Ялозара твердим кроком прямувала через подвір’я до храму. Ранкове сонце виблискувало зайчиками в росі. Повітря було по ранковому прохолодним, з рота берегині виходив пар ховаючи її обличчя в прозорому серпанку. З іншого кінця двору почулись інші кроки. Вони швидко наближались. Дівчина обернулась і побачила юнака який біг до неї.
— Ждан? Що ти тут робиш?
— Хотів вас побачити.
— Як же знахарі тебе відпустили?
— Я через вікно втік, поки вони на сніданок ходили.
Дівчина стримано посміхнулась.
— Так для чого такі жертви? Лежав би собі, відпочивав, їв та спав.
— Я хотів пересвідчитись що з вами все добре.
— Зі мною все добре. Не турбуйся. Краще руку бережи.
Вона кивнула на його правицю, перев’язану стрічками з бавовняної тканини. Він лагідно дивився на неї й раптом завмер. Юнак стояв нерухомо і не кажучи жодного слова. Його очі нагадували скляні кульки. Ялозара поклала руку йому на плече намагаючись розворушити.
— Ждан. Ти чого ? Тобі погано? — Її обличчя виглядало стурбовано. Її переживання відображалось в очах і залягло зморшкою між брів. Через секунду його погляд набув усвідомленості.
— Ви мені подобаєтесь. — Його голос звучав ледве чутно. Здавалось що шелест листя, яке тріпоче вітер, був голосніший за його слова. Берегиня зніяковіла, зробивши видих не могла вдихнути. Їй здалося що серце вдарило занадто сильно, так саме як тоді, коли вогонь вирвався на ззовні. Тот час почала себе переконувати що їй це почулось.
— Я, мабуть, щось не те почула. — Дівчина стояла все ще тримаючи долоню на його плечі. Він поклав зверху її руки свою і повільно прибрав.
— Ні, ви все правильно почули. — Його голос звучав трохи голосніше і впевненіше. — Я не вимагаю від вас відповіді. Просто хочу, щоб ви знали. Я розумію що зараз на ваші плечі ліг великий тягар. Я більше не потурбую вас з цим. Чекатиму доки самі не вирішите що з цим робити. — Юнак дивився їй прямо в очі. Лагідно та тепло, без виклику і вимог. Він хотів поцілувати її хоча б у щоку, але замість того відступив випускаючи її долоню зі своєї руки. Розвернувся і не озираючись пішов геть, так немов боявся що якщо залишиться ще на мить, то не зможе втримати свого слова.
Через причинені двері визирнула Зорина.
— Пані, ми чекаємо на вас.
— Так, так. Я вже йду.
Вона пришвидшила крок і зайшла у храм. В головному залі учні світлих практик молились вдихаючи на повні груди запах ладану та очисного зілля що тліло. В напівтемряві зали, юнаки та дівчата стояли навколішки склавши руки в молитві. Ялозара зайняла головне місце, найближче до вівтаря.Серце ще не заспокоїлось після зустрічі, але обряд вимагав чистоти думок…
Свічки якими він був прикрашений відкидали мерехтливе світло на її обличчя. Тіні підсилювали його напружений вираз. Піт дрібною росою виступав на чолі, а губи тріпотіли в молитві. Думками вона не могла зосередитись на обряді. Було відчуття що берегиня знаходиться в човні який пливе через бурю. Раптом по залу пронісся знайомий тріскучий голос який виділявся на фоні інших. Вона добре його пам’ятала з нічних кошмарів.
— Здайся берегине, тобі не встояти проти мене.
Дівчина відкрила очі та озирнулась назад. Учні й і декілька майстрів продовжували обряд як ніби нічого не відбувалось. Значить цей голос чує тільки вона. Коли берегиня знову повернулась до вівтаря, перед нею завис вогняний образ. Він обхопив її обличчя руками й потягнувся вперед неначе прагнучи проникнути через поцілунок. Від несподіванки Ялозара скрикнула і впала на землю. Вона бачила як до неї біжать люди. Братислав простягнув руку яку тот час перехопила Зорина.
— Не можна її чіпати. Раптом це вплив Нави.
Шкіра Ялозари розквітла червоним жаром; зсередини вона наче горіла.
— Біжіть за знахарями.
Це останнє що почула берегиня, наступної миті вона провалилась в темряву.
Свідомість поверталась в цілковитій тиші. Берегиня напружила слух, але жодних звуків не було. Навіть подиху вітру чутно. Тіло вона не відчувала. Болі в ньому не було, як і відчуття тепла чи холоду. “ Можливо це все. Кінець моєї історії. Саме так і відчувається смерть?”
Збоку почувся тріскучий голос.
— Ти не вмерла, поки що, але якщо не відступиш боюсь все цим закінчиться.
