоміць відвели її в кімнату для нарад. Голоси з-за дверей розлітались на весь коридор.
Старійшини були налякані. Майже всі бачили що відбувалось на пагорбі перед курганом, але більше їх бентежило не те що Нав прорвалась, а те які сили в Ялозари.
Берегиня сиділа на стільці майже посередині кімнати. Голоси людей зливались в один нескінченний луг. Немов вона голову засунула в вулик. Так само безмовно сидів і Ярун. Він вичікував коли всі заспокояться самі. Берегиня такого терпіння не мала. Вона піднялась і крикнула заглушаючи всіх.
— Та стуліться вже!
Це подіяло. В кімнаті зависла хвилинна мовчанка, але не встигла Ялозара сказати далі, як слово перехопив Веремер.
— А ти рота нам не затуляй. Дякуй старійшині, що сидиш зараз тут, серед нас, а не зачинена десь у темниці, якомога глибше.
— За що?! За те що учнів рятувала?
— За те що сама ж їх ледве не вбила!
Берегиня вся тремтіла. Ні не від страху. Від образи. Хіба порятунок дітей, не їх спільна мета ?
— Зупинись! — Ярун встав. Між його бровами залягла глибока зморшка. — Її вчинок не заслуговує засудження. Ми всі знаємо Ялозару. Вона майже як Радомира виросла на наших очах. Вона б ніколи, нікого, не скривдила.
— Це правда, старійшино Ярун. Але звідки нам знати що її нові сили, це не вплив Наві.
Головний знахар Ерей неквапливо також піднявся зі свого місця.
— Ми всі стурбовані.
— Ви стурбовані? А що вже тоді казати про мене? — Ялозара сказала це трошки голосніше ніж хотіла. За що і піймала на собі осудливий погляд Яруна. Покашлявши він відповів.
— Як би її сили були від Наві, то ми б з вами ту не балакали так безтурботно, а допомагали гасити селища навкруги, чи розбирали завали власного дому.
— Але старійшино!
— Я сам розберусь з Ялозарою. Вона зараз не та загроза яку варто страшитись. Ви всі закриваєте очі й вуха не те що Нав таки прорвала межу і те чому це сталося і є найбільшою загрозою зараз.
В кімнаті знову зависла тиша. Старійшини переглядались між собою не розуміючи що відбувається. Ерей погладив свою довгу, сиву бороду і промовив так щоб всі почули.
— Хтось зачинив у кімнатах, тих учнів які мали йти на курган.
— Як? Такого бути не може…
— Замки на дверях не пошкоджені. Магічного впливу теж ніхто не відчув.
— Це безглуздо. Ми всі чудово знаємо якою небезпечною може бути Нав.
— Але ніхто не скасовував страх. А їм зараз тхне з кожної щілини тут. — Веремар саркастично посміхнувся сідаючи на своє місце.
— Так це через страх ти наказав своїм вартовим нікого не випускати з Кола ? — пролунав голос з натовпу. Чорнокнижних спалахнув як вугілля на яке дмухнули.
— Я діяв по правилах і заради безпеки. Звідки мені було знати що підкріплення ще не вирушило на пагорб. Пані берегиня мені не докладає…— його голос звучав глузливо.
Вибух емоцій знову прокотився залою. Рій голосів повернувся і набрав нової сили. Хтось став на сторону Веремара, хтось все ще вимагав пояснень.
Ялозара стояла міцно стискаючи кулаки. Все те, що відбулось там на пагорбі розрив межі, спалах її сили, опіки Ждана й інших учнів. Це все результат “ЙОГО” такої обережності.
— Через твою “безпеку”. — її голос був рівний, але очі горіли гнівом. — Діти на пагорбі були там самі. Тримались скільки могли, аж поки земля не розверзлась.
— Це ж ти, втратила там контроль. Хтозна, може й пробудила Нав своїми силами.
Його голос звучав зверхньо, а очі зблиснули сумішшю злості й страху. Не було сенсу щось доказувати цьому старому ворону. В Ялозари аж від злості на вилицях ходили жовна.
— Досить! — Ярун знову взяв слово на себе. — Наві не потрібні наші сварки. Вона росте на страху як тісто на дріжжях. — Старійшина пройшовся поглядом по кожному з присутніх в кімнаті. — Сьогодні вона вдарила не по стінах, а по нашій довірі.
Легкий холодний вітерець пронісся кімнатою та затушив одну з лампадок.
Ерей пошепки сказав.
— Вона вже тут. Хтось з нас допоміг їй увійти.
Вхідні двері гупнули так, неначе щось замкнуло їх, відрізаючи останній шлях до втечі.
Поступово рада розійшлась. Наостанок Веремар кинув погляд на Ялозару, який віщав нічого доброго. Він промовляв“ Я слідкуватиму за тобою”. Лише тепер, коли берегиня лишилась сам -на- сам в кімнаті зі своїми думками, почала чути голос. Він не належав людині, його звук нагадував тріск дерев у полум’ї.
— Навіщо ти стримуєшся? Тобі ж сподобалось відчувати силу. Бути такою ж могутньою як сам вогонь.
— Хто ти? Звідки до мене говориш?
Температура в кімнаті підвищувалась, меблі біля неї почали димітись і вкривались золою.
— Ти чудово знаєш мене берегине. Не бійся закрий очі.
Дівчина з острахом прикрила повіки, але відчуття було немов вона продовжувала дивитись. Перед нею повстала та сама полум’яна фігура.
— Хто ти?, — вона повторила своє питання не розуміючи це її сила до неї звертається чи щось темне.
— Ти - це я, а я - це всі хто був до нас.
Раптом вона почула як її кличуть, звук був далекий наче, крізь сон.
