Химерна проза (література) - це жанр, який можна назвати предком горору. Часто вона ним і є, часто до цього жанру заносять фантастичну літературу, що межує з жахом. Але також химерними творами вважали навколоепічні (від “епосу”) та містичні твори. Найвідомішим творцем у цьому жанрі став Лавкрафт, який, втім, за життя не був таким широко визнаним. В нього були попередники, якими він надихався, та сучасники, з якими він разом створював химерні світи.
Не справедливо було б розглядати твори самодостатніх та більш ранніх (чи й навіть більш відомих свого часу) авторів крізь призму сучасної шани Лавкрафтові. Зрештою, химерна проза - це не винахід самого Лавкрафта й більшість авторів у цьому жанрі взагалі не схожі на Лавкрафта, тому фанатам митця немає сенсу шукати серед них тих самих вражень. Усіма цими авторами Лавкрафт захоплювався, вчився в них та черпав натхнення, тому можна сказати, що це він є їхнім послідовником, а не вони “відносяться до нього”.
Роберт Чемберс
Серед поціновувачів Міфів Ктулху Чемберс відомий тим, що був творцем всесвіту та богів, якими надихався Лавкрафт. Саме в нього Лавкрафт позичив таємничу Каркозу; Гастура, що у Чемберса першопочатково є чи то містом, чи то сузір’ям, чи то навіть сутністю, яка одночасно втілює всі ці стани; Короля у жовтому.
Цикл оповідань про Короля у жовтому має спільну химерність, якусь потойбічність та похмуру заплутаність, мов гарячкове марення чи поганий сон. Так само, як не зрозуміло чим є Каркоза, Чемберс не дає чіткої відповіді на те, чи насправді персонажі переживають містичні події, чи вони є лише виплодом схибленої уяви. Саме у цьому циклі вперше з’являється загадкова книга, що чи то існує, чи то ні - “Король у жовтому”, що оповідає родовід та історію багатостраждальної імператорської родини Каркози. Представники цього роду та їхні історії є настільки потойбічними, що читання цієї забороненої книги зводить з розуму тих, хто її розгортає. Чемберс майстерно вибудовує не лише сюжет, а й саму мову твору, щоб із нього неможливо було зрозуміти, чи існує Каркоза насправді та чи є вона фізичним місцем чи землями десь у світі жахливих сновидінь, чи існувала родина імператорів чи це просто проклята книга, що має здатність позбавляти розуму читачів.
Зберігаючи цю гарячкову загадковість, Чембрес від твору до твору змінює сутність цих містичних понять. В одному з оповідань Каркоза фігурує як справжнє стародавнє місто, в іншому - як божевільна фантазія. Так само й Гастур постає то сузір’ям, то живою істотою. Й сам Король у жовтому то згадується як страхітливе неосяжне божество, то під личиною пересічної людини втручається у життя головного героя, та й тоді достеменно не відомо, чи не є це лише фантазією хворого розуму.
Видно, що Чемберс майстерно володів словом, бо саме циклові про “Короля у жовтому” характерний сумбурний плутаний стиль на межі реальності та сну, який відсутній у побутово-бібліографічних творах автора. Він знав, якого ефекту хоче досягти, та зміг втілити атмосферу прекрасної та небезпечної Каркози, що пролягає під чорними зорями у химерному світлі далеких місяців.
У більш “буденних” творах автор крізь призму схожих на нього персонажів змальовує те, яким він сам бачив Париж та свої молоді роки. Головні герої хоч й мають різні імена, але завжди є американцями, що приїхали вчитися до Паризької академії. У легкому та мальовничому стилі він описує богемне життя студентства, їхнє вільнодумство та чарівні вулички Парижу. Не оминає й франко-пруську війну - ця оповідь навряд залишить українця байдужим. Ці оповіді є побутовими, милими та зворушливими. Цілком протилежними тим кільком оповідям з циклу про Короля у жовтому. Та й до жанру горору автор більше не повертався, наскільки я розумію.