Майстриня тот час підскочила на ноги, неначе їй насипали під спину розпечених вуглів. Навколо була ніч, хоча Ялозара чітко пам’ятала що тільки що був ранок. Уважно роздивившись, вона безпомилково впізнала галявину на яку потрапила в першому сні. За пару кроків від неї стояв вогняний образ, який прискіпливо дивився на берегиню своїми очима без зіниць. Від цього погляду було моторошно.
— Що ти хочеш від мене? Для чого переслідуєш?
Ялозара це спитала набагато емоційніше ніж хотіла. Образ не відповідав, лише продовжував без найменшого руху висіти в повітрі.
— Я дам тобі силу. — голос душив немов випалював повітря навколо себе.
— Я про неї не просила. Мені цілком було достатньо, бути берегинею.
— Оооо ні, просила. Ти прагнула захистити тих хто дорогий для тебе. Віддай мені своє тіло. Облиш спроби стримувати.Коли я заволодію тобою, ми обидві тільки виграємо.
— Ооо…!Ні… Минулого разу було більше ніж достатньо. Я була слаба, піддалась тобі. Повірила в те що ти справді щось зміниш. Повірила що одними молитвами Нав не здолаєш. Я не випущу тебе звідси знову. Це занадто небезпечно.
— Занадто небезпечно лишати Нав у вашому світі. Якщо її не зупинити, то вона вб’є кожного кого торкнеться. Чи готова ти дивитись як страждають люди? — Образ хитро всміхнувся. — Як страждає Ждан?
Берегиня хотіла було щось сказати, але завмерла від розуміння цієї думки.
— Якщо ти не віддаси мені своє тіло, то я спалю його з середини й ти не зможеш повернутись.
— Я не віддам тобі себе, але й не відкину тебе. Бо без тебе світ охолоне. Ти маєш горіти в мені — та не керувати мною.
— Тоді люди не впораються з Нав? Вони не вистоять в цій битві.
— Я вірю в них. Вони знайдуть вихід надія ще є, а ось віддати владу тобі то вірна смерть.
— Це твоє остаточне рішення?
— Так.
— Тоді дивись, не пожалкуй.
Образ торкнувся своєю рукою обличчя дівчини. Вогонь оселився в тому місці і почав повзти по шкірі в різні боки. Полум’я як лози обплітало дівчину утворюючи свого роду кокон. Слова самі собою почали злітати з її губ.
“Вогне ясний, не пали — очищай,
Силу мою не забирай — зберігай.
Як Сонце в небі сяє й не гине,
Так і я хай стоятиму — дитя Полум’я і Світу.
В ім’я Прави, Яві й Наві — горю, але не згораю”
Спочатку у полум’ї розчинилась шкіра оголюючи м’язи, згодом не стало і їх. Кістки перетворились на попіл і розвіялись по землі. Це не було боляче. Ялозара відчувала себе так неначе поверталась у той стан якого давно прагнула, але ніяк не могла досягнути… Вогняний образ зник замість нього тепер сама Ялозара стала вогнем.
На місці образу стояла дівчина. Вона вклонилась низько до землі та без страху дивилась на берегиню.
— Вітаю тебе вогняна берегиня. Тепер ця сила твоя. Ти заслужила її й довела що зможеш з нею впоратись.
— Що, але як ?
— Кров твоя — з мого вогню. Ти не носій сили — ти її пам’ять. Прийми не дар, а спомин.Той, хто бажає лише її, ніколи не отримає, а той хто розуміє наслідки, зможе використовувати. Ти була ладна віддати життя, але не випустити шаленство у свій світ. Тепер ти маєш захистити тих кого любиш. Мені вже час.
Дівчина розвіялась немов примара.
Другий раз приходити у свідомість було не так легко.Під її долонями відчувалось щось шершаве і мокре. Це було - каміння на якому вона лежала і відчувала кожен його вигин. Зате очі відкривати було легше. В кімнаті зовсім не було сонця. Навкруги не було жодної свічки чи смолоскипа. Жодного джерела вогню. Тримаючись за стіну Ялозара встала. Вони були кам’яні та вологі, в повітрі пахло мертвою водою та металом. Було тихо тому дівчина не одразу помітила що за нею хтось спостерігає з пітьми.
— Отямилась таки. Я вже сподівався що ти просто вмерла.
Берегиня виставила руку вперед сподіваючись що на ній з’явиться полум’я, але воно згасло навіть не встигнув розгорітись.
— Тут твої чари не діють.
Почувся стукіт неначе палицею вдарили об підлогу. У пітьмі засвітився пурпуровий вогник. Він освітив обличчя людини якій належав.
— Веремар… — важко видихнула берегиня, розуміючи що вочевидь він доклав до цього руку.
— Я ж попереджав тебе що буду слідкувати. Даремно ти перейшла мені дорогу.