— Пані. Пані…
Ялозара прийшла в себе. Вона стояла сама в пустій кімнаті. До неї бігла учениця. Святозара.
— Пані.
— Так, що ще трапилось, — трохи втомлено спитала берегиня.
— Ждан отямився.
Більше нічого казати не довелось. Дівчина вже прямувала до цілительні.
Перед тим як увійти дівчина зробила глибокий видих. Вона уявлення немала про що збирається балакати та чи буде говорити щось взагалі, але знала одне. Має його побачити.
Берегиня плавно поклала руку на ручку дверей і відкрила їх. В кімнаті було напівтемно, за вікном все ще ніч і простір навкруги освітлювали масляні лампи. Всі ліжка були зайняті, здебільшого тими учнями хто встиг підхопити“ сонну хворобу”. Кімната була наповнена запахом трав і масел які використовували для лікування. Неспішно проходячи повз ліжка, вдивлялась в кожне обличчя.
Він лежав біля вікна прикриваючи перемотаною рукою очі. Дихання було рівне, здавалось що юнак все ж таки спав. Ялозара хотіла вже розвернутись, щоб вийти, коли почула знайомий голос.
— Пані, це ви? З вами все добре?
— Так, як бачиш жива здорова.
— Я хвилювався, щоб вам нічого не заподіяли, враховуючи що сталось.
— Не переживай, зі мною все добре.
Дівчина м’яла в долоні край свого рукава вгамовуючи переживання. Після голосу що шипів з середини, його голос лунав людяно і тепло.Мовчанка яка зависла між ними дихала теплом і невимовними символами. Кожен з них хотів щось сказати, але стримувався. — Ти одужуй, відпочивай. Я пізніше ще тебе навідаю. Мені вже час іти.
— Добре. Ви теж відпочиньте.
— Так, так. Як буде змога.
Берегиня настільки швидко вийшла з кімнати, що могло скластись враження що за нею женеться Нав. Закрив за собою двері вона притулилась до них спиною. Серце зрадницьки калатало в грудях. Вона декілька годин тому билась з самою Нав’ю, але здається найбільша битва в її житті тільки починається. Битва - з нею самою.
Щоб не відбувалося вночі, ранок все одно настане. Наших мандрівників він застав на дорозі яка вела в стародавнє селище. На світанку їм зустрівся селянин який повертався додому з ярмарку. Він запропонував їх підвести, так що вмостившись по зручніше на соломі Корвин і Ладана мандрували вже не своїм ходом.
Знахар лежав на спині. Від соломи йшов запах металу та моря. З чого він вирішив що селянин торгував сіллю. Ладана сиділа в куточку під’їдаючи горішки зі своїх запасів як мале білченя.
— Добре, що я вас зустрів. Не добрі це місця.
Корвин піднявся на ліктях.
— Чого так думаєте?
— Земля тут не добра. Неначе плаче у ночі.
Знахар з ученицею обмінялись поглядами.
— А що ж ви тоді тут робите, якщо знаєте що місцина погана?
— Це найкоротший шлях. Усіма іншими їхати на декілька днів довше. Вдома мене чекають діти й дружина.
— Сім’я - це добре.
— Так вони в мене славні. Дочка вже доросла. Заміж вийшла. А син молодший за матір’ю приглядає поки мене не має. А це, - старий кивнув в сторону Ладани, — теж дочка?
— Так, чиясь, але не моя. — Знахар сів сміючись. Ладана хмикнув розвернулась і стала роздивлятись дерева які були вже тільки по один бік від воза. По інший розкинулись поля з соняшником, над якими літали пташки співаючи своїх веселих пісень.
— Це учениця моя, ми мандруємо в пошуках різних трав.
— Оооо…Так ви знахарі?
— Так.
— Тоді вам до старого Карпа треба зайти. Ніхто краще нього не знає місцеві трави.
— А він хороший знахар?
— О так… Лікує кожного хто до нього звернеться і наскільки я знаю ще ніхто не вмер.
— Тоді можливо на ньому наша мандрівка і закінчиться.
— Хтозна. Тільки боги відають що далі буде…Он вчора бачив як на пагорбі де курган старий вогонь танцював.
— Прям таки гопки скакав?
Знахар хихотнув.
— Та нее…Спочатку там вогник маленький був. Думав дерево горить, бо в небі висів, а потім розрісся і пішов навкруги. І загас так само раптово як і з’явився. Схоже волхви з богами посварились. Не добре це… ох не добре.
Старий поринув у свої мовчазні думки. Колеса рипіли, немов старі пісні, а дорога то зникала в пилюці, то знову виринала між золотими соняхами. Корвин і Ладана багато значно обмінялись поглядами. Обидва зрозуміли що в Колі не все так гладко. Їм треба поспішати. Знахар стиснув амулет що висів на грудях.
Біла конячка з брунатною плямкою на лобі бігла середнім темпом. Було видно що тварина втомлена, так що просити прискоритись не мало сенсу. Села вони дістались пізно в вечорі.
— Дякуємо вам за допомогу. — Мандрівники схилили голови з вдячністю.
— Куди ж ви тепер? Ніч на дворі. Може заночуєте в мене?
— Ми не можемо зловживати вашою добротою… — Корвин посміхнувся в бороду. — Ми підемо до хати знахаря. Можливо там і заночуємо.
— Тоді нехай вас боги бережуть. Якщо Карпо не пустить. Приходьте. Моя хата ооон та.
Старий вказав рукою на першу хату біля озера. Над будівлею височів стовп на якому гніздились лелеки. — А Карпова хата, та що перша біля лісу.
— Дякуємо вам. — Корвин з Ладаню вклонились ще раз. Віз рушив, конячка радісно побігла до знайомих воріт.