Амброуз Бірс
Насамперед Бірс був прозаїком військової тематики. Він приймав участь у Громадянській війні в США, що й сформувало його погляди та художню творчість. Багато його творів присвячені протистоянню ідеалів півночі та півдня, красі й жаху війни. Але пам'ятають його також й за химерні оповідання про містичні випадки у цивільному житті.
Військова проза Бірса на мій смак є дещо ідеалістичною та прикрашеною. З романтизацією війни як явища, деяким навіть захопленням естетикою протистояння з обох боків. Для тих, кому цікаві 1860ті та Громадянська війна в США, вони можуть бути цікаві для розуміння того, яке було ставлення до цих подій у реального воїна з боку Півночі. Не думаю, що його твори можна переносити на українсько-російську війну, адже американці у Громадянській війні билися за майбутнє своєї країни зі співвітчизниками, тому сприйняття цих подій Бірсом неможливо порівняти з війною проти загарбницього наступу окупантів. Американці боролися проти рабовласників та консерваторів у власній країні, щоб змінити майбутнє своїх дітей, та по закінченню війни вони мали знов об’єднатися зі своїм народом та знайти спосіб знову стати єдиною нацією для розвитку своєї країни. З цієї точки зору не є дивним те, що Бірс зі співчуттям ставиться до свого ворога, адже по той бік барикад були його люди - такі самі американці, а не окупанти, які мали стільки ж прав на власне бачення майбутнього країни, як і він. Вони мали різні погляди, але врешті-решт були єдиним народом, що згодом знову об’єднався заради спільних інтересів. Словом, немає сенсу переносити нашу буденність на воєнну творчість Бірса.
Але разом з тим Бірс написав чимало містичних оповідань. Мені вони чомусь нагадали О.Генрі, якби він писав жахастики. Як і у військовій прозі, містичним творам Бірса притаманні сентиментальність та піднесеність. Їх не назвеш моторошними, радше чарівними. Трохи містицизму, трохи детективу, трохи естетичної атмосфери. Приємне читання для тих, хто любить казкові історії про привидів, де немає надмірної жорстокості та смертей.
Особисто мені найбільше запало в душу оповідання "Дорога в місячному світлі". Саме по собі воно є сентиментальним та дещо притчевим, але у ньому зустрічається унікальний мотив - уявлення Бірса про вимір, у якому існують привиди. Він описує, що привиди не бачать сонячного світла, вони бачать лише місячне. Отже, удень вони блукають у непроглядній темряві, а вночі можуть бачити світ лише у тьмяному світлі місяця, якщо він не сховається за хмарами. Така концепція примарного світу мене дуже вразила. Це не лише дотепно та лірично, а й дійсно моторошно, тривожно. Уявляючи світ привидів, де вдень усе поглинає абсолютна темрява, а вночі все постає химерним та тьмяним у слабкому місячному сяйві, можна відчути сироти на шкірі. Мені дуже сподобалась ця ідея. У жодному іншому творі мені ще не зустрічалась така цікава інтерпретація “світу тіней”, адже ті ж греки та римляни цей нічний світ переносили у потойбічний вимір, наприклад.
Тема неупокоєних душ взагалі цікавили Бірса та переважала у його творах. Тож поціновувачам міських легенд про Білу Пані має сподобатись.
Артур Мекен
Мекен був дійсно творцем жахів. Валієць за походженням, він наклав валійську міфологію на сучасність та модернову літературу жахів. Певно, нікого не здивує, що у творах валійця провідною темою виявилися фейрі. Особливістю Мекена є те, що він веде історію чарівного народу не від часів прибуття Туатів до берегів Ірландії чи короля Артура, а ще з періоду панування кельтів, галлів та римлян на територіях Британських островів. Зокрема, його “улюбленцем” був бог Пан.