— Випусти мене! Я не маю тут бути.
— Ні, маєш. Де є ще бути породженню Наві, неспроможного себе контролювати.
— Ярун вижене тебе з Кола за це, коли дізнається.
Чоловік голосно розсміявся. Його хрипучий сміх відлунював від кам’яних стін.
— Подивись на себе. Подивись що в тебе на шиї. Цей срібний обруч не діяв би без його благословіння. І на це подивись.
Він підвів вогник до підлоги. Там був обведений якоюсь сумішшю трикутник який вона не могла переступити.
— Це робота Ерея. Тобі подобається? Він освятив його особливою формулою, щоб твій вогонь не спалив Коло. Формула "Трьох чистот": срібло, зола й сіль. Вона відтинає його від твого серця, якщо той підживлюється брудом.
— Ти змусив їх?
— Звісно змусив. Ці старі дурні не хотіли бачити очевидного. — Його голос прозвучав як грім вдаряючи по вухам дівчини. — Нав хоче жертву. Ми дамо їй її.
— Що за жертву? Скажи мені…!
Веремар не добро посміхнувся і нічого не відповідаючи пішов по коридору, який камінь ледве освітлював.
Ялозара сіла на підлогу. Вона не знала скільки пройшло часу. В суцільній темряві вона нічого не бачила, хоча очі вже трохи звикли. Пальцями вона водила по каменях вивчаючи їхні обриси. Від одного з них йшла неймовірна сила, точніше навіть не йшла, а навпаки поглинав. Кожного разу коли її пальці його торкались було відчуття що їх вкриває крига.
Невідомість роздирала з середини. Де вона опинилась берегиня здогадалась. Це були приміщення під храмом. Колись слугували сховищами знань, а потім їх стали використовувати як в’язницю для тих хто не міг впоратись з силою. Але що зараз відбувається у Колі якщо Веремар змусив всіх її заточити.
Її роздуми обірвав звук наближавшись кроків. І судячи з нього людина зупинилась навпроти її грат, саме там де стояв Веремар. Через секунду роздався до болю знайомий голос.
— Як ви, пані? З вами все добре?
Ялозара підійшла до грат. З її очей котились тихі сльози. Вона була певна що він їх не побачить. Вона простягнула в ту сторону руку і його пальці легенько обхопили її.
— Я приніс вам їжі.
Другою рукою він поклав їй в долоню шматок хліба і надів флягу з водою.
— Як ти знайшов мене. Тут же нічого не видно. — Її голос зрадницьки видавав емоції які вона намагалась вгамувати.
— Ви тепла. Від вас йде тепло. На нього я й шов.
— Що там відбулося ? Скільки часу я вже тут?
— Декілька днів. Після того як ви впали в храмі, вас спочатку віднесли до знахарів. Веремар скликав раду. Що саме там було я не знаю, але після неї всі вийшли дуже засмучені, учням нічого не сказали, а вас перенесли сюди. Старійшина Ярун замкнувся у своїй кімнаті, нікого не підпускає. За нього зараз виконує обов’язки Веремар.
Він готує великий требник, але нікому нічого певного не каже. Всі зараз розгублені. Боюсь через це Нав вирветься і буде гірше ніж минулого разу.
Голос берегині ніяково порушив тишу.
— Дякую тобі.
— За що?
— За те що не відвертаєшся, навіть тоді коли всі відвернулись.
— Пані.
— Зви мене Яла.
— Яла. — голос парубка видавав що його губи розтяглись в посмішці.Язик немов перебирав кожну букву в її імені. — Ніхто з нас не відвернувся. Всі ваші учні чекають на вас. Ми будемо стримувати Нав в кургані скільки зможемо.
Вони обоє стояли настільки близько один до одного що тільки гратки розділяли їх. Ждан відчував її тепле дихання біля своєї шиї. Мурахи пробігли його тілом і він тихо сказав.
— Що відбувається в пітьмі тут і лишиться.
Його губи торкнулись її гарячих губ. Вона відповіла на поцілунок. Ялозара хотіла відсунутись, але не змогла. В ній одночасно жила відраза до себе — і жага тепла. Коли його пальці торкнулися її, берегиня не відчула сорому — лише тиху вдячність.
Ждан боявся, що робить щось заборонене, але з кожним подихом розумів: якщо зараз відступить, то залишиться в цій темряві назавжди.
Тиша між ними дихала. Її тепло торкалось його шкіри, мов дотик полум’я, що не палить, а зігріває. Вона тремтіла, не від страху, а від того, що дозволила собі відчувати. Його губи пахли житом і димом, її — попелом і молитвою.
У цій темряві вони обоє вперше відчули себе живими. Ялозара відійшла від грат, спиною торкнулась холодної стіни, її серце билося так, ніби тіло знову згадало про життя.