Творчість Мекена дуже цікава тим, що попри період його життя, він відступав від панівної тоді моди “обеззброювати” фейрі до милих крихіток з прозорими крильцями. У його творчості магічні народи відображені такими, якими вони здавалися нажаханим британським селянам у темні віки. Божествами, нечистою силою, ворожими чи байдужими до людства. Зіткнення з ними не несе нічого доброго людині. У одному зі своїх творів персонаж Мекена навіть наводить кілька традиційних легенд про фейрі, що вирізняються традиційним баченням чарівного народу простими людьми. Не можу знати, чи Мекен їх вигадав на основі рідного фольклору, чи такі казки дійсно переповідали у його оточенні, але вони доволі схожі на традиційні мотиви. Також він описує фейрі не однорідними, різноманітними. В одному оповіданні його персонажка описує низькорослих створінь з мигдалевидними "монгольськими" очима та дивними обличчями, в іншому з'являються вродливі білошкірі "люди" з чорними волоссям та очима.
А в одному з його оповідань, “Трьох самозванцях”, Мекен майстерно та захопливо викладає кілька історій про фейрі, щоб наприкінці історії читач з’ясував, що насправді увесь цей час читав детективну історію з багатошаровим сюжетом та злочином, що, мов тенета, випадково захопив головних героїв.
Ну і просто кумедне співпадіння для поціновувачів невибагливого гумору - кілька оповідань Мекена об’єднують твоє головних героїв, мрійників та фантазерів, що їх звуть… Дайсон та Філіпс. Пилосмок та фен у пошуках містичного! Як вам такий горор?
Абрагам Мерріт
Цей автор мені сподобався чи не найбільше з-поміж химерних письменників. Хоч у прочитаних творах не було ані фейрі, ані аморфних зловорожих Древніх, його артистичний ритмічний стиль захопив з перших сторінок.
В українському виданні Мекена наведені два твори, об’єднаних основним мотивом та героями. Мерріт створив неймовірно динамічний містичний детектив у першому випадку та доволі захопливу історію про переродження та рокове кохання в другому.
Скажу одразу, що перше мені сподобалось більше за друге. “Гори, відьмо, гори” - це харизматичний, живий твір, де поєднано детектив, кримінал та чари. Персонажі цікаві та різнопланові, події жваві та захопливі, сюжет цікавий. Мені неймовірно сподобалось те, як Мерріт красиво поєднав фольклорний образ відьми з сучасністю. Його головна антагоністка - цікавий та живий персонаж. Розумна, винахідлива, чарівлива, але у той же час зловісна та небезпечна. У її зовнішності по-відьомському поєднуються відразливі риси злої чаклунки та якась моторошна краса, що проступає крізь них. Мені дуже сподобався цей образ відьми, що є одночасно вже немолодою пишнотілою жінкою з жіночими вусиками та ворожою аурою, але у той же час чарівливою, з сяйними очима та прекрасними витонченими руками, з усмішкою, що полонить її жертв. Одночасно відразлива та прекрасна. Дуже чуттєвий образ. Дійсно фольклорний та містичний.
Друге оповідання більше фокусувалося на головному героєві та романтичній лінії, яка була відсутньою у першому творі. І хоч персонажі з першого твору серії отримали тут камео, настрій оповідання вже інший. В ньому все ще є детективна складова та відьомство, але вже в інакшій формі, з акцентом на доленосне кохання, невирішений конфлікт, що переноситься крізь покоління та віки. Об’єктивно воно є не менш майстерним, але для трохи іншої авдиторії, можливо. З іншим забарвленням та мотивами персонажів, але, разом з тим, більш містичним, з яскравішими чарами, графічними відьомськими ритуалами тощо.
Кларк Ештон Сміт
Кларк Ештон Сміт був другом по листуванню з Лавкрафтом. Вони спілкувалися до самої передчасної смерті Лавкрафта, але так ніколи й не зустрілись віч-на-віч. Тим не менш, вони були близькими друзями, часто позичали та доповнювали один в одного мотиви та міфічних постатей. Вони взаємно впливали на легендаріум та творчість один одного, створювали спільні світи. Оскільки вони час від часу були співавторами, то поціновувачі Лавкрафта зайдуть улюблені мотиви в Кларка Ештона Сміта.
Але, на відміну від Лавкрафта, Кларк Ештон Сміт більше цікавився минувщиною, а не сьогоденням. Більшість його творів сконцентровані довкола втрачених та забутих цивілізацій або досить давніх часів. На основі відомої нам географії та міфів про зниклі цивілізації автор створив свій камерний Всесвіт, у якому поєднав фентезі з горором. Велемовним та пишним стилем Кларк Ештон Сміт створює атмосферу знайдених манускриптів та щоденників, ніби вони були створені далекими пращурами людства. Творчість Сміта є більш фентезійною та, так би мовити, міфічною, ніж у Лавкрафта. Його оповіді є трохи притчевими, стилізованими під манеру письменників минулого - розлогу, сповнену барвистих порівнянь та перебільшень. Разом з тим у його текстах практично немає упосліджених суджень, расизму чи мізогінії, але є більше магії. Заборонені чари, злі чаклуни, некроманти, алхімія, поклоніння Древнім та загадкові магічні пошесті, оманливі ламії, християнські монахи, що є безсилими проти позаземного зла. Мені стиль Сміта здався навіть дещо казковим.
Він вирізняється багатою та вигадливою уявою - чого тільки вартують некроманти, що панують над мертвим пустельним містом мумій, що їх вони воскресили своїми рабами та коханками. Або ж тортури співами та музичними інструментами. Або створення велета алхімічними дослідами над трупами. Кларк Ештон Сміт не боявся експериментувати та докладав багато зусиль для занурення читача у атмосферу того, що ці оповіді могли б бути віднайденими прогалинами в історії або ж фольклором. Стилізована під старовину мова та філософські сюжети нагадують народні перекази, легенди чи міфи. Якщо Лавкрафт оповідав про Древніх у більш звичному сучасному прозовому стилі, до якого читач звик, то Кларк Ештон Сміт пише похмурі міфічні легенди.
А адаптація його стилю в українському перекладі - це чудова нагода збагатити словниковий запас та насолодитись тим, якою різнобарвною та пишною може бути мова.
Алістер Кровлі
Кровлі сам по собі є відомою постаттю в історії. Він більше містик, окультист, сектант та практик магії у свідомості людей, аніж письменник. У масовій культурі Кровлі зображують чи то демонологом, чи то окультистом-езотериком, що зайняв відповідне місце у сучасних легендах. Його гедонізмом, ексцентричністю та вільнодумством можна захоплюватись, можна заздрити його артистичності та насиченому життю.
Але його творчість є дуже специфічною. Вона є специфічною агітацією власних поглядів Кровлі, пропагандою у художній формі. “Місячна дитина” - це немов розлогий рекламний буклет окультного товариства (з великим ухилом в секту) та водночас буйний виплеск нарцисичного самолюбування. Це книга про самого Кровлі, його погляди, вірування, особисті вподобання та конфлікти з реальними знайомими. В чомусь цей твір нагадує “Божественну комедію” Данте. Обидва цих автори використали свої твори для самоствердження, вивищуючи та ідеалізуючи самих себе у своїй уяві та насміхаючись над недругами. Мабуть, можна поставитись до цієї особливості з доброю іронією та гумором, але особисто в мене така “психотерапія” з Марті Стю, що перемагає та знищує аватарів реальних недругів Кровлі викликала іспанський сором.