“Вогонь живе, поки є заради кого горіти”, — подумала вона, і вперше темрява здалась не такою глухою. Тихі кроки поволі віддалялись поки зовсім не зникли.
І от знову вона лишилась сама у темряві, але цього разу не спустошена, навпаки з надією. Саме зараз їй хотілось поглянути в нічне, безмежне небо. Тут з дальнього кутка камери почувся якийсь шурхіт, за ним пищання. Її рука, в якій був затиснений хліб, відчула на своїй шкірі кігтики маленького гостя.
— Схоже тебе привабив запах хліба, але як ти пройшов у трикутник?
Мишеня забрало шматочок який був у руці та втекло назад у темряву.
— Якщо він пропускає живих істот. То що ж тоді утримує?
Обмацуючи підлогу Ялозара наткнулась на лінію зі срібла, золи й солі. Вона обпікала пальці змушуючи відсунутись назад. Дівчина сіла на холодну підлогу обмірковуючи все.
Вир подій в якому вона опинилась, безжалісно тріпав її як холодний вітер осіннє листя.. Судячи з усього Радомира і Морислав досі не повернулись. Коло вважає її небезпекою. Веремар доклав для цього багато зусиль. Її учні продовжують стримувати Нав, але вони всього лише діти. Їх сил надовго не вистачить. Їй треба тікати звідси. Бо коли Нав прорветься, а вона це зробить. Берегиня має бути на поверхні, щоб зупинити її.
Ялозара зробила глибокий вдих. Спокійно видихнувши відкинулась виставивши руки назад.Під долонями вона відчула щось дивне. Немов крихти солі розсипані по підлозі.
— Значить інша лінія проходить тут. Але чому тоді вона не обпікає? Бісів Веремар. Немов без нього її життя як казка?
Тільки но промайнула остання думка піднявши в глибині душі берегині гнів на чорнокнижника. Лінія з солі, золи й срібла запекла холодним вогнем. Дівчина миттю прибрала звідти свої руки.
— Ось воно що.
Берегиня задоволено посміхнулась.
— Старійшина Ерей. Ви страшна людина. Страшна і розумна.
Ялозара здогадалась що за особлива формула, яку застосував знахар. Він від самого початку був лише за те, щоб Коло було в безпеці. Щоб все що живить Нав було їй не доступне. Навіть зараз, він заточив тут не тіло. Емоції які зашкодять. Саме тому маленький гість вільно пройшов до неї. Він їх не мав, тому його нічого й не спиняло..В пам’яті спалахнули слова Веремара. “ — Якщо той підживлюється брудом”
— Так ось що він мав на увазі. Вважати емоції брудом лише тому, що хтось може використати їх проти тебе. Це не зріло і не правильно. Не дивлячись на його поважний вік. Ну що ж, треба спробувати.
Ялозара зробила глибокий вдих. Серце билося гучно, та дівчина змусила себе заспокоїтись. У грудях поволі народжувався тихий жар — не полум’я, не блискавка, а спокійне світло, як у свічці. Вона заплющила очі й почала шепотіти:
«Я — свічка, дарую світло, а не палю.
Я — свічка, ділюсь теплом, а не нищу.
Я — вогонь, що очищує, а не спалює.
Я — берегиня, що тримає рівновагу між світом і темрявою».
Полум’я в її серці затремтіло, але не спалахнуло — лише освітило її зсередини. Коли вона відкрила очі, срібна лінія під пальцями вже не палала.
Бергиня піднялась на ноги. Не порушуючи внутрішнього спокою вона підійшла до грат. Приклавши руку до замка вона розтопила його і відкрила двері. Вийшовши в коридор вона нарешті видихнула. Запаливши невеликий вогник на долоні Ялозара поступово рушила вздовж стіни. Треба було забиратися на зовні якнайшвидше. Вхідні двері, як і двері камери піддались їй без вагань. Метал замку в її руці нагадував глину. Нарешті її легені наповнились свіжим повітрям. Берегиня добре знала планування і чудово розуміла що не може зараз тут лишитись. На щастя нікого не було поблизу. Ялозара з усіх сил стримувалась, щоб не побігти. Це привернуло б не бажану увагу. Дивом вона дісталась бокових воріт. Берегиня боялась, що крок за межу пробудить не її, а ту іншу, вогняну…Як тільки ноги торкнулись землі поза Колом відбувся величезний поштовх. Ворота захитались, а сама будівля кола зарипіла, неначе стогнавши від ран. Через хвилину відбувся ще один, і ще.
Дівчина побігла в сторону кургану. Коли опинилась біля підніжжя пагорба, земля здригнулась найсильніше. Насип кургану розвалився, випускаючи в цей світ величезний стовп чорного диму.
— Почалося.