Словом, так, “Місячне дитя” - це щось на кшталт викладення тих самоцентричних фантазій, у яких ми є найвродливішими, найрозумнішими, найдотепнішими, най-най-най, де ми змушуємо тих, хто нам не подобається, визнати свою поразку та ницість поряд з нами, де нам всі заздрять тощо. Мабуть, у кожного в дитинстві та підлітковому віці, а може й у дорослості, є такі наївні нереалістичні фантазії, щоб потішити своє его та уявити, як всі навколо падуть перед нашим розумом та обдарованістю. От це оповідання є такою фантазією, викладеною на папір. Головним героєм є сам Кровлі - вродливіший та магнетично привабливий Марті Стю, від якого всі у захваті. Він незмірно розумніший та талановитіший за всіх навколо, окрім, хіба що, свого наставника… теж аватара Кровлі. Тож так, двоє головних героїв, що зображуються лідерами найвливовішої (а як інакше) магічної організації - це сам Кровлі. Суперниками обох Кровлі виступають пародії на реальних людей, на яких Кровлі тримав образу. Применшення своїх “ворогів” він доводить до такого абсурду, що велич його власних Марті Стю виглядає сміховинною - немає нічого героїчного у тому, щоб перемогти дурних, незграбних та невмілих ворогів, чия нездарність доведена до сміховинності. Разом з тим у книзі описані ритуали та вірування культу Кровлі й він не потрудився роз’яснити читачеві зміст усіх цих вигаданих рівнянь, формул та магічних ритуалів. Персонажі просто роблять якусь магію, яка працює, бо всім ж відомо як саме і чому.
При цьому Марті Стю Кровлі сяє настільки, що ніщо не заважає йому вивищуватись навіть над вигаданою (але присвяченою реальній знайомій) коханкою, що то є єдиною й неповторною Богоматір’ю, від якої залежить майбутнє усього людства, то дурнуватою марнославною зрадницею, ще й до всього потворною. Головному героєві у коханці пасує лише він сам, судячи з усього, бо жодна інша людина, звісно ж, ніколи не буде його достойна.
Можливо, “Місячну дитину” він писав для себе та своїх послідовників, які вивчали його ідеологію та розуміли зміст філософувань та ритуалів у книзі, але для пересічного читача це немов читати покрокову інструкцію проведення алхімічного досліду, не маючи розшифровки до термінів, понять та назв інгредієнтів. Щось відбувається, якось воно працює, але пояснено у термінах, які зрозуміє тільки учасник культу. Щось на кшталт того, що відбувається, коли випадково натрапити на відео якихось сектантів з анунаками та виведенням космічних паразитів содовими клізмами. При цьому якщо вдуматись у те, що там відбувається, то це доволі реалістична та прозаїчна, попри увесь жах, історія секти.
Лідер культу викрадає жінку, катає її на емоційних гойдалках, насильно накачує наркотиками та ще якимись сумнівними речовинами, піддає фізичному, психологічному та репродуктивному насиллю, тримає у полоні. І все це тому, що головний герой має огидну амбіцію стати батьком рятівника усього людства. Він знущається над викраденою жінкою, попри її бажання змушує завагітніти від нього, при цьому обмежує у харчуванні, контактах з зовнішнім світом та людьми. У соціальній депривації, позбавлена можливості навіть читати та слухати музику, ця нещасна обкачана наркотиками жінка ще й терпить від нього насмішки та приниження. Зрештою вона тікає з секти за допомогою чоловіка, який у неї закохався (але він, звісно ж, зображений бридким, дурним та аморальним) і у ту ж мить з Богоматері перетворюється на мерзенне, морально збочене створіння, товсту потвору тощо, хоча ще вчора була найпрекраснішою найсвятішою жінкою. Але це ж Марті Стю та нарцисичні фантазії, тому в кінці вона обов’язково усвідомить свою ницість перед насильником та викрадачем.
Отже, цілком очевидним є те, що до химерного жанру свого часу заносили цілковито різних авторів - письменників фентезі, містики, фантастики, горору та фольклору. І серед цього різноманіття кожен читач знайде те, що припаде йому до душі. Можливо навіть не слід розглядати їх як творців однієї течії, оскільки всіх цих митців розділяли епохи, погляди та захоплення. Об’єднувала їх лише пристрасть до чудес та незнаних світів.
